5 червня на залишках давньогрецького театру в стародавньому Херсонесі відкрився ХІІ міжнародний фестиваль античного мистецтва «Боспорські агони», підтримуваного Урядом АР Крим.
На відкритті було показано феєричне шоу «За золотим руном». Сучасна інтерпретація давньогрецького міфу звучала у виконанні ведучих, які грали Ясона і Медею, доповнена виступами багатьох художніх колективів півострова – Кримського університету культури, мистецтв і туризму, Кримської філармонії, а також художниками, які одягнули танцівників у яскраві, стилізовані під давньогрецькі, костюми, замкнувши напівколо, де відбувалося дійство, галереєю живих скульптур у виконанні акторів театру живих скульптур «Галатея». Архітектурні залишки «Храму з ковчегом» – середньовічної будівлі, зведеної на частині давньогрецького театру – завершували цю імпровізовану сцену з іншого боку, а поруч сучаснй екран переносив присутніх на морські простори. Фінал увінчався популярним у наші часи фейєрверком. Слід відзначити неабиякі старання організаторів й учасників свята – вони зробили все, аби глядачі перейнялися і давниною, й урочистістю моменту (режисер-постановник церемонії відкриття Аркадій Журавльов).
«Боспорські агони» – фестиваль із досить широкою програмою: вручення нагород переможцям літературного конкурсу, відкриття виставок і меморіальної кімнати Миколи Самокиша в Сімферопольському художньому училищі, яке носить його ім’я. Але наша увага буде присвячена театральним виставам. За перемогу в п’яти номінаціях («Краща вистава. Гран-прі», «Сучасне прочитання античної теми», «Краща режисура», «Краща чоловіча роль» і «Краща жіноча роль») змагалося 12 вистав, щоправда, чомусь у два етапи. У цьому огляді йтиметься про другий етап (саме на ньому мені випало бути членом журі), який налічував п’ять вистав, а саме: «Вій» за М. Гоголем у виконання випускників Магістратури школи-студії МХАТ і Центру ім. В. Мейєрхольда (майстерня режисури Валерія Фокіна), «На полі крові» за Лесею Українкою Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, «Езоп» Гільєрмо Фігейредо Азербайджанського державного театру юного глядача, «Любов – міф троянської цариці» за Вольфгангом Хільдесхаймером Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша й «Стамбульський пан» Мусахіпзаде Джеляла Стамбульського муніципального театру. Останню виставу театр з Туреччини грав у Бахчисарайському палаці, й за одностайним рішенням журі саме вона здобула Гран-прі. Очевидно не тільки кінематограф, а й театр у цій країні переживає творче піднесення. Мені не довелося її побачити, за чим можу тільки пожалкувати.
Інші чотири також спонукали до роздумів, а деякі й до запитань. Вистава театру з Баку – це один із найпопулярніших сюжетів давньоримської історії, вдало опрацьований бразильським драматургом. Очевидно, завдяки тому, що оспівує людський розум, людську гідність і незнищенне прагнення свободи. Драматургічна основа позбавлена особливої дії, тому й вистава вибудувана на діалогах, але вона тримала увагу, актори мали хороший контакт з глядачами, які володіють азербайджанською мовою (ними була азербайджанська спільнота Сімферополя). У пам’яті залишилась непідробна пристрасть Клеї, утрирувана розумова неспроможність римського філософа Ксанфа й чарівлива гідність Езопа.
У мене як глядача найбільше питань викликала російськомовна вистава Херсонського театру «Любов – міф троянської цариці», жанр якої визначено в програмці як «аромат з еротичним присмаком». Це нібито вписується в параметри переінакшеного прочитання античної теми. Йдеться про Єлену Прекрасну, доньку спартанського владаря Тіндарея. Батько її не знав, за кого видати свою дочку: майже всі владарі ахейських держав сватались до неї. Віддати її комусь одному з них не випадало – це могло спричинитися до гніву інших і навіть до війни всіх інших проти Тіндарея і його можливого зятя. Тіндарей знайшов вихід: запросив до себе всіх претендентів і дозволив Єлені самій вибирати серед них того, хто їй до вподоби. А щоб уникнути небажаних наслідків, він змусив усіх претендентів дати присягу, що вони не воюватимуть проти щасливого обранця, навпаки, коли його хтось скривдить чи піде на нього війною, прийдуть йому на допомогу. Єлена обрала Менелая.(1)
Наведений сюжет не стосується вистави, він – з міфів і свідчить, яку силу має жіноча краса і які небажані проблеми може викликати. У виставі також нібито йдеться про це. Тільки переосмислюється давньогрецький сюжет шляхом зниження, доведенням особливого в історії людства сюжету до рівня кухонних перипетій. Епос переводиться в режим буденої свідомості, внаслідок чого Єлена постає примітивною повією, а Менелай і Паріс ділками, виконавцями чужої волі й начебто назрілого бажання ахейців і троянців воювати (з вистави не випливає, чому в цих народів виникло бажання воювати – важко повірити, але виходить, що без будь-яких причин). Оскільки приводу для війни не знаходилося, вони й використали для цього Єлену Прекрасну (Лоліта Міносян). Вона ж – втілення тілесності, – покохавши «невинного» Паріса, зваблює його, танцюючи танець живота, щоб потім утекти з ним від обридлого їй Менелая. Але не в Трою, а на якийсь із островів. Тільки Паріс і Менелай – одного поля ягоди. Єленині старання, включно з танцем живота, виявились марними – на 10 років війни вона лишається ні з чим... Можливо, йдеться про пародію? Та ні, актриса демонструє пристасті досить серйозно.
Така інтерпретація – спотворення класичної краси. По-перше, волею автора і постановників «найпрекрасніша з жінок» з об’єкта поклоніння перетворилася в розмінну монету. Та й Єлену з вистави ніхто б не увічнював в безсмертних творіннях – вона позбавлена таїни. По-друге, як відомо з літературного джерела, не люди винні були в десятирічній Троянській війні, а боги. Адже Паріс, спокусивши Єлену на втечу, діяв з волі самої богині Афродіти. Це вона за лиховісне яблуко(2) обіцяла йому найвродливішу на світі жінку, а такою тоді серед смертних була Єлена. А чи винні в кровопролитті ахейці і троянці? Ні, це боги вирішили, що вони повинні битися між собою...
Цілковито зігнорувавши богів, забувши про епос, театр показав власний варіант «міфу», запропонував кіч про те, що «шлях до душі лежить через тілесне задоволення» (так Єлена запевняла Паріса). Отже, кохання зведено до постелі. Сценографія це підкреслила: ложе займає півсцени, й дії акторів на ньому нагадують якісь вправи чи імітації почуттів. Тому й для сценічного Паріса не становить жодної проблеми пояснити Єлені, що його любов була вдаваною, його, найкрасивішого серед синів Пріама, послали її спокусити (хоча, як випливає з тексту, Єлену спокушував кожен гість, що відвідував їхній дім, за винятком літнього мудреця Нестора, мудрість якого Єлена висміює). Якщо мета постановниці І. Корольової полягала у вульгаризації й знищенні ореолу таємничості історії про Єлену, то вона її досягнула.
«На полі крові» Лесі Українки поставив на Малій сцені театру ім. І.Франка Юрій Розстальний.
Це пізній твір Лесі Українки, яка йшла в руслі тогочасної європейської літератури в осмисленні давньохристиянських сюжетів. Згадаймо хоча б «Прокуратора Іудеї» Анатоля Франса, де постарілий Понтій Пілат розмірковує про Іудею та її народ, про клопоти, які він мав з ним, а Ісуса з Назарета, про якого йому нагадує інший персонаж твору, він просто забув... Ключову подію – розп’яття Христа – Леся Українка подає як «постфактум», порушуючи проблему зрадництва. Адже не засуджений законом злочинець може «виправдовуватися» демагогією, як це робить Юда (Остап Ступка), виправдовуючи свій злочин власницькою мораллю. Фінал вистави – прочанин на хресті – викликає відповідні алюзії й думку про те, чи не сам Месія втілився в прочанина, аби послухати мотивації зрадника і ще раз померти, оскільки його вчення ніяким чином не змінило свідомості Юди. У виставі є ще кілька аспектів: діалектика протилежностей – віри і не здатності вірити, одвічність поєдинку між тим, хто вірить, і тим, хто віру не приймає. Аспект, до речі, досить актуальний. Звичайно, важко повірити, що така людина, як Юда – матеріально приземлена, позбавлена ідеалістичних прагнень, нездатна вірити, могла приєднатись до Ісуса Христа. Юда зізнається, що зробив свій вибір заради Царства Божого, про яке він говорить, як про щось чітко окреслене й доступне. Це був той манок, який спонукав його роздати бідним своє майно і приєднатися до учнів Христа. Як учневі Юді випала роль «постачальника» (живі люди мусять харчуватися). Його розповідь дає картину його безрадісного існування серед Христових учнів, а на запитання, чому ж не залишив учителя, він посилається на безвихідь. Тобто, як переконує Юда, саме безвихідь штовхнула його на злочин. Й особливість акторського тлумачення – акцент на буденності злочину: «продав, як продають худобу». В’їдливо він згадує, що обіцянки Учителя не ставали справами, що також привело до свідомої зради.
За фахом постановник – актор, тож дав волю акторам, звівши сценографію й деталі до лаконізму, одягнувши обох персонажів у сучасний одяг, тим самим підкресливши позачасовість проблеми, порушеної геніальною поетесою. Аромат слова, енергія тексту глибоко осмисленого акторами, проймали до глибини серця, змушували вдивлятися на сцену, затамувавши подих.
Прочанин у цій виставі (Дмитро Рибалевський) спокійний, не піднімається до грізного опонента Юди, який сам кого завгодно зажене в глухий кут: власне, персонаж Остапа Ступки веде полеміку не так з безіменним прочанином, як з відсутнім, але уявним Ісусом Христом. Вічні сюжети в силу своєї універсальності циркулюють постійно, не даючи спокою, що підтвердила і вистава «На полі крові» театру ім. І. Франка.
«Вія» поставив молодий режисер Михайло Овчинников з випускниками майстерні Валерія Фокіна. Молоді митці ретельно опрацювали текст, видобувши з кожного слова і речення все можливе, більше того, «доповнили» Гоголя ще й Пушкіним. Доречність такої контамінації викликає сумнів (а втім – коли ж експериментувати, як не в молодості?). Сценографічним лейтмотивом стала кропива, яка вносить у дію фізичне відчуття болю і страждань Хоми Брута в його поєдинку з Панночкою. Троє актрис, які грають усіх інших персонажів «Вія» (плюс п’ята глава «Євгенія Онєгіна»), віртуозно перевтілюються, одначе не можуть переграти Хоми, який у виставі не стільки приречений загинути через відьомські чари, скільки постає сміливцем, який тримає удар у поєдинку з нечистою силою.
Знати минуле, триматися за минуле – такий девіз «Боспорських агонів» – унікального у своїй полісемантичності, багатоаспектності проекту, організатори якого вважають кримчан спадкоємцями стародавньої Еллади. Можна тільки захоплюватися організаторами, які зуміли втягнути в свою орбіту таку кількість творчих колективів і особистостей, представницьке журі, очолюване народною артисткою України Ларисою Кадировою. Але є зауваження і побажання. Насамперед ретельнішим має бути відбір конкурсних вистав, якщо вже їх виносять на суд висококваліфікованих фахівців. «Аромат з еротичним присмаком» не вживається з високою трагедією. Але саме театральний конкурс може піднести культуру «Боспорських агонів» до європейського рівня, якщо, скажімо, піти таким шляхом: у країнах Європи, шануючи класичне мистецтво, нині проводять фестивалі і конкурси видатних персоналій (фестиваль Моцарта, фестиваль Вагнера), видатних п’єс, куди привозять вистави за одним класичним твором з різних країн. Таке змагання – на рівних! Чому б не спробувати присвятити фестиваль одній окремо взятій давньогрецькій п’єсі чи міфу (а також їхньому тлумаченню письменниками нового часу в трактуванні різних театрів? Це стимулювало б інтерес театрів до безсмертної спадщини, й тим самим «Боспорські агони» в театральному вимірі набули б свого неповторного обличчя.
...Сучасні вчені вважають, що грецька колонізація менш ніж за триста років змінила населення Середземномор’я і Причорномор’я у 7-6 століттях до нашої ери. У Пантікапеї (Крим) проводились «Боспорські агони» як змагання вільних громадян. Сьогодні організатори «Боспорських агонів» – а головним натхненником фестивалю, головою оргкомітету є заслужений працівник культури України Тетяна Умрихіна – розглядають Крим як територію мирної співпраці і співжиття тих, хто тут знайшов свою батьківщину: українців, кримських татар, росіян та представників інших народів. Сягаючи далекого минулого, учасники фестивалю немов знімають питання про національну ідентичність мешканців Криму. Тим більше, що той давній період був періодом процвітання й залишив по собі високі пам’ятки мистецтва.
Сімферополь- Миколаївка - Київ
1 Білецький Андрій. Було колись під Іліоном... // Гомер. Іліада. – К.: Дніпро, – 1978. – С. 18.
2 На весіллі Пелея і Фетіди не запрошена на нього богиня розбрату й незгоди Еріда посварила богинь Геру, Афіну й Афродіту, кинувши на бенкетний стіл лиховісне золоте яблуко з написом «Найвродливішій»
Корисні статті для Вас:   Мей Вест – кінодіва-бунтарка2017-11-11   Лист Міністру культури і відповідь Міністерства2018-01-01   Біографія як видовище2018-01-01     |