Кінорежисер Ізраїль Гольдштейн. (1918-2003)

Що зга­дує?

Про що ду­має?

На що сподівається літня лю­ди­на?

Що їй снить­ся?

Що бо­лить?

І що три­во­жить?

Що лю­бить, а що не прий­має?

Чи пам’ятає во­на те, що бу­ло вчо­ра?

А рік? А 30 чи 70 років то­му?

І що са­ме пам’ятає? Тільки кон­ту­ри подій? А де­талі?

І не­вже по­чут­тя, які пе­ре­жи­вав тоді, ко­ли був у ми­ну­ло­му столітті, теж пам’ятає?

Лю­биш, лю­биш, лю­биш,

Лю­биш, лю­биш, лю­биш,

Лю­биш, лю­биш, лю­биш!

Лю­биш чи ні? Се­к­рет!

Дур­на пісня, а з го­ло­ви не йде! Я, ба­чиш, навіть та­ку дур­ни­цю пам’ятаю! Я все пам’ятаю. Все! Тільки знаю, що все, що в цій, моїй, пам’яті, ніко­го не ко­ли­ше! Ніко­му не потрібне! Си­д­жу не­по­далік до­му на ав­то­бусній зу­пинці. По­руч – хлібний кіоск. За спи­ною – те, що за­ли­ши­ло­ся від до­ку­мен­таль­ної кіно­с­тудії. Си­д­жу… До­вко­ла – лю­ди, а шкірою відчу­ваю – сам!

І вже дав­но-дав­но на цьо­му люд­но­му п’ятач­ку не чіпля­ю­ся до пе­ре­хо­жих з цією своєю пам’ят­тю.

«Знаєте, – за­зви­чай так по­чи­нав. – Знаєте, а от у 1928 році ми, тоді ще хлоп­ча­ки, бу­ли…». Бу­ли! Про що го­во­ри­ти далі, як­що ба­чиш хо­лодні очі, як­що тобі, не вис­лу­хав­ши, ка­жуть: «Відче­пи­ся, діду! І без те­бе то­ск­но!» То­му то­ск­но, то­му нуд­но. Той поспішає. А мені? Вдо­ма са­мот­ньо і по­рож­ньо. Тут – важ­ко і не­зруч­но. А до­б­ре там, де нас не­має!

Лю­биш, лю­биш, лю­биш…

Лю­биш чи ні? Се­к­рет!

Не­дав­но «відко­пав» шма­ток ста­рої кіноплівки… Ціка­ве вбран­ня в ме­не тоді бу­ло. Не за ус­та­вом. Літня фор­ма одя­гу, а на го­лові – зи­мо­ва шап­ка з зіркою. Ма­буть, то­го дня хо­лод­но бу­ло. Я тоді капіта­ном Ра­дянсь­кої армії був (не­пе­ре­мож­ної й мо­гут­ньої армії), а вод­но­час – і кіно­о­пе­ра­то­ром. Мій аси­с­тент мав пе­ревіри­ти кіно­ка­ме­ру: він по­про­сив ме­не ста­ти на схо­дах біля Жовт­не­во­го па­ла­цу і щось ска­за­ти. Я й ска­зав… Ска­зав те, що з ме­не, тоді 27-річно­го чо­ловіка, завжди (ко­ли в ме­не був хо­ро­ший настрій) рва­ло­ся на­зовні. Не я їх ви­га­дав – ті сло­ва, од­нак те, що во­ни бу­ли моїми, крев­ни­ми, – це точ­но! Ось, глянь! Усе плівка збе­рег­ла! Ніби вчо­ра я за­хли­нав­ся від па­фо­су, дек­ла­му­ю­чи вірші ду­хов­но­го вож­дя, вож­дя мільйонів, прізви­ще яко­го, ду­маю, тут ду­же ско­ро за­бу­дуть!

«Ува­жа­е­мые то­ва­ри­щи по­том­ки!

Ро­ясь в се­го­дняш­нем ока­ме­нев­шем дерь­ме, на­ших дней вспо­ми­ная по­тем­ки, вы, быть мо­жет, вспом­ни­те и обо мне. И, на­вер­но, ска­жет ка­кой-ни­будь про­фес­сор, строя эру­ди­ци­ей во­про­сов рой, что жил де та­кой пе­вец ки­пя­че­ной и ярый враг во­ды сы­рой! Про­фес­сор! Сбрось­те оч­ков ве­ло­си­пед. Сам рас­ска­жу о вре­ме­ни и о се­бе. Я ас­се­ни­за­тор и во­до­воз ис­то­ри­ей мо­би­ли­зо­ван­ный, при­зван­ный…»

«Сам роз­ка­жу про час і про се­бе» Силь­но ска­за­но! Чес­но ка­жу­чи, мені-от теж за­про­по­ну­ва­ли са­мо­му роз­повісти про час і про се­бе. Ще рік то­му прий­шов до ме­не один ре­жи­сер і вель­ми серй­оз­но за­про­по­ну­вав: «Роз­кажіть! А ми познімаємо». Фізіономія в ньо­го – ну, не те щоб хи­т­ра… Од­не сло­во, довіри не вик­ли­кає. Я роз­ка­жу, а він? Піди знай, що він далі зро­бить! Якою кар­тин­кою при­криє мої сло­ва – та­кий зміст і вий­де! Кіно – шту­ка склад­на! Сло­ва «Моя батьківщи­на», скажімо, мож­на по­ста­ви­ти по­руч із зо­б­ра­жен­ням кар­ти­ни ко­лиш­нь­о­го Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу, а мож­на… і по­руч із в’яз­ни­цею (я то знаю, як це ро­бить­ся). Він «на­тво­рить», а мені відпо­ві­да­ти! Та… Ну… Хай йо­му грець! По­го­див­ся. Про­те… Пиль­ну­ва­ти! Пиль­ну­ва­ти і пиль­ну­ва­ти!

***

По­го­да і нині огид­на. Чи­мось зай­ня­ти се­бе тре­ба. Пе­ре­дусім – уми­ти­ся й по­го­ли­ти­ся. Це – свя­те! А от сніда­ти чи ні? Жах­ли­во нуд­не за­нят­тя. Тре­ба діста­ти­ся до кухні. Відчи­ни­ти хо­ло­диль­ник. Діста­ти яй­це, мас­ло. Взя­ти ско­ворідку. Ввімкну­ти газ. Роз­би­ти яй­це. Підсма­жи­ти яєчню. Шма­ток хліба відріза­ти. За­кип’яти­ти во­ду і сісти за стіл. А це важ­ко. Но­гу хво­ру тре­ба при­ла­ш­ту­ва­ти. Но­га, за­ра­за, бо­лить стра­шен­но. Од­ну про­опе­ру­вав, ко­ли мені бу­ло вісімде­сят років, те­пер – бо­лить дру­га (бо­ля­че сіда­ти на ку­хон­ну та­бу­рет­ку). Ой, бо­ля­че! Так… Посніда­ли. Те­пер підве­с­ти­ся. Взя­ти щітку, по­суд й, увімкнув­ши во­ду, по­ми­ти йо­го з ми­лом. Ди­вись – і півто­ри го­ди­ни жит­тя як не бу­ло!

* * *

Гос­по­ди! Як тяг­не на ву­ли­цю! Ну, і грець із ним, що дощ! Дощ! Чаю тре­ба ку­пи­ти? Греч­ки ку­пи­ти… От цу­кор ско­ро скінчить­ся… Дощ! Не роз­та­ну! Так… Ми по­ра­ди­лись, і я вирішив… На ву­ли­цю! Те­пер підго­тов­ка до ви­хо­ду в світ.

Вдяг­ну­ти­ся тре­ба? Тре­ба. Де моя кур­точ­ка? Ось во­на… Сум­ку знай­ти чи сітку… Де во­на, за­ра­за, при­чаїла­ся? Так… А ось і во­на. Те­пер – па­ра­со­ля. Па­ра­со­ля – на місці. А от шап­ку вдяг­ну­ти чи ні? Звісно, вдяг­ну­ти! Ми­ли­ця… Ну, чо­го ти скри­пиш, ми­ли­це… Чо­го бур­чиш… Мій найвірніший дру­же і то­ва­ри­шу! Надія й опо­ра. Не бур­чи! На повітря нам тре­ба, дру­жи­ще, на повітря і во­лю! Впе­ред! Іде­мо! Скри­пи­мо, про­те йде­мо! Свіже повітря на ву­лиці… Пташ­ки співа­ють, і десь Ви­соць­кий над­ри­вається:

Но и в по­ле все не так…

Нет то­го ве­се­лья…

Лю­дей на зу­пинці не­ба­га­то, од­нак ла­воч­ка моя, мій го­ло­вний спо­с­те­реж­ний пункт, моя улюб­ле­на ла­воч­ка – не вільна. А от біля хлібно­го кіос­ку – по­вно на­ро­ду. За­пах свіжо­го хліба чую за кіло­метр! Це звідти – з чер­ги – хри­пить Ви­соць­кий: про­дав­цеві ве­селіше, та й по­куп­цям Ви­соць­кий не за­ва­дить.

Ну, що? Піде­мо до ла­воч­ки. По­стоїмо хви­ли­ну-дру­гу. Мар­ш­рут­ки – во­ни хо­дять ча­с­то. Прий­де – от і звільнить­ся місци­на. Тоді й ся­ду… Пе­ре­дих­ну пе­ред марш-кид­ком че­рез до­ро­гу. Там га­с­тро­ном… Це – не­без­печ­ний рейс. Тре­ба на­бра­ти­ся сил. Стою. Жду. І рап­том чую:

– Сідай­те!

Ди­во­виж­но! По­сту­па­ють­ся мені місцем!

– Сідай­те! – а в очах – до­са­да. – Ну, які те­бе чор­ти сю­ди при­нес­ли, діду? Що тобі, ста­рий, під до­щем ро­би­ти?!

Га­разд. По­сиділи… Те­пер – час! По­ра пе­ре­прав­ля­ти­ся по чай і цу­кор. Скрип­ну­ли галь­ма. За­ви­ла си­ре­на.

– Пень при­до­рожній! Геть з глуз­ду з’їхав? «Оборзєл» чи що, інвалід хріно­вий?! Ти що, бля, по­тво­ро, по­взеш під ко­ле­са?! –

Це привіт від мер­се­десівської шпа­ни. Гос­по­дарі жит­тя!

Ех! Ми­ли­цею б – та по ка­по­ту! Але справжній друг не­мов при­па­яв­ся до землі. І він має рацію. Навіщо поспіша­ти до кре­ма­торію? І Ви­соць­кий має рацію:

Эх, ре­бя­та, все не так,

Все не так, как на­до.

* * *

Ко­жен ра­нок по­чи­нається з ту­пи­ка. Про­ки­да­ю­ся… Розплю­щую очі, а за півто­ра ме­т­ра від мо­го ліжка – пла­с­ка ша­фа. Ту­пик.

За кож­ним із трьох вікон квар­ти­ри – по­ну­рий за­водсь­кий ту­пик. Раніше там то лю­ди­ну, то со­ба­ку, то ма­ши­ну мож­на бу­ло по­ба­чи­ти (щось ру­ха­ло­ся, щось гур­котіло), те­пер – «глу­хо, як у тан­ку».

Влітку, прав­да, ввесь цей місяч­ний краєвид за­тя­гується зе­ле­ним ко­ль­о­ром. Про­сто під моїми вікна­ми кілька де­рев ви­ки­да­ють сотні ти­сяч ли­с­точків. За­водсь­кий ту­пик зни­кає, а за ра­ма­ми вікон­но­го скла – не­мов при­би­тий до них – суцільний зе­ле­ний ки­лим. Ес­те­тичніше… Але… Од­на­ко­во ту­пик!

Щоб по­ба­чи­ти й по­чу­ти щось жи­ве, тре­ба діста­ти­ся до те­левізо­ра. Увімкну йо­го. За­раз… Ось… Ось… Так! Увімкнув на­решті… по­слу­хай­мо… й по­ди­ви­мо­ся…. Так… Тьху, ти, Гос­по­ди! І тут – те са­ме! Ка­жуть: «Уся країна – в ту­пи­ку!».

* * *

За вікном по­ну­ро і дощ зі снігом. Чо­го ти так розд­зво­нив­ся, бу­диль­ни­ку? Во­лаєш як не­доріза­ний? Що, ми­ли­цею вперіщи­ти? Тріщить, а тут серй­оз­не радіоповідо­млен­ня! Во­доліям, ка­жуть, а я ж Во­долій, вар­то ут­ри­ма­ти­ся від ве­ли­ких фінан­со­вих опе­рацій. Це тре­ба взя­ти на оз­б­роєння! Ку­пу гро­шей зе­ко­ном­лю! Скільки там у ме­не до чер­го­вої пенсії? Хо­ча… Стоп. Сьо­годні ж – що? 6 ли­с­то­па­да! Гос­по­ди! Як же за­бу­ти та­ку да­ту!.. «Війська Пер­шо­го Ук­раїнсько­го фрон­ту сьо­годні, 6 ли­с­то­па­да, ово­лоділи містом Київ!!!» До дідька ас­т­ро­ло­га! Гу­ляємо! Сьо­годні свя­то!

Зви­чай­но, німці нам да­ли при­ку­ри­ти! На по­чат­ку війни – ой як при­ку­ри­ти да­ли! Та потім і ми їм вер­ну­ли… Спов­на!

Пам’ятаю, як гна­ли їх по Хре­ща­ти­ку – 25 ти­сяч по­ло­не­них (досвідчених), здо­ро­вих ло­бу­ряк. Гну­ли свою лінію! Та не­дов­го! Най­ш­ла ко­са на камінь! Яка ж тоді в нас си­ла бу­ла, як­що ми по­до­ла­ли ту си­лу! Во­ни прой­ш­ли, а за ко­ло­ною цією га­неб­ною пу­с­ти­ли по­ли­вальні ма­ши­ни. Щоб і сліду не за­ли­ши­лось! Ото був кадр!

* * *

Ма­буть, я чо­гось не ро­зумію. От – після тої ж війни… Німці спа­ли­ли, підірва­ли, роз­г­ра­бу­ва­ли, ви­топ­та­ли Ук­раїну… – відки­ну­ли на по­ча­ток ХХ століття.

За­во­ди – роз­биті, шах­ти – зруй­но­вані, за­топ­лені, в руїнах міста і се­ли­ща. Але ж отя­ми­лись! За кілька років ви­тяг­ли самі се­бе з прірви.

Чо­му тоді мог­ли, а сьо­годні не­має си­ли?

Не знаю… Не ро­зумію, але ба­чу: сто­ять міста, за­во­ди, шах­ти, кіно стоїть! І нічо­го не зруй­но­ва­но, і нічо­го не спа­ле­но… і німців не­ма! А все од­но! Як після вод­не­вої бом­би – все не­жи­ве!

* * *

Як­що ме­не за­пи­та­ти: «Де твоя па­рад­на си­ня со­роч­ка?» – я відповім: «Там же, де і па­рад­на біла – в ко­моді!». Дві со­роч­ки на вихід. Й обидві – в ко­моді. Обидві на­крох­ма­лені й обидві ви­пра­су­вані. Тож ви­гля­да­ти на зйомці, а сьо­годні зйом­ка, я бу­ду цілком при­стой­но. Та от… Яку вдяг­ну­ти?

Нор­мальні лю­ди – я маю на увазі про­фесіоналів, за­зда­легідь об­го­во­рю­ють такі пи­тан­ня – в якій ко­ль­о­ровій гамі во­ни хотіли б ба­чи­ти сво­го ге­роя. Але то – про­фесіона­ли! А ці… Та грець з ни­ми! Одяг­ну білу! А мо­же, си­ню! Чи білу? Півдня вже моро­чусь дур­ни­цею! Вирішую: приїдуть – підка­жуть! До­б­ре – ну, а ко­лод­ки ор­денські – потрібні? Нор­мальні про­фесіона­ли і це об­го­во­ри­ли б! Ці – не­нор­мальні! До­б­ре… Ко­лод­ки – в ки­ше­ню! Мо­же, й зна­доб­лять­ся!..

Не знаю, як з га­мою, не впев­не­ний, що з ор­денсь­ки­ми ко­лод­ка­ми, та от у го­дин­ни­ку своєму я точ­но – не сумніва­юсь. А він по­ка­зує – кінознімаль­ни­ки мої за­три­му­ють­ся. Півго­ди­ни че­каю… Го­ди­ну… Півто­ри…

Ну… На­решті. Дзвінок у двері! Я не са­дист, та все од­но, поспіша­ти не бу­ду! Дзвоніть… Ще… і ще ра­зо­чок… Дзвоніть. Те­пер, ко­ли ми… кви­ти… мож­на впу­с­ка­ти!

Хор-р-роші гості!

З по­ро­га без «Здра­с­туй­те»: «Ти що ж не зміг за цей час одяг­ти­ся?!»

«Міг», – ка­жу, – та от, не знаю – яку со­роч­ку одяг­ти». «Одяг­ни хоч ко­жух! Сьо­годні знімаємо фа­сад кіно­те­а­т­ру До­вжен­ка, а ти там – на за­галь­но­му плані, підеш, зу­пи­ниш­ся, а потім далі підеш! Тож мо­жеш одяг­ти й ко­жух!»

Одяг­ли си­ню. Ви­ве­ли на ву­ли­цю. Біля воріт – ши­кар­ний Бе-Ем-Ве че­кає! Де ці злидні та­ко­го кра­се­ня орен­ду­ва­ли?! Втім, мо­лодці! З моєю но­гою в студійний уа­зик ніза­що я не вліз би!

Ну ось і приїха­ли. За­галь­му­ва­ли біля будівлі з ве­ли­чез­ним на­пи­сом «Red and Whitе».

Роз­вер­ну­ли ка­ме­ру…

Те­пер це та­кий же кіно­те­атр «До­вжен­ка», як я – Ма­ри­на Владі!

Стрип­тиз там якийсь… Ка­зи­но… З се­ре­ди­ни цьо­го «во­гни­ща куль­ту­ри» до­но­сить­ся ка­ко­фонія, в якій мож­на розрізни­ти ли­ше декілька слів: «Мені все по ба­ра­ба­ну! Нам усе по ба­ра­ба­ну!»

По­чи­нається зйом­ка. Пішов… Зу­пи­нив­ся. Плю­нув і далі пішов.

* * *

Сьо­годні мої роз­ду­ми про пе­ре­бу­до­ву, про шок, яко­го я за­знав.

Хо­чеш пе­ре­бу­до­ву – впу­с­ти в дім кіно­ар­харівців! Пу­с­тив! По­ча­ли з їдальні…

– Так… Стіл не там стоїть! – Зсу­ну­ли… – Стільців ба­га­то! – Ви­нес­ли. – Жур­наль­ний сто­лик за­пов­не­ний не тим мот­ло­хом! – при­нес­ли свій, мій – в ко­ри­дор! – Фо­то­графії на стіні не там ви­сять, і не ті. – Повіси­ли там, де хотіли, свої!

Портьєри мої – не то­го ко­ль­о­ру! Не так ви­сять. Тюль теж не та! Заміни­ли!

– Те­левізор на­впро­ти вікна – по­га­но! – За­пх­ну­ли в ку­ток.

– Крісла – не ті! – Своїх, на ща­с­тя, не при­вез­ли… Зми­ри­лись… Од­не віднес­ли у ван­ну, дру­го­му місця по­ки знай­ти не мо­жуть… Знай­ш­ли… сучі діти!

Сер­вант хо­чуть зсу­ну­ти! Мов­чу… Не вий­ш­ло… Зно­ву спро­бу­ва­ли. Плю­ну­ли. Зми­ри­лись.

По­вер­ну­ли­ся до пе­ред­по­кою. Вішалку за­ли­ши­ли на місці. Під нею інвалідна ко­ля­с­ка. За­ду­ма­лись… Ця ко­ля­с­ка ря­ту­ва­ла ме­не після опе­рації. Те­пер слу­гує замість тум­боч­ки.

В па­рад­не ко­ля­с­ку!

– Навіщо? – ка­жу. – Пре­крас­на де­таль!

– Та­ка де­таль ви­ма­гає… ви­ма­гає де­таль­но­го по­яс­нен­ня!

В па­рад­не! – Га­разд… Ври­ва­ють­ся до кабінету.

– Ліжко – по­вер­ну­ти! Ки­лим над ліжком – зня­ти! Ні… Зно­ву повіси­ти! – Стіна їм не підхо­дить. Повіси­ли. Ру­ши­ли до пись­мо­во­го сто­ла…

– Чо­му не пра­цює настільна лам­па?!

По­ла­го­ди­ли! По­ки що це єди­ний плюс! При­ди­ви­лись до сто­ла.

– Не­по­ря­док!.. Навіщо валідол? При­бра­ти! Ва­ло­кор­дин – на книж­ко­ву по­ли­цю, ав­то­руч­ки – в стіл, олівці – в пе­нал, клей – в шух­ля­ду, га­зе­ти зі сто­лу!

– Не чіпай­те мій за­пис­ник!

– Ні, книж­ку – схо­ва­ти!

Хо­ваю в ха­лат.

Націли­ли­ся на книж­ко­ву ша­фу.

Тут книж­ки, ка­жуть, – ті, а ось тут – не ті! Ті, що тут, пе­ре­став­те ту­ди, а ці – сю­ди. Пе­ре­став­ля­ють.

Мов­чу. Мов­чать і во­ни. Роз­гля­да­ють знімки за склом книж­ко­вих по­лиць. Там Ма­я­ковсь­кий, Со­ня і я. Так... Мої фо­то пе­ре­су­ва­ють, а Со­нині за­ли­ша­ють… «А Ма­я­ковсь­ко­го фо­то – за­бра­ти геть!»

– Ні, – ка­жу, – не доз­во­лю!

Про­по­ну­ють ком­проміс: «По­сунь­те!».

Не­хай!

Ки­док на кух­ню. Йду за ни­ми спокійно. Кух­ня крихітна. Там ба­га­то шко­ди не за­вда­дуть! Уми­валь­ник не відірвуть, га­зо­ву пли­ту не по­су­нуть, ку­хон­ну ша­фу при­би­то на­мерт­во.

– Хо­ло­диль­ник, – по­пе­ре­д­жаю, – мо­же в ру­ках роз­си­па­ти­ся. Він у ме­не ста­ро­жил!

По­го­ди­ли­ся, але ро­бо­ту собі знай­ш­ли.

– Ку­хон­ний стіл від вікна до две­рей!... Ще ближ­че до две­рей!... Ще… Нор­ма!

– Стільчиків… три шту­ки… За­ли­ш­те один!

– А чо­му так тьмя­но на кухні?

Спи­ни­ли­ся біля вікна. «До­б­ре б спи­ля­ти кілька гілок». За­пе­ре­чую. Зми­ри­ли­ся… Вий­ти з кухні во­ни вже не мо­жуть – стіл за­кри­ває прохід. Ви­нахідливі: про­по­вз­ли під сто­лом!

Те­пер за­но­сять ка­белі, ко­роб­ки роз­подільників, освітлю­вальні при­ла­ди, кіно­ка­ме­ру; з де­ся­ток шта­тивів – один для ка­ме­ри, інші – для світла, зву­ко­за­пи­су­валь­ну апа­ра­ту­ру.

Все з ніг на го­ло­ву! Не­ма де прой­ти! Оку­пан­ти за­спо­коїлись, а я – в но­ка­уті. Про­шу тайм-аут. Присів у па­рад­но­му в інвалідний візок.

За сусідніми две­ри­ма магніто­фон гор­лає на по­вну:

«… Це не твоя зем­ля // І не твоя лю­бов. // Це не твої сло­ва // І не твоє ток-шоу…»

Не моє… Це точ­но!

***

Дня­ми зно­ву їзди­ли до міста. На зйом­ки.

Поїха­ли на ба­зар. Ма­лень­кий та­кий, не­помітний, скром­ний ба­зар. Вий­шов із ав­то, гля­нув – і стис­ну­ло гор­ло! Тор­гу­ють ор­де­на­ми. Сотні ор­денів – аж до ге­ройсь­кої зірки! По­ряд га­лас­ливі гро­ми­ли… Зро­зуміло, зйо­мок не бу­де…

Охо­ронці да­ли зро­зуміти: ви­тяг­не­те ка­ме­ру – не збе­ре­те кісток. Ре­жи­сер по­го­див­ся, та мені ка­же: «Як­що вже приїхав – по­хо­ди, по­ди­ви­ся хо­ча б, що про­да­ють».

Уже в ма­шині дізнав­ся: опе­ра­тор усе зняв… дру­гою ка­ме­рою, че­рез пар­кан!

***

Яке нині чис­ло?

Ні, який місяць – знаю. Місяць – тра­вень. А от чис­ло яке? А день який? Та грець із ним… З’ясуємо. Сьо­годні… трид­ця­те! Сьо­годні зно­ву приїдуть зніма­ти! Як мож­на зніма­ти жи­ву лю­ди­ну, як­що плівки рівно стільки, що, до­б­ре прицілив­шись, мож­на зня­ти ли­ше до­рожній стовп? Приїдуть… По­са­дять у крісло, з усіх боків об­став­лять освітлю­валь­ни­ми при­ла­да­ми, прив’яжуть до мікро­фо­на й нуд­но за­пи­ту­ва­ти­муть: «А ска­жи те або те!». Зіб’єшся од­но­го ра­зу, все од­но підуть далі. Плівка, во­на – ва­лют­на! Раніше та­ко­го не бу­ло, але плівка бу­ла.

А ще їм потрібні бу­дуть фо­то. От би й зніма­ли, як важ­ко до­бу­ти ці фо­то­графії!

Тре­ба сісти по­ближ­че до ша­фи. Ось так… По­кла­с­ти ми­ли­цю на ліжко. По­вер­ну­ти­ся до ша­фи й на­хи­ли­ти­ся до ниж­ньої шух­ля­ди. А це не шух­ля­да, а про­сто тобі пли­та ча­вун­на! Спро­буй ви­тяг­ни! Де ж її, за­ра­зу, за­кли­ни­ло? Ну! Не хо­че… Та й грець із нею… Пе­ре­по­чи­ну і зно­ву по­тяг­ну. Ну… Раз! Два! І три! Ледь не геп­нув­ся зі стільця. Але – пе­ре­мо­га! Ось во­ни – мої найбільші скар­би! Знімки, ли­с­ти, те­ле­гра­ми. Є навіть відря­д­жен­ня від 22 черв­ня. Не че­кав, по­ки по­кли­чуть, – сам побіг на війну! А от і од­на з го­ло­вних скарб­ниць!

Чо­го ж ти, аль­бо­ме, та­кий важ­кий?! Цілий пуд ва­жиш. Пуд-не-пуд, але та­ки ва­жез­ний! Так… про­тер пи­лю­ку… і по­вернімо­ся до бой­о­во­го по­бра­ти­ма… де ти, ми­ли­це? Ку­ди ж ти, до­ро­гень­ка, спо­вз­ла?! По­ма­гай-бо!.. Нор­маль­но…

Взя­ли аль­бом… при­су­ну­ли­ся з ним до сто­лу! Оку­ля­ри… Де во­ни?... Ось… Ввімкну лам­поч­ку… Що ж та­ке з цим ви­ми­ка­чем?!. Зно­ву по­ра ко­гось кли­ка­ти! Ще раз… і ще… От!.. Світить! На­решті... Сто­мив­ся…

Дзвінок. Приїха­ла гру­па. Вічно спішать… По­ста­ви­ли світло. Зня­ли фо­то­графії… Потім прикріпи­ли ме­не до мікро­фо­на. Вста­но­ви­ли но­ве світло, ска­за­ли: «Ска­жи те-то!». Ска­зав. «А те­пер те-то». Ска­зав. Зня­ли мікро­фо­ни, розібра­ли ка­ме­ру, ви­нес­ли світло.

Навіть «дя­кую» по-людсь­ки не ска­за­ли, – бурк­ну­ли щось собі!

«От діячі!» – бу­бо­ню собі під ніс. Біля две­рей стоїть ре­жи­сер. Зди­во­ва­но по­вер­нув­ся: «А що?... Мо­же, ти ще щось хотів на ка­ме­ру роз­повісти?»

«Та ні», – ка­жу.

«Зда­ло­ся»…

***

А де ж тут Гре­бен­щи­ков?

От! Ста­ви­мо… Гре­бен­щи­ко­ва… Во­на йо­го лю­би­ла. Лю­би­ла Сонь­ка Гре­бен­щи­ко­ва… Та й мені він не за­ва­жав…

Ска­жи щось… заспівай…

…Яс­но солн­це с лу­ною над то­бой не за­хо­дят,

Вкруг кор­ней тво­их ре­ки зо­ло­тые те­кут;

А на ве­точ­ке верх­ней две вол­шеб­ные пти­цы,

Не смы­кая очей, все те­бя сте­ре­гут.

Сьо­годні чер­гові ро­ко­ви­ни… В ме­не в за­пасі пляш­ка… На­повнімо ке­ли­хи…

Один – біля Со­ни­но­го пор­т­ре­та… Інший – собі…

По­стоїмо, при­га­даємо.

То що, бу­де­мо цо­ка­ти­ся?

Ти про­бач мені, рідна, про­бач, що… по­ми­на­ти те­бе… нині більше не­ма з ким!

Ви­пий­мо вдвох…

***

Пер­ший, хто повідо­мив мені, що я до­жив до світан­ку, – це, звісно, бу­диль­ник. Го­лос у ньо­го пре­па­с­куд­ний. Ви­гляд ста­рез­ний, а от сер­це – залізне! В нормі! Пра­цює без пе­ре­рви ось уже років п’ят­де­сят.

Ко­лись він мені зда­вав­ся про­сто кра­се­нем, а го­лос – і дзвінким, і радісним.

Тоді він щод­ня сповіщав мені, що по­ра вста­ва­ти й пра­цю­ва­ти! Сьо­годні, прав­ду ка­жу­чи, він мені ли­ше за­ва­жає. До­б­ре, звісно, що до­жи­ли до світан­ку, та навіщо вста­ва­ти і де пра­цю­ва­ти? Ще більше він за­ва­жає тим, що про­сто підри­ває мої сни. Півдня потім хо­д­жу, при­га­ду­ю­чи, що ж та­ке мені на­сни­ло­ся, а при­га­да­ти не мо­жу.

Та сьо­годні, що­прав­да, моя взя­ла! При­га­дав. Ки­тайці ка­жуть: як­що по­ба­чив у сні імпе­ра­то­ра – це до не­сподіва­ної ра­дості. Але, ве­дуть ки­тайці своєї, як­що імпе­ра­тор про­по­нує пи­ти, то це – до хво­ро­би.

Не до­че­каєте­ся! Сподіва­ти­мусь ра­дості!

Ніхто не про­по­ну­вав мені ви­пи­ти, хо­ча пи­ти ду­же хотіло­ся. Спітнілий, під сон­цем, бігав я з кіно­ка­ме­рою в цьо­му сні й знімав імпе­ра­то­ра Ми­ки­ту. Один-в-один, як це ко­лись бу­ло в другій по­ло­вині со­ро­ко­вих у ре­аль­но­му житті.

Це потім Ми­ки­та ста­не імпе­ра­то­ром усь­о­го Со­ю­зу, а тоді він імпе­ра­то­ром в Ук­раїні слу­жив. Гар­ний чо­ловік був, до речі. Ро­зум­ний, хи­т­рий, міцний. Скільки опе­ра­торів зніма­ли Ми­ки­ту Сергійо­ви­ча, а от нині – нічо­го, крім зустрічей, три­бун, па­радів, засідань і не по­ба­чиш. Не­ма справжнь­о­го Ми­ки­ти! Як жив, що лю­бив, як відпо­чи­вав, що пив, як дітей пе­с­тив… І це ве­ли­ка втра­та. Втім, це сто­сується май­же всіх більш-менш відо­мих ра­дянсь­ких на­чаль­ників. І до правління Хру­що­ва, і після до­ку­мен­таль­но зніма­ти людсь­кий вимір їхньо­го жит­тя навіть те­о­ре­тич­но не при­пу­с­ка­ли! А шко­да. Ба­га­то з них бу­ли людь­ми не­бу­ден­ни­ми, ціка­ви­ми. Тож гля­дач до­ку­мен­таль­но­го кіно вже ніко­ли не змо­же за­гля­ну­ти за куліси сце­ни, на якій ці, не ос­танні в нашій історії, лю­ди самі се­бе при­ку­ва­ли до три­бун… навічно.

До речі, про ки­тайців. Вже два тижні не бу­ло га­ря­чої во­ди, а нині – да­ли! Я не ки­таєць, а сон усе од­но в ру­ку!

Зустріч з імпе­ра­то­ром – до не­сподіва­ної ра­дості!

***

Го­ло­вним моїм пунк­том спо­с­те­ре­жен­ня за жит­тям країни, крім те­левізо­ра, є, звісно, ла­воч­ка на ав­то­бусній зу­пинці.

Містить­ся цей спо­с­те­реж­ний пункт вісімде­сят кроків від мо­го до­му, і, си­дя­чи на лавці, мож­на по­ба­чи­ти й по­чу­ти чи­ма­ло. Тут лег­ше, ніж удо­ма, ду­мається, лег­ше при­га­дується і лег­ше ди­хається.

Вчо­ра по­чув ста­рий анек­дот.

«Ве­дуть Брежнєва по Лу­в­ру і по­яс­ню­ють. Ось, мов­ляв, Го­ген. «Го­ген», – по­вто­рює Брежнєв. Ось Ре­ну­ар… «Ре­ну­ар». «А це, – Брежнєв підхо­дить до однієї з рам, – ма­буть, Пікас­со?». «Ні, па­не Ге­не­раль­ний се­к­ре­тар, це – дзер­ка­ло!»».

Звісно, нічо­го до­б­ро­го, ко­ли на чолі дер­жа­ви пе­ре­бу­ває хво­ра лю­ди­на. Брежнєва пам’ятаю ще в ті ро­ки, ко­ли він був по­ро­ди­с­тим, міцним і ро­зум­ним чо­ловіком. Ма­разм по­чав­ся зго­дом… А ра­зом із ним – по­ча­ток роз­па­ду моз­ку і країни.

Всі ба­чи­ли (й ми не ви­ня­ток), до­ку­мен­талісти ба­чи­ли, що відбу­вається з го­ло­вним керівни­ком країни, але зустріча­ли оваціями йо­го літе­ра­турні тру­ди, мар­шальсь­ку фор­му і нескінчен­ний потік на­го­род… за кож­ну про­жи­ту до­бу. Всі все ба­чи­ли і всі все ро­зуміли…

А що ро­би­ли?

«Ро­зум, честь і совість на­шої епо­хи» ро­би­ли.

Тут вар­то по­яс­ни­ти. Ми й раніше, всі ми, і я, грішний, співа­ли али­лую партії та керівництву, але… ро­би­ли це, го­ло­вним чи­ном, за по­кли­ком сер­ця, – ми ж бо в ідею віри­ли! У вождів своїх віри­ли!

Віри­ли Сталіну й Хру­що­ву, і кож­но­му чле­ну Політбю­ро віри­ли, як­що, звісно, він не ви­яв­ляв­ся «во­ро­гом на­ро­ду».

Віри­ли, що ге­не­ти­ка – кла­со­ва бур­жу­аз­на на­ука, а кібер­не­ти­ка – про­даж­на дівка імперіалізму.

В те, що до­же­не­мо й пе­ре­же­не­мо Аме­ри­ку, щи­ро віри­ли! І в те, що на­ста­не ко­мунізм, та­кож віри­ли! І, звісно, бу­ли певні в то­му, що не­по­руш­ний фун­да­мент всіх на­ших те­перішніх і май­бутніх успіхів – най­пе­ре­довіше і єди­но-пра­виль­не марк­систсь­ко-ленінське вчен­ня. А хто з нас у це не вірив?

Епо­ха бу­ла та­ка… епо­ха сліпо­го фа­на­тиз­му. А от у роз­пал брежнєвсько­го за­стою, ви­бач­те, все бу­ло вже інак­ше. Хто і в що міг віри­ти, див­ля­чись на бе­зум­но­го пра­ви­те­ля? Ніхто вже в ніщо не вірив, але твер­до знав: чим го­лосніше крик­неш «Сла­ва КПРС» – тим більше от­ри­маєш. Прий­шов час імітації віри й імітації сліпо­го фа­на­тиз­му!

Бе­зум­ний час, ко­ли та­ла­но­виті, Бо­гом об­да­ро­вані лю­ди (а інших би й не підпу­с­ти­ли) ча­с­то про­сто підпи­ра­ли од­не од­но­го, що­би пер­ши­ми про­рва­ти­ся й от­ри­ма­ти держ­за­мов­лен­ня на ство­рен­ня