«Лю­би­ти чи вби­ти?»

за во­девілем А. Че­хо­ва «Ведмідь».

Ре­жи­сер Вілен Но­вак. Одесь­ка кіно­с­тудія.

2008.

«От не­че­го де­лать на­пи­сал во­де­виль «Мед­ведь», – повідо­мляв А. Че­хов І. Ле­онтьєву в лю­то­му 1888 ро­ку. В жовтні п’єсу по­ста­вив те­атр Кор­ша, тро­хи зго­дом – Алек­сан­д­ринсь­кий те­атр, де «Ведмідь» прой­шов з фу­ро­ром. Цей во­девіль мав щас­ли­ву сценічну до­лю – йо­го гра­ли в ба­га­ть­ох те­а­т­рах, в то­му числі й ама­торсь­ких. 1895 ро­ку йо­го бу­ло по­став­ле­но в То­ва­ристві ми­с­тецтва і літе­ра­ту­ри, а взим­ку 1900 ро­ку на ве­чорі, який вла­ш­ту­ва­ло це То­ва­ри­ст­во, був при­сутній Лев Тол­стой. Як пи­са­ла О. Кніппер, Тол­стой «сміяв­ся до упа­ду і йо­му спо­до­ба­ло­ся». Га­зе­та «Те­атр і жит­тя» інфор­му­ва­ла: «Ведмідь» – це жарт, по­бу­до­ва­ний на «не­мож­ли­во­му» анек­доті, який не пре­тен­дує на жит­тя чи «при­родність». Бу­ли й не­га­тивні відгу­ки, як-от цей: «Ми всі ба­чи­мо в Че­хові ве­ли­кий та­лант, але, без­пе­реч­но, хиб­но спря­мо­ва­ний. «Ведмідь» – жарт, але не жартів­ли­ви­ми наслідка­ми за­гро­жує він мо­лоді. Це не­без­печ­ний шлях, Че­хов!» («Рус­ское сло­во», 1888. 5.ХІ. №45). Відгук іншо­го ви­дан­ня теж важ­ко на­зва­ти по­зи­тив­ним: «Очень ми­лый пу­с­тя­чок, ус­лаж­да­ю­щий не­тре­бо­ва­тель­ную пуб­ли­ку».

У наш час цей твір ува­гою не тіши­ли. Об­сяг тво­ру ма­лень­кий – усь­о­го 45 сторінок. Не розігна­ти­ся. Та й ко­медійні жа­н­ри на­бу­ли іншо­го ви­гля­ду. Во­девілі, чия дра­ма­тич­на дія по­бу­до­ва­на на інтризі, на анек­до­тич­но­му сю­жеті, вий­ш­ли з мо­ди. Що­прав­да, Че­хов у своїх во­девілях відмо­вив­ся від куп­летів, але зберіг во­девільну по­бу­до­ву сю­же­ту з йо­го па­ра­док­сальністю, стрімкою дією, не­сподіва­ною розв’яз­кою, на­звав­ши їх од­но­акт­ни­ми п’єса­ми.

Оде­си­ти люб­лять жар­ти й анек­до­ти, і все ж досвідче­ний кіно­ре­жи­сер Вілен Но­вак ри­зи­ку­вав, звер­та­ю­чись до цьо­го пер­шо­д­же­ре­ла. Став­ля­чи фільм, як по­тра­пи­ти в то­нальність уже неісну­ю­чо­го жа­н­ру?

Ре­жи­сер зна­хо­дить ра­ди­каль­нее вирішен­ня: пе­ре­но­сить дію в наш час. Поміщик Смир­нов стає служ­бов­цем бан­ку, завіду­ва­чем відділу кре­ди­ту. Слу­га поміщиці По­по­вої Лу­ка стає служ­ни­цею. Поміщи­ця По­по­ва не має про­фесії – ця молода жінка жи­ве в розкішних апар­та­мен­тах і не має по­тре­би за­роб­ля­ти на хліб на­сущ­ний, покійний чо­ловік за­без­пе­чив їй ма­теріаль­не бла­го­по­луч­чя.

Фільм «Лю­би­ти чи вби­ти?» мо­же ілю­с­т­ру­ва­ти те­о­ре­тичні досліджен­ня на те­му транс­фор­мації жанрів. Що вий­ш­ло у Віле­на Но­ва­ка? Пер­ша по­ло­ви­на фільму – сю­жет, на­пи­са­ний ав­то­ра­ми фільму. З ме­тою, по-пер­ше, збільши­ти об­сяг ко­рот­кої од­но­актівки, по-дру­ге, да­ти пе­редісторію Смир­но­ва, а тоді подій, що їх зо­б­ра­зив Че­хов. Тим са­мим змінюється суть тво­ру: зни­кає анек­до­тичність, на­томість ви­ни­кає дра­ма, при­родність і життєвість.

Утім, анек­до­тичність по­ста­нов­ник як­раз на­ма­гається збе­рег­ти. Настільки давнім, настільки й хо­до­вим є анек­дот про те, як чо­ловік по­вер­тається з відря­д­жен­ня і за­стає вдо­ма дру­жи­ну з ко­хан­цем. У фільмі цей анек­дот спо­чат­ку роз­повіда­ють, а потім він «втілює­ться в жит­тя». Смир­нов (Юрій Сте­па­нов) – щас­ли­вий чо­ловік з бу­ке­том квітів – за­хо­дить в своє по­меш­кан­ня, ка­ме­ра ре­тель­но ру­хається за ним, він шу­кає свою ко­ха­ну дру­жи­ну і за­стає її в спальні з мо­ло­дим чо­ловіком. Вона щось говорить у своє ви­прав­дан­ня, що «це не те, що ти по­ду­мав, це сан­технік, йо­му ста­ло спе­кот­но, то­му він роз­дяг­нув­ся». Та Смир­нов її вже не слу­хає, у стре­со­во­му стані він вирішує з усім покінчи­ти, вбив­ши дру­жи­ну, ко­хан­ця, а потім се­бе. З та­ким наміром він їде в ма­га­зин зброї. Про­да­вець (Ге­оргій Делієв) до­кла­дає мак­си­мум уміння, аби вправ­но маніпу­лю­ва­ти клієнтом, – йо­му ж хо­четь­ся про­да­ти до­ро­гу зброю. Та чим більше про­да­вець роз­хва­лює свій то­вар, тим більше сумнівів у доцільності влас­но­го наміру ви­ни­кає в клієнта. Тим ча­сом йо­го роз­шу­кує шеф. Обіцян­ку, пе­ре­одяг­нув­шись, відра­зу приїха­ти на ро­бо­ту, ге­рой не ви­ко­нує, бо з го­ря на­си­чується ал­ко­го­лем у нічно­му клубі (по­ста­нов­ник умон­то­вує епізо­ди «гла­мур­но­го» відпо­чин­ку відвіду­вачів і якісь не зовсім зро­зумілі ру­хи ге­роя з сіткою, яку він ку­пив в ма­га­зині замість зброї). Далі ра­нок, похмілля – по­ки він спав, дру­жи­на по­ки­ну­ла дім. І от він на ро­боті, а ди­рек­тор бан­ку (Бог­дан Ступ­ка) кри­чить на ньо­го, ад­же на по­розі Новий рік, а в йо­го віданні борж­ни­ки з кре­ди­та­ми, і де­які з них не пла­тять навіть відсотків – ак­ту­аль­на колізія! Тож завіду­вач від­ділу кре­ди­ту має до Но­во­го ро­ку ці бор­ги з не­до­б­ро­совісних кре­ди­торів ви­би­ти. Дру­га ча­с­ти­на фільму – теж пізна­ва­на су­часність. Один із борж­ників – ак­тор – побіг за­роб­ля­ти в ко­с­тюмі Діда Мо­ро­за, дру­гий са­ме на­пе­ре­додні за­ван­та­жив усе своє до­б­ро на літак мар­ки «Рус­лан» і вивіз за кор­дон, в по­меш­канні об­сте­жен­ням зай­мається про­ку­ра­ту­ра. Ще один клієнт стріляє, не підпу­с­ка­ю­чи ніко­го навіть на­бли­зи­тись до сво­го розкішно­го маєт­ку. Вреш­ті на ос­тан­ню борж­ни­цю – По­та­по­ву – ча­су не ви­с­та­чи­ло, візит пе­ре­но­сять на на­ступ­ний день.

Й от на­решті по­чи­нається Че­хов. Вілен Но­вак нічо­го не змінює, хіба що замість ко­ня Тобі фігу­рує ма­ши­на під цим ім’ям – покійний чо­ловік По­та­по­вої був ав­то­лю­би­те­лем.

При­хо­дить Смир­нов, По­та­по­ва, яка вже май­же рік су­мує за покійним чо­ловіком, тому ніку­ди не ви­хо­дить і ніко­го не прий­має, ве­лить служ­ниці ви­с­та­ви­ти цьо­го відвіду­ва­ча. Але не­про­ха­ний гість на­по­ля­гає. Гос­по­ди­ня ви­хо­дить до ньо­го. Він роз­повідає їй про чо­ловіків борг. Во­на обі­цяє за­пла­ти­ти, але після Но­во­го ро­ку. Відвіду­вач по­яс­нює: як­що він не по­вер­не бан­ку гроші, йо­го ви­же­нуть з ро­бо­ти. Зав’язується сло­вес­на пе­ре­пал­ка, бан­ків­ський службовець за­яв­ляє, що ніку­ди зві­д­си не піде, по­ки не одер­жить гроші.

Фінал щас­ли­вий, ад­же замість стріля­ти­ся Смир­нов і По­по­ва цілу­ють­ся. Але за нинішніми звичая­ми не в са­мо­тині, а на очах у ве­ли­ко­го на­тов­пу, який привела служ­ни­ця з вулиці, щоб ря­ту­ва­ти свою гос­по­ди­ню.

До­теп­но? Смішно? Ска­за­ти «так» важко. Чи ми вже розучилися сміятись, чи перипетії з банківським службовцем відторгають гумор, чи жанр не водевіль­ний вий­шов?