«Як я провів цьо­го літа» / «Как я про­вел этим ле­том»

Ре­жи­сер – Олексій По­по­г­ребсь­кий

Опе­ра­тор – Пав­ло Ко­с­то­ма­ров

Сце­нарій – Олексій По­по­г­ребсь­кий

У го­ло­вних ро­лях:

Гри­горій До­б­ригін, Сергій Пу­с­ке­паліс та ін.

Росія, 2010

Ім’я трид­ця­ти­се­милітньо­го ре­жи­се­ра з Росії опи­ни­ло­ся після ос­тан­нь­о­го «Берліна­ле» в центрі міжна­род­ної ува­ги. А са­мо­го По­по­г­ребсь­ко­го, на перші ро­бо­ти яко­го – «Кок­те­бель» (2003) і «Прості речі» (2007) – іно­земні кри­ти­ки май­же не звер­ну­ли ува­гу, відра­зу ох­ре­с­ти­ли «спад­коємцем» Андрія Тар­ковсь­ко­го та най­пер­спек­тивнішим російським ре­жи­се­ром. Нічо­го див­но­го, ад­же йо­го най­новіша стрічка зібра­ла цілий бу­кет на­го­род: за най­кращі чо­ловічі ролі відра­зу двом го­ло­вним ак­то­рам, «Срібний ведмідь» опе­ра­то­ру за ви­датні ху­дожні до­сяг­нен­ня й, на­решті, ще один «Ведмідь» за ви­дат­ний ху­дожній вне­сок у роз­ви­ток кіно.

«Кіно-Те­атр» уже зга­ду­вав про стрічку в кон­тексті двох МКФ – «Берліна­ле» та «Go East»(1). Та, здається, цілком за­слу­го­вує во­на й ок­ре­мої роз­мо­ви, зо­се­ре­д­же­ної не ли­ше на фа­буль­но­му рівні, а й на тих ас­пек­тах, що ли­ши­ли­ся по­за ува­гою.

Скажімо, фільм мо­же ста­ти ваго­мим ар­гу­мен­том у дис­кусії про кон­ку­рен­то­с­про­можність бю­д­жет­но­го кіно. Що за віднос­но не­ве­ликі ко­ш­ти мож­на й нині зніма­ти успішні фільми, вже засвідчи­ла т. зв. «но­ва хви­ля» ру­мунсь­ко­го кіне­ма­то­гра­фа, творці яко­го ос­танні років п’ять послідо­вно з­би­ра­ли світові кіновідзна­ки.

Стрічка ж По­по­г­ребсь­ко­го по­ка­зує ще й зовсім інше: «схо­дові», аби заціка­ви­ти «захід», зовсім не обов’яз­ко­во ро­би­ти ли­ше гос­тро-соціальні фільми. «Ван­таж 200» Ба­ла­ба­но­ва (2007), «Ме­лодія для шарман­ки» Му­ра­то­вої (2008), «Бу­бен, ба­ра­бан» Мізгірьо­ва (2009), «Во­вчик» / «Дзиґа» Си­га­рь­о­ва (2009), «Росія-88» Бардіна (2009), «Ща­с­тя моє» Лоз­ниці (2010), – усі ці зовсім різні стрічки так чи так впи­су­ють­ся в го­ри­зонт сподівань західно­го гля­да­ча про по­ст­ра­дянсь­кий, чи й пізньо­ра­дянсь­кий, про­стір. Маю на увазі клішо­вані уяв­лен­ня про цей (не­до)євро­пейсь­кий схід як осе­ре­док ксе­но­фобії, нар­ко­манії, про­сти­туції чи й про­сто ба­наль­ної зло­чин­ності та ко­рупції і пов’яза­них із ни­ми всіх мож­ли­вих форм мо­раль­ної де­гра­дації суспільства(2). Звісно, ос­кар­жу­ва­ти чи по­твер­д­жу­ва­ти цей ста­тус – не спра­ва кіно­к­ри­ти­ка. Та й мені йдеть­ся про інше, – про мож­ливість не зруй­ну­ва­ти цей го­ри­зонт сподівань, а про­сто вий­ти ­за ньо­го.

Олексій По­по­г­ребсь­кий же знімає, по суті, кла­сич­ну пси­хо­логічну дра­му. Настільки кла­сич­ну, що більшість сю­жет­но­го ча­су – а три­ває стрічка повні дві го­ди­ни – тут за­пов­не­но тільки дво­ма пер­со­на­жа­ми (ко­ли не ра­ху­ва­ти «го­лосів» іззовні – опе­ра­торів, з яки­ми «по­ляр­ни­ки» кон­так­ту­ють че­рез радіозв’язок, – та біло­го вед­ме­дя, що са­мот­ньо бро­дить по­бли­зу ме­те­о­ро­логічної станції).

Бо­роть­ба цих двох ха­рак­терів – і, зно­ву ж, не так бук­валь­но-фізич­на (во­на тут зай­має зовсім ма­ло ча­су), а пси­хо­логічна – і ста­но­вить го­ло­вну фа­бу­лу фільму. Са­ме во­на, а зовсім не історія про те, як мо­ло­дий прак­ти­кант Пав­ло (Пав­ло До­б­ригін) боїться пе­ре­да­ти своєму на­став­ни­ку Сергію (Сергій Пу­с­ке­паліс) от­ри­ма­ну радіог­ра­му – повідо­млен­ня про те, що йо­го дру­жи­на з си­ном по­тра­пи­ли в серй­оз­ну аварію.

Во­че­видь, та­кий сю­жет­ний хід і справді на­дає стрічці три­лер­ної на­пру­ги. Страх Пав­ла на­ро­с­тає (а ре­жи­сер по-гічкоківськи май­стер­но су­ге­с­тив­но дає відчу­ти йо­го і гля­да­чеві) й спо­ну­кає то­го до но­вих дур­ниць: хло­пець бло­кує радіозв’язок, сподіва­ю­чись при­хо­ва­ти інфор­мацію до при­бут­тя рятівників; ко­ли ж не ви­т­ри­мує внутрішньої на­пру­ги й та­ки зізнається, то, гна­ний стра­хом пе­ред роз­пра­вою, тікає в сніги, де йо­му – ти­по­во­му меш­кан­цю циві­лізації – дов­го не про­тяг­ну­ти.

Та ця три­лер­на скла­до­ва ви­яв­ляється ли­ше «об­ман­кою» (хай і до­волі пе­ре­кон­ли­вою), ад­же страх Пав­ла, зре­ш­тою, не має під со­бою особ­ли­во­го підґрун­тя: він по­ро­д­же­ний не так дійсною за­гро­зою з бо­ку Сергія, як бурх­ли­вою уя­вою і досвідом пе­ре­гля­ну­тих ко­лись три­лерів. Інши­ми сло­ва­ми, він май­же та­кий са­мо вірту­аль­ний, як і ті ком­п’ютерні «стрілял­ки», яки­ми Пав­ло грається в пе­ре­рвах між зміна­ми.

Гра­ма­тич­но-по­мил­ко­ва кон­ст­рукція, якою є на­зва фільму, дуб­лює емоційну репліку Сергія під час ви­чи­ту­ван­ня хлоп­ця (той, зовсім не злісно, а про­сто аби не на­пру­жу­ва­ти­ся, впи­сав у жур­нал обліку не ре­альні, а взяті з го­ло­ви, ме­те­о­ро­логічні по­каз­ни­ки). «Як я провів цьо­го літа» є та­кою собі іронічною ме­та­фо­рою вірту­алізо­ва­но­го сприй­нят­тя дійсності – сприй­нят­тя ти­м по­коління­м, що вже ви­рос­ло з комп’юте­ра­ми, а відтак, за логікою ре­жи­се­ра, ма­є до­волі віднос­не уяв­лен­ня про ре­аль­ну, по­за­ком­п’ютер­ну, дійсність. Для Пав­ла, який ми­мо­волі стає втілен­ням всьо­го цьо­го «цивілізо­ва­но­го» світу, пе­ре­бу­ван­ня на ме­те­о­станції за ти­сячі кіло­метрів від лю­дей є не ре­аль­ною відповідальністю чи, тим па­че, дійсною не­без­пе­кою, а рад­ше ще однією грою, на­го­ро­дою за участь у якій бу­дуть «кра­сиві фот­ки» десь у блозі чи «фейс­бу­ку» (цілком імовірно, що й аль­бом ма­ти­ме на­зву «Як я провів це літо»(3).

Та по­ляр­на станція у Північно­му льо­до­ви­то­му оке­ані, за По­по­г­ребсь­ким, – це зовсім не про­дов­жен­ня цивілізації (хай тут навіть і є комп’юте­ри, а че­рез радіозв’язок тобі раз на декілька днів мо­жуть за­чи­та­ти от­ри­мані «смс»). Це ще та рідкісна те­ри­торія на Землі, де не лю­ди­на опа­ну­ва­ла при­ро­ду, а рад­ше при­ро­да ми­ло­с­ти­во зми­ри­ла­ся з її при­сутністю, виділив­ши місце на один без­печ­ний за­ку­ток (ме­те­о­станцію). Єди­ним ди­со­нан­сом у цьо­му па­ну­ванні При­ро­ди стає радіоак­тив­на ба­та­рея, за­ли­ше­на ще з ра­дянсь­ких часів, із якої і жи­вить­ся вся станція. Та де­таль ця ніяк сю­жет­но не ак­цен­то­ва­на, а фігу­рує ли­ше як знак за­гро­зи – по­тенційної мож­ли­вості лю­ди­ни і в цьо­му про­сторі ко­лись ста­ти гос­по­да­рем. Та на цьо­му етапі гос­по­да­рем тут є рад­ше по­ляр­ний ведмідь, аніж Пав­ло зі своїми кон­сер­ва­ми в наплічни­ку по­се­ред сніго­вих вер­шин і ни­зин.

На цьо­му тлі Сергій, на­чаль­ник станції, по­стає прин­ци­по­во іншим. Він – справжній вовк-самітник, ти­по­во ро­ман­тич­ний ти­паж за­гар­то­ва­но­го склад­ни­ми об­ста­ви­на­ми ге­роя, і ближ­чим він є до ту­теш­нь­о­го «ди­ко­го» світу, а не світу Пав­ла. Навіть існу­ван­ня дру­жи­ни з ди­ти­ною (десь да­ле­ко, на відстані про­чи­та­них «смс») прин­ци­по­во ніяк не по­зна­чається на йо­го спо­собі жит­тя. Так, він зби­рає їм «по­да­рун­ки» (су­шить чер­во­ну ри­бу), обіцяє швид­ку зустріч, а, на­дик­то­ву­ю­чи повідо­млен­ня, пе­ре­пи­тує Пав­­ла, як на­зи­вається той графічний знак («смай­лик»), який він хо­че вста­ви­ти в текст, аби до­ве­с­ти цим свою на­лежність до то­го-та­ки цивілізо­ва­но­го світу.

Та, як з’ясу­ва­ло­ся, ли­ше сім’я і бу­ла єди­ною прив’яз­кою Сергія до цивілізації. Те­пер, ко­ли не­по­ро­зуміння між дво­ма пер­со­на­жа­ми ви­чер­па­но, а льо­до­кол на­решті при­був за­бра­ти їх до­до­му, Сергій відмов­ляється їха­ти. Ас­ке­тич­ний па­фос ос­тан­ньої сце­ни фільму – ма­ло­мов­но­го при­ми­рен­ня двох чо­ловіків – з од­но­го бо­ку, стає зна­ком до­рослішан­ня Пав­ла (прой­шов­ши та­ку ініціацію, він, ма­буть, усе ж змінив­ся), а з іншо­го, – зно­ву до­во­дить на­лежність обох до різних світів (як Пав­лові не місце в цьо­му царстві ди­кої і су­во­рої при­ро­ди, так і Сергієві більше не­має місця у світі лю­дей).

По­дей­ку­ва­ли, що особ­ли­вий успіх По­по­г­ребсь­ко­го на «Бер­ліна­ле» спри­чи­не­но і го­ло­ву­ван­ням Вер­не­ра Гер­цоґа у фе­с­ти­валь­но­му журі. І справді важ­ко уя­ви­ти собі при­хильнішо­го гля­да­ча, аніж цей німець­кий ре­жи­сер – ще один «поціно­ву­вач» ди­кої при­ро­ди й ек­с­т­ре­маль­них пе­ре­жи­вань (до­сить при­га­да­ти йо­го «Зустрічі на краю сві­ту», «Лю­ди­ну гризлі», «Фіцка­раль­до», «Cobra verde» то­що).

І в стрічці По­по­г­ребсь­ко­го, як пи­са­ли в один го­лос усі кри­ти­ки, При­ро­да та­кож ста­ла третім пер­со­на­жем філь­му. Від хо­лод­ної кра­си й не­до­тор­кан­ності без­меж­них сніго­вих краєвидів і справді пе­ре­хоп­лює по­дих (важ­ко повіри­ти, що це – не звичні нині ви­тво­ри комп’ютер­ної уя­ви), а ок­ремі стоп-ка­д­ри мог­ли б ста­ти ок­ра­сою не ли­ше фо­то­аль­бомів на блозі. Тож відзна­ка опе­ра­торсь­кої ро­бо­ти Пав­ла Ко­с­то­ма­ро­ва аж ніяк не здається пе­ре­більшен­ням.

Інша спра­ва, що цей візу­аль­ний ряд і в про­цесі пе­ре­гля­ду ча­с­то «кон­ку­рує» з фа­буль­ною лінією, яка де­далі більше здається та­ким собі до­дат­ком або при­наймні дру­гою, не­за­леж­ною, скла­до­вою. Але свідчить це на ко­ристь чи на шко­ду стрічці По­по­г­ребсь­ко­го – пи­тан­ня, ма­буть, ри­то­рич­не.

1 Див.: Но­ви­ко­ва О. На­го­ро­ди роз­дає «Берліна­ле» // Кіно-Те­атр. – № 3. – 2010. – С. 52–55; а та­кож: Шпи­люк А. 10 років по­гля­ду на Схід // Кіно-Те­атр. – № 4. – 2010. – С. 50–52.

2 Ледь не кла­сич­ним утілен­ням та­ких кліше ста­ла до­волі по­пу­ляр­на у світі стрічка «Східні обіцян­ки» («Eastern Promises», 2007) ка­надійсько­го ре­жи­се­ра Девіда Кро­нен­берґа, що в про­каті йшла під на­звою «По­рок на ек­с­порт».

3 Див. інтерв’ю з ре­жи­се­ром. Алек­сей По­по­г­реб­ский: «При­жмет – слома­ешь­ся или вы­дер­жишь?» // http://www.openspace.ru/cinema/events/details/16095/?expand=yes#expand