10–11 лип­ня в Києві відбув­ся чер­го­вий 14-й дубль кіно­фе­с­ти­ва­лю «Відкри­та ніч», що про­хо­див у рам­ках ет­но­фе­с­ти­ва­лю «Країна мрій». Цьо­го ро­ку змінив­ся не ли­ше час, а й місце про­ве­ден­ня фе­с­ти­ва­лю: замість тра­диційно­го май­дан­чи­ка на Андріївсько­му уз­возі – дво­рик му­зею ім. І. Гон­ча­ра. Пе­ре­мож­цем фе­с­ти­ва­лю став ко­рот­ко­ме­т­раж­ний фільм Мак­си­ма Буй­ниць­ко­го «Пе­ре­шко­да», сю­жет яко­го ба­зується на од­ной­мен­но­му оповіданні Д. Харм­са. Інши­ми дип­ло­ма­ми бу­ли відзна­чені фільми: «Її місце по­рожнє» (дип­лом за кра­щу ре­жи­су­ру Бог­дані Смир­новій), «Ша­фа» (дип­лом за кра­щу опе­ра­торсь­ку ро­бо­ту Рус­ла­нові Ко­ломійцю), «Знайдіть на­шо­го хлоп­чи­ка» (реж. Ар­тем Ри­жи­ков, Федір Олек­сан­д­ро­вич, дип­лом «За най­кра­ще графічне оформ­лен­ня титрів»). Дво­ма дип­ло­ма­ми на­го­ро­д­же­ний анімаційний про­ект «Моя країна – Ук­раїна»: за кра­щий сце­нарій (сце­на­ри­с­ту Саш­кові Лірни­ку) та за кра­щий про­ект (ху­дож­нь­о­му керівни­ку Сте­па­нові Ко­ва­лю). Приз гля­даць­ких сим­патій поділи­ли між со­бою фільми «Чеш­ки» (реж. Юлія Го­голь) та «У лірни­ка в гос­тях» (реж. Олег Цуріков). Приз орг­коміте­ту одер­жав фільм «Су­пер­ни­ки» (реж. Андрій Ма­кар­чен­ко).

Під час відкрит­тя, на яко­му бу­ла при­сут­ня ак­т­ри­са Люд­ми­ла Єфи­мен­ко – дру­жи­на Юрія Іллєнка, учас­ни­ки фе­с­ти­ва­лю хви­ли­ною мов­чан­ня вшанували пам’ять і зга­да­ли вне­сок ре­жи­се­ра в ук­раїнське та світо­ве кіно, йо­го підтрим­ку фе­с­ти­ва­лю «Відкри­та ніч». Ре­т­ро­спек­тив­ну ча­с­ти­ну на­ступ­но­го фе­с­ти­ва­лю бу­де при­свя­че­но твор­чості Юрія Іллєнка, а Люд­ми­ла Єфи­мен­ко за­про­ше­на бу­ти го­ло­вою журі П’ят­над­ця­то­го дуб­ля «Відкри­тої ночі».

У по­за­кон­курсній про­грамі бу­ло про­де­мон­ст­ро­ва­но кадр май­бут­нь­о­го фільму Ми­хай­ла Іллєнка «ТойХ­то­Прой­шовКрізьВо­гонь». Цей кадр був відзня­тий в Ар­ген­тині, якої ре­жи­сер дістав­ся на яхті «Ку­па­ва», пе­рет­нув­ши Чор­не та Се­ред­зем­не мо­ря і Ат­лан­ти­ку. Прем’єра цьо­го дво­х­ви­лин­но­го ка­д­ру під на­звою: «З Ар­ген­ти­ни з лю­бов’ю…» при­му­си­ла йо­го ав­то­ра впер­ше за 14 років існу­ван­ня «Відкри­тої ночі» зміни­ти смокінг пре­зи­ден­та фе­с­ти­ва­лю на ши­нель го­ло­вно­го ге­роя фільму, в якій Ми­хай­ло Іллєнко був йо­го дуб­ле­ром. Про по­дро­биці зйо­мок сво­го на­ступ­но­го фільму та пе­ри­петії про­ве­ден­ня фе­с­ти­ва­лю «Відкри­та ніч» роз­повідає пре­зи­дент фе­с­ти­ва­лю, кіно­ре­жи­сер Ми­хай­ло Іллєнко.

– Цьо­го ро­ку про­ве­ден­ню «Відкри­тої ночі» пе­ре­шко­д­жа­ли чис­ленні об­ста­ви­ни. Які про­бле­ми до­ве­ло­ся по­до­ла­ти ор­ганіза­то­рам, щоб фе­с­ти­валь та­ки відбув­ся?

– На­пе­ре­додні сво­го відкрит­тя фе­с­ти­валь справді зу­пи­нив­ся: не­до­стат­ня кількість фільмів і по­вна відсутність фінан­су­ван­ня. Для зу­пин­ки ви­с­та­чи­ло б і цих про­блем, але бу­ла ще осо­би­с­та: півро­ку ме­не не бу­ло в Ук­раїні, а ко­ли я по­вер­нув­ся, дізнав­ся про хво­ро­бу бра­та Юрія, і мені та про­дю­се­рові – Пилипові Іллєнку ста­ло не до фе­с­ти­ва­лю. З тих фільмів, що надійшли, тра­ди­ційно май­же по­ло­ви­на не відповіда­ла рег­ла­мен­ту. Ми зби­раємо ук­раїнське кіно, а нам весь час на­по­лег­ли­во про­по­ну­ють або російсько­мов­не, або ан­г­ло­мов­не. Мо­ва – це зво­рот­на ад­ре­са спілку­ван­ня з гля­да­чем, це пра­пор. А у нас ар­гу­мен­тація інша: мо­ва – це вто­рин­не. На фе­с­ти­валь над­си­ла­ють російське кіно, роз­ра­хо­ва­не в пер­шу чер­гу навіть не на російсько­го гля­да­ча, а на російсько­го про­дю­се­ра. Я не зви­ну­ва­чую цих ав­торів. Ко­ли Ук­раїна так ста­вить­ся до своїх, то свої зму­шені шу­ка­ти, де во­ни бу­дуть – оп­ла­чені, за­хи­щені за­ко­на­ми, під­три­ма­ні вла­сним ек­ра­ном або ефіром – ба­жані. Чи­ма­ло фільмів ко­кет­ли­во ан­г­ло­мов­них, орієнто­ва­них, пев­но, на міжна­род­ні фе­с­ти­валі, що та­кож мож­на зро­зуміти. Але нам усе од­но тре­ба ду­ма­ти про се­бе, то­му ми зби­раємо ук­раїнське кіно, як би йо­му важ­ко не бу­ло.

Цьо­го ро­ку по­ка­за­ти про­гра­му вда­ло­ся, так би мо­ви­ти, зне­наць­ка: бра­ти Ка­п­ра­но­ви, які в рам­ках фе­с­ти­ва­лю «Країна мрій» роз­гор­та­ють свою книж­ко­ву про­гра­му, ви­я­ви­ли ініціати­ву і уз­го­ди­ли з Оле­гом Скрип­кою, щоб «Відкри­та ніч» одер­жа­ла візу до «Країни мрій». Від «Країни мрій» ми от­ри­ма­ли ор­ганізаційну та технічну підтрим­ку. І про­тя­гом двох-трьох днів підго­ту­ва­ли цей ек­с­пе­ри­мен­таль­ний Чо­тир­над­ця­тий дубль фе­с­ти­ва­лю. Він прой­шов у ско­ро­че­но­му ви­гляді на те­ри­торії му­зею Іва­на Гон­ча­ра, завдяки за­про­шен­ню ди­рек­то­ра му­зею Пе­т­ра Гон­ча­ра, який взяв участь у ро­боті журі. У складі журі цьо­го ро­ку та­кож пра­цю­ва­ли: Оле­ся Ган­жа, Оль­га Гри­ши­на, Ірен Роз­до­будь­ко, Ва­лерій Анісімов, Олексій Вол­ков, Еду­ард Драч, а го­ло­вою журі був Євген Ка­рась. Пе­ребіг фе­с­ти­ва­лю не обійшов­ся без скан­да­лу. Нам зда­ва­ло­ся, що стіна, яка відділяє наш май­дан­чик від Ла­в­ри, ство­рює до­статній зву­ко­вий бар’єр. Але конфлікт з Мос­ковсь­ким патріар­ха­том все ж виник. На їхньо­му боці бу­ли ко­за­ки в яки­хось ор­де­нах, оса­вул прий­шов. Роз­би­ра­ли­ся од­но­час­но з пе­ре­гля­дом фільмів. Врешті, я їм за­про­по­ну­вав, щоб во­ни самі за­кри­ли фе­с­ти­валь. Спо­чат­ку ніби так і виріши­ли. Але після то­го, як Сергій Мар­чен­ко ска­зав, що бу­де фо­то­гра­фу­ва­ти за­крит­тя фе­с­ти­ва­лю для пре­си, во­ни пе­ре­ду­ма­ли. Зви­чай­но, пер­ша спро­ба виїзду фе­с­ти­ва­лю бу­ла ба­га­то в чо­му не­до­ско­на­ла, але я ра­дий, що та­кий ек­с­пе­ри­мент відбув­ся. На­далі «Відкри­та ніч» бу­де про­во­ди­ти­ся у тра­диційній формі на Андріївсько­му уз­возі в ос­тан­ню суб­оту-неділю черв­ня. Але мож­ли­во, що на «Країні мрій», яка відбу­вається пізніше, ми бу­де­мо по­ка­зу­ва­ти при­зові фільми чи ви­ро­би­мо якусь іншу фор­му співпраці.

– Чим іще відрізняється 14-та «Відкри­та ніч» від по­пе­редніх років?

– У нас уже існує своя фор­ма, своя мізан­сце­на, свої тра­диції. Фор­маль­ний бік ми відтво­ри­ли у ско­ро­че­но­му ви­гляді. За­зви­чай наші пе­ре­гля­ди закінчу­ють­ся о 4-й ран­ку на сході сон­ця, сам фе­с­ти­валь закінчується о 6-й. Але цьо­го ра­зу про­гра­ма бу­ла не­ве­ли­ка: 17 фільмів ра­зом з ма­лень­ки­ми трихви­лин­ни­ми анімаційни­ми, – за­галь­ною три­валістю близь­ко 2,5 го­дини. Ду­же впли­ну­ли зміни в де­ко­раціях і мізан­сцені. Це як ви­с­та­ва. Як­що во­на їде на га­с­т­ролі, то в інших де­ко­раціях, на іншій сцені стає вже зовсім іншою ви­с­та­вою.

– Які тен­денції у мо­ло­до­му ук­раїнсько­му кіно ви мог­ли б ок­рес­ли­ти, спи­ра­ю­чись на 14-річний досвід фе­с­ти­ва­лю «Відкри­та ніч»?

– Як мені здається, зміни ду­же повільні, але во­ни відбу­ва­ють­ся в на­прям­ку гля­да­ча. Фільми потрібні різні: від арт­ха­у­зу і по­етич­но­го кіно до серіалів. Я ду­маю, що нас ду­же дов­го підштов­ху­ва­ли ро­би­ти фільми, які гля­дач бу­де сприй­ма­ти аг­ре­сив­но. Для мо­ло­дих ав­торів це ду­же приємно і аван­гард­но – приїха­ти на фе­с­ти­валь і одер­жа­ти приз за не­зро­зумілий гля­да­чу фільм. А потім дис­три­б’ю­то­ри ка­жуть: ви­бач­те, ми ду­же вас лю­би­мо і цінуємо, але гля­дач не хо­че ди­ви­ти­ся це, і ми не бу­де­мо це бра­ти, ми візьме­мо щось аме­ри­кансь­ке або російське. Я не ка­жу, що це за­ко­лот чи ро­бить­ся ме­ханічно, але на­ших фільмів гля­дач не ба­чить. За­раз по­чи­нається тен­денція відхо­ду від цьо­го гер­ме­тич­но­го кіне­ма­то­гра­фа. Має сфо­р­му­ва­ти­ся серй­оз­не, кра­си­ве, ак­ту­аль­не кіно: ми – для нас про се­бе, бо­дай ко­рот­ко­ме­т­раж­не. Та­ке, яке при­му­сить гля­да­ча і сміяти­ся, і пла­ка­ти – зв’яже йо­го жи­ви­ми емоціями з ек­ра­ном. Без цьо­го нас не вря­ту­ють і за­ко­ни, яких досі не­має. Про­ект за­конів для кіно, зо­к­ре­ма, за­про­по­но­ва­ний Не­сто­ром Шу­ф­ри­чем, це комплімент на­шо­му ви­роб­ни­ку, але шанс – іно­зем­но­му. Я, національ­ний ви­роб­ник, півто­ра ро­ку не маю мож­ли­вості зня­ти фільм, в той час як кіно в Ук­раїні ба­га­то. Але кіно за­рубіжно­го.

– Ви маєте на увазі ваш фільм «ТойХ­то­Прой­шовкрізьВо­гонь», над яким працюєте?

– Так. На­зва, до речі, має бу­ти од­ним сло­вом, бо це індіансь­ке ім’я. Не півто­ра, більше, – вже десь три ро­ки, ра­ху­ю­чи період ство­рен­ня сце­нарію. Ми по­ча­ли зйом­ки, а потім закінчи­ли­ся гроші. Про­дю­сер вніс свою ча­ст­ку гро­шей згідно з уго­дою, а те­пер ми вже півто­ра ро­ку че­каємо ча­ст­ку фінан­су­ван­ня, обіця­ну Міністер­ст­вом куль­ту­ри і туризму.

– Який сю­жет цьо­го фільму?

– Вза­галі це історія ре­аль­ної лю­ди­ни – Іва­на Да­цен­ка, який на­ро­див­ся на Пол­тав­щині в селі Чер­не­чий Яр у 1918 році. Він во­ю­вав, був льот­чи­ком і став ге­роєм Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу. Над Льво­вом йо­го зби­ли, і він по­тра­пив у по­лон до німців. Після війни ра­дянські військові, які по­бу­ва­ли в німець­ко­му по­лоні, ав­то­ма­тич­но одер­жу­ва­ли ста­тус зрад­ни­ка батьківщи­ни, тож Да­цен­ка пе­ремісти­ли з німець­ко­го та­бо­ру в ра­дянсь­кий. Він утік звідти і зник, роз­шук не зміг йо­го знай­ти.

Те, що я зга­даю далі, вже не стосується сю­же­ту фільму. В 1967-му році відбу­ла­ся всесвітня ви­с­тав­ка в Мо­н­ре­алі. Це був один з пер­ших ви­падків, ко­ли залізна завіса тро­хи відкри­ла­ся. На тій ви­с­тавці був ве­ли­чез­ний ра­дянсь­кий павільйон з різни­ми до­сяг­нен­ня­ми. Ту­ди прибула ве­ли­ка ра­дянсь­ка де­ле­гація з пе­ре­до­виків ви­роб­ництва та відо­мих лю­дей. Се­ред них від Ук­раїни бу­ли, зо­к­ре­ма, ак­т­ри­са На­та­ля На­ум, кіно­ре­жи­сер Ти­мофій Лев­чук, а з інших ре­с­публік – свої зна­ме­ниті лю­ди, в то­му числі, Мах­муд Ісам­баєв. Схо­же, са­ме Мах­муд Ісам­баєв по­про­сив­ся відвіда­ти індіансь­ке плем’я, бо він ко­лекціону­вав танці різних на­родів. Ко­ли де­ле­гація приїха­ла до пле­мені, їх зустрів Вождь, який, за­чув­ши ук­раїнську мо­ву, звер­нув­ся до гос­тей ук­раїнською. За­про­сив їх до сво­го вігва­му, по­обіцяв саль­ця поріза­ти, горілки на­ли­ти (сміється). У ньо­го шо­ко­ва­но за­пи­ту­ва­ли: як же так? Вождь (Іван Да­цен­ко), ро­зуміючи, що в де­ле­гації не ли­ше пе­ре­до­ви­ки, а й спец­працівни­ки ком­пе­тент­них ор­ганів, з яки­ми він до­б­ре по­знай­о­мив­ся після німець­ко­го по­ло­ну, скром­но ска­зав: я тут на­ро­див­ся, я син пе­ре­се­лен­ця, од­ру­жив­ся з доч­кою Вож­дя, ус­пад­ку­вав йо­го по­са­ду... я – ТойХ­то­Прой­шов­Крізь­Во­гонь. Мож­ли­во, він злег­ко­ва­жив, але на­звав та­кож своє справжнє ім’я. Це все роз­повіла своїм рідним На­та­ля На­ум, ко­ли по­вер­ну­ла­ся до­до­му. Чу­ли цю історію і від Ти­мофія Лев­чу­ка. Ну а потім по­ча­ли­ся жур­налістські досліджен­ня. Ге­роїв Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу зна­ли, бу­ли фо­то Іва­на Да­цен­ка, бу­ла фо­то­ек­с­пер­ти­за, – од­не об­лич­чя. Потім з’яви­ли­ся інші свідчен­ня, і рідні з’яви­ли­ся. Не вся до­ля Іва­на Да­цен­ка відо­ма, зо­к­ре­ма невідо­мий період після йо­го втечі з ГУ­ЛА­Гу і до то­го, як він став Вож­дем. То­му в фільмі він у нас бу­де не Іван Да­цен­ко, а Іван До­до­ка, ми показуємо ху­дож­ню версію йо­го долі. Дві тре­ти­ни цієї історії ми зня­ли, сподіва­ли­ся на зйом­ки ми­ну­ло­го літа, але фільм сто­яв і не ру­хав­ся. Са­ме тоді мої друзі, ра­зом з яки­ми я вже дав­но зай­ма­ю­ся вітриль­ним спор­том, за­про­по­ну­ва­ли мені піти в на­вко­лосвітню по­до­рож. І я по­го­див­ся, вирішив­ши, що на за­вер­шенні цьо­го ета­пу зніму один кадр: Іван Да­цен­ко у смер­тель­но не­без­печ­ній пу­с­телі – десь між ра­дянсь­ким та­бо­ром і індіансь­ким пле­ме­нем. Тре­ба бу­ло зня­ти щось та­ке, чо­го не­ма в Ук­раїні. Спо­чат­ку бу­ла ідея зня­ти цей кадр в Ан­тарк­тиді замість Чу­кот­ки, ку­ди ми з ко­ш­то­ри­сом фільму по­тра­пи­ти не сподіва­ли­ся. Але з при­чин, що від нас не за­ле­жа­ли, ях­та «Ку­па­ва» по­ча­ла за­три­му­ва­ти­ся. Ста­ло зро­зуміло, що ми не змо­же­мо по­тра­пи­ти в Ан­тарк­ти­ду у там­тешнє літо. Крім то­го, мені тре­ба було по­вер­та­ти­ся, що­би встиг­ну­ти до­зня­ти в Ук­раїні літні епізо­ди – ре­ш­ту фільму. То­му бу­ло виріше­но зніма­ти в Ар­ген­тині.

Слід ска­за­ти, що в цю по­до­рож я взяв з со­бою більше сотні фільмів фе­с­ти­ва­лю «Відкри­та ніч» для ук­раїнської ан­тарк­тич­ної станції, – ми їх ди­ви­ли­ся всією ко­ман­дою. Учас­ни­ки ко­ман­ди (капітан Юрій Бон­дар, штур­ман Андрій Зу­бен­ко і кок Ва­лерій Дей­мон­то­вич) бу­ли шо­ко­вані тим, що та­ка кількість хо­ро­ших фільмів не має ви­хо­ду на ек­ран, і вис­ло­ви­ли го­товність підтри­му­ва­ти ук­раїн­ське кіно. Після пе­ре­гля­ду відзня­то­го ма­теріалу фільму «ТойХ­то­Прой­шовКрізьВо­гонь» з моїми ко­мен­та­ря­ми від­­­сут­ніх епізодів ко­ман­да «Ку­па­ви» за­яви­ла: ми хо­че­мо, щоб та­кий фільм був! Тож на сьомій ти­сячі морсь­ких миль ми зійшли­ся на то­му, що поїде­мо зніма­ти цей кадр ра­зом. Я вдяч­ний ко­манді, бо сам би, ма­буть, і не впо­рав­ся. В Бу­е­нос-Ай­ресі ми взя­ли на­про­кат ма­ши­ну, поїха­ли до кор­до­ну з Чилі і там у го­рах на ви­соті 3200 м зня­ли цей кадр. Я був дуб­ле­ром го­ло­вно­го ге­роя, – для цьо­го взяв з со­бою у по­до­рож йо­го ши­нель. Юрій Бон­дар був опе­ра­то­ром, Андрій Зу­бен­ко фільму­вав ро­бочі мо­мен­ти зйо­мок, Ва­лерій Дей­мон­то­вич ок­ре­мої кон­крет­ної функції не мав, але він мо­раль­но до­по­ма­гав відбу­ти­ся цій ек­с­пе­диції. Не­сподіва­но для се­бе, приєдна­ла­ся до кіно­ек­с­пе­диції дру­жи­на Андрія Зу­бен­ка, яка при­летіла до Ар­ген­ти­ни провіда­ти чо­ловіка. Так вда­ло­ся зня­ти кадр, з яко­го я хотів би по­ча­ти фільм. Для ме­не це прин­ци­по­во: ко­ли ви­роб­ництво фільму зу­пи­ни­ло­ся, зйом­ки все ж про­дов­жи­ли­ся в та­кий не­стан­дарт­ний спосіб. Для ме­не 8000 морсь­ких миль на «Ку­паві» – це спро­ба вир­ва­ти­ся з ґрат в яких опи­ни­ло­ся ук­раїнське кіно, втек­ти, як з ГУ­ЛА­Гу втік Іван Да­цен­ко.

– А де відбу­ва­ла­ся ре­ш­та зйо­мок?

– Зніма­ли в Києві і під Києвом, в Кам’янці-Подільсько­му та йо­го око­ли­цях. Ча­ст­ко­во зніма­ли там Ка­на­ду в пе­редгір’ях. Ак­то­ри всі наші ук­раїнські.

– А звідки ви вза­галі дізна­ли­ся про до­лю Іва­на Да­цен­ка?

– Впер­ше я по­чув цю історію на до­прем’єрно­му по­казі фільму «Фуч­жоу» для жур­налістів, тоб­то в 1993 році. Один з кри­тиків за­явив, що фільм не­вда­лий, бо го­ло­вний ге­рой Орест не­ти­по­вий для ук­раїнця, за­над­то ге­роїчний. Хо­ча це був жанр хи­мер­ний, каз­ко­вий. Що візьмеш з каз­ки – ну пе­ре­ма­гає ге­рой! За­ли­ша­ло­ся зро­би­ти вис­но­вок, що ук­раїнський ге­рой має десь в кінці за­пла­ка­ти, заспіва­ти, сісти під ти­ном і вда­ви­ти­ся. Ми по­спе­ре­ча­ли­ся, про­зву­ча­ли до­ко­ри: це не­пе­ре­кон­ли­во, що і в Аме­риці був наш Орест, і де зав­год­но. І рап­том Та­рас Де­ни­сен­ко ка­же: стоп, моя ма­ма, На­та­ля На­ум, роз­повіда­ла мені, як во­на ба­чи­ла в Ка­наді Іва­на Да­цен­ка. І він роз­ка­зав те, що я роз­ка­зу­вав про ви­с­тав­ку в Мо­н­ре­алі. Історія Вож­дя стра­шен­но ме­не вра­зи­ла. Втім, сце­нарій не ліпив­ся. Ми­ну­ло ба­га­то років, і вже десь 2006-го чи 2005-го мені надійшла про­по­зиція від про­дю­се­ра Во­ло­ди­ми­ра Філіпо­ва про­чи­та­ти один сце­нарій. Я з од­но­го бо­ку зрадів, а з дру­го­го – цей сце­нарій, як на ме­не, не відпо­ві­дав мас­шта­бам долі Іва­на Да­цен­ка, про що я і ска­зав про­дю­се­ру. І тоді про­дю­сер за­про­по­ну­вав мені на­пи­са­ти сце­нарій. Я зро­бив роз­гор­ну­тий си­ноп­сис сторінок під трид­цять, і був ду­же зди­во­ва­ний, ко­ли він ска­зав, що йо­му ціка­во пра­цю­ва­ти над версією, яка в двох ре­чен­нях ви­гля­дає так:

Ге­рой, яко­го зрек­ло­ся Ко­ролівство,

має пра­во ви­бра­ти собі іншо­го Ко­ро­ля.

Історія Сол­да­та, який сам став Ко­ро­лем

(ТойХ­то­Прой­шовКрізьВо­гонь).

Так я став співав­то­ром сце­нарію ра­зом із Ва­ди­мом Дра­пеєм, Ко­с­тян­ти­ном Ко­но­ва­ло­вим, Де­ни­сом Замрієм. По­пе­редній сце­нарій про­по­ну­вав аб­ст­ракт­но­го ге­роя, тра­диційно ра­дянсь­ко­го. А я ж ви­хо­див з то­го, що це жи­ва лю­ди­на, що є се­ло, в яко­му він на­ро­див­ся. Для ме­не бу­ло важ­ли­во, що це не аб­ст­ракт­на історія, а жи­вий ге­рой, який потрібен сьо­годні. Зу­пи­ни­ли кіно ук­раїнське, і во­но не про­ду­кує ге­роїв, не про­ду­кує міфо­логії. Сьо­годні мо­ло­ду лю­ди­ну ви­хо­ву­ють не бать­ки, так са­мо, як націю – не пре­зи­ден­ти або прем’єр-міністри, а те­левізійний ек­ран, DVD-диск, са­телітна ан­те­на, Інтер­нет, ка­бель, а ще не так дав­но ви­хо­ву­ва­ла книж­ка. Російські та аме­ри­канські ре­жи­се­ри ак­тив­но ство­рю­ють свою міфо­логію, дис­три­б’ю­то­ри її роз­пов­сю­д­жу­ють, за­хоп­лю­ють і оку­пову­ють, а ми си­ди­мо і ду­маємо, де взя­ти за­ко­ни, які спря­му­ють гроші на кіно­ви­роб­ництво.

– Чо­му са­ме та­кий ге­рой і та­кий міфо­логічний об­раз?

– Та­кий, то­му що він по­до­лав все, і навіть те, що не­мож­ли­во бу­ло по­до­ла­ти. В фільмі він не про­сто тікає, він ро­бить все для то­го, щоб по­вер­ну­ти­ся. Але залізна завіса бу­ла над­то не­про­ник­на. Це фільм про те, як ста­ти пре­зи­ден­том. Вождь – це ж пре­зи­дент, це не спад­ко­ва по­са­да. По­ки я для се­бе осо­би­с­то не склав версію, як ста­ти Вож­дем, як ста­ти Пре­зи­ден­том, мені бу­ло ду­же важ­ко роз­в’яза­ти де­які пи­тан­ня зі сце­нарієм. Ця відповідь ду­же важ­ли­ва, бо як­що її не бу­де в фільмі, то гля­дача не­ пе­ре­ко­­наємо. Од­на з відповідей на це пи­тан­ня – полімов­ний діалог. Рідна мо­ва ге­роя ук­раїнська, потім у ра­дянській армії у ньо­го бу­ла російська мо­ва, від на­ре­че­ної – та­тар­сь­ка, потім німецькі та­бо­ри, де він упер­ше до­торк­нув­ся до мов­ної поліфонії. Для то­го, щоб ви­жи­ти, лю­ди­на з во­вчим квит­ком ма­ла не про­сто звер­ну­ти­ся до іншої лю­ди­ни, яка го­во­рить іншою мо­вою, а зро­би­ти її дру­гом. Мо­ва в фільмі – один з клю­чо­вих мо­ментів, бо са­ме мо­ва да­ла ге­рою шанс ви­жи­ти, це не штуч­на те­ма – це йо­го жит­тя. Мо­ва тут – інстру­мент будівни­чий, який на­во­дить мос­ти між людь­ми, а не зброя для конфлікту, як во­на ви­ко­ри­с­то­вується за­раз. Те, що нині ук­раїнський ге­рой не­потрібен, зу­пи­ни­ло фільм за кінце­вим ра­хун­ком. І це та­кож не за­ко­лот, а стихійний рух більярд­ної кулі, який має пев­ну за­ко­номірність.

– Які пер­спек­ти­ви за­вер­шен­ня фільму «ТойХ­то­Прой­шовкрізьВо­гонь»?

– На­чеб­то в нас з’яв­ляється мож­ливість про­дов­жи­ти, але зно­ву все над­то повільно роз­гор­тається. За­ли­ши­ли­ся літні зйом­ки. Як­що цьо­го літа не вдасть­ся зня­ти фільм, то на­вряд чи на­ступ­но­го ро­ку мож­на бу­де про­дов­жу­ва­ти. Зу­пи­ни­ти фільм і потім йо­го за­пу­с­ка­ти після та­кої пе­ре­рви – це важ­ка спра­ва.

Липень 2010.