5 черв­ня на за­лиш­ках дав­нь­о­г­рець­ко­го те­а­т­ру в ста­ро­дав­нь­о­му Хер­со­несі відкрився ХІІ міжна­род­ний фе­с­ти­ва­ль ан­тич­но­го ми­с­тецтва «Бо­с­по­р­ські аго­ни», підтри­му­ва­но­го Уря­дом АР Крим.

На відкритті бу­ло по­ка­за­но феєричне шоу «За зо­ло­тим ру­ном». Су­час­на інтер­пре­тація дав­нь­о­г­рець­ко­го міфу зву­ча­ла у ви­ко­нанні ве­ду­чих, які гра­ли Ясо­на і Ме­дею, до­пов­не­на ви­с­ту­па­ми багатьох художніх ко­лек­тивів півос­тро­ва – Кримського університету культури, мис­тецтв і туризму, Кримської філармонії, а та­кож ху­дож­ни­ка­ми, які одяг­ну­ли танцівників у яс­к­раві, стилізо­вані під дав­нь­о­г­рецькі, ко­с­тю­ми, за­мк­нув­ши напівко­ло, де відбу­ва­ло­ся дійст­во, га­ле­реєю жи­вих скульп­тур у ви­конанні акторів театру живих скульптур «Галатея». Архітек­турні за­лиш­ки «Хра­му з ков­че­гом» – се­ред­ньо­вічної будівлі, зве­­де­ної на ча­с­тині дав­нь­о­г­рець­ко­го те­а­т­ру – за­вер­шу­ва­ли цю імпровізо­ва­ну сце­ну з іншо­го бо­ку, а по­руч су­часнй ек­ран пе­ре­но­сив при­сутніх на морські про­сто­ри. Фінал увінчав­ся по­пу­ляр­ним у наші ча­си фейєрвер­ком. Слід відзна­чи­ти не­аби­я­кі ста­рання ор­ганіза­торів й учас­ників свя­та – во­ни зро­би­ли все, аби гля­дачі пе­рей­ня­ли­ся і дав­ни­ною, й уро­чистістю мо­мен­ту (режисер-постановник церемонії відкрит­тя Аркадій Журавльов).

«Бо­с­порські аго­ни» – фе­с­ти­валь із до­сить ши­ро­кою про­гра­мою: вру­чен­ня на­го­род пе­ре­мож­цям літе­ра­тур­но­го кон­кур­су, відкрит­тя ви­с­та­вок і ме­моріаль­ної кімна­ти Ми­ко­ли Са­мо­ки­ша в Сімфе­ро­польсь­ко­му ху­дож­нь­о­му учи­лищі, яке но­сить йо­го ім’я. Але на­ша ува­га бу­де при­свя­че­на те­а­т­раль­ним ви­с­та­вам. За пе­ре­мо­гу в п’яти номінаціях («Кра­ща ви­с­та­ва. Гран-прі», «Су­час­не про­чи­тан­ня ан­тич­ної те­ми», «Кра­ща ре­жи­су­ра», «Кра­ща чо­ловіча роль» і «Кра­ща жіно­ча роль») зма­га­ло­ся 12 ви­с­тав, що­прав­да, чо­мусь у два ета­пи. У цьо­му ог­ляді йти­меть­ся про дру­гий етап (са­ме на ньо­му мені ви­па­ло бу­ти чле­ном журі), який налічу­вав п’ять ви­с­тав, а са­ме: «Вій» за М. Го­го­лем у ви­ко­нан­ня ви­пу­ск­ників Магістра­ту­ри шко­ли-студії МХАТ і Цен­т­ру ім. В. Мейєрхоль­да (май­стер­ня ре­жи­су­ри Ва­лерія Фокіна), «На полі крові» за Ле­сею Ук­раїнкою Національ­но­го ака­демічно­го дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. І. Фран­ка, «Езоп» Гільєрмо Фігей­ре­до Азер­бай­д­жансь­ко­го дер­жав­но­го те­а­т­ру юно­го гля­да­ча, «Лю­бов – міф тро­янсь­кої ца­риці» за Вольф­ган­гом Хільде­с­хай­ме­ром Хер­сон­сь­ко­го об­лас­но­го ака­демічно­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. М. Куліша й «Стам­бульсь­кий пан» Му­сахіпза­де Дже­ля­ла Стам­бульсь­ко­го муніци­паль­но­го те­а­т­ру. Ос­тан­ню ви­с­та­ву те­атр з Ту­реч­чи­ни грав у Бах­чи­са­райсь­ко­му па­лаці, й за од­но­стай­ним рішен­ням журі са­ме во­на здо­бу­ла Гран-прі. Оче­вид­но не тільки кіне­ма­то­граф, а й те­атр у цій країні пе­ре­жи­ває твор­че підне­сен­ня. Мені не до­ве­ло­ся її по­ба­чи­ти, за чим мо­жу тільки по­жал­ку­ва­ти.

Інші чо­ти­ри та­кож спо­ну­ка­ли до роз­думів, а де­які й до за­пи­тань. Ви­с­та­ва те­а­т­ру з Ба­ку – це один із най­по­пу­лярніших сю­жетів дав­нь­о­римсь­кої історії, вда­ло оп­ра­ць­о­ва­ний бра­зильсь­ким дра­ма­тур­гом. Оче­вид­но, за­вдя­ки то­му, що оспівує людсь­кий ро­зум, людсь­ку гідність і не­зни­щен­не праг­нен­ня сво­бо­ди. Дра­ма­тургічна ос­но­ва поз­бав­ле­на особ­ли­вої дії, то­му й ви­с­та­ва ви­бу­ду­ва­на на діало­гах, але во­на три­ма­ла ува­гу, ак­то­ри ма­ли хо­ро­ший кон­такт з гля­да­ча­ми, які во­лодіють азер­бай­д­жансь­кою мо­вою (ни­ми бу­ла азер­бай­д­жансь­ка спільно­та Сімфе­ро­по­ля). У пам’яті за­ли­ши­лась непідроб­на при­ст­расть Клеї, ут­ри­ру­ва­на ро­зу­мо­ва не­спро­можність римсь­ко­го філо­со­фа Ксан­фа й чарівли­ва гідність Езо­па.

У ме­не як гля­да­ча найбільше пи­тань вик­ли­ка­ла росій­сько­мов­на ви­с­та­ва Хер­сонсь­ко­го те­а­т­ру «Лю­бов – міф тро­янсь­кої ца­риці», жанр якої виз­на­че­но в про­грамці як «аро­мат з еро­тич­ним при­сма­ком». Це ніби­то впи­сується в па­ра­ме­т­ри пе­реінак­ше­но­го про­чи­тан­ня ан­тич­ної те­ми. Йдеть­ся про Єле­ну Пре­крас­ну, донь­ку спар­тансь­ко­го вла­да­ря Тінда­рея. Бать­ко її не знав, за ко­го ви­да­ти свою доч­ку: май­же всі вла­дарі ахейсь­ких дер­жав сва­та­лись до неї. Відда­ти її ко­мусь од­но­му з них не ви­па­да­ло – це мог­ло спри­чи­ни­ти­ся до гніву інших і навіть до війни всіх інших про­ти Тінда­рея і йо­го мож­ли­во­го зя­тя. Тінда­рей знай­шов вихід: за­про­сив до се­бе всіх пре­тен­дентів і доз­во­лив Єлені самій ви­би­ра­ти се­ред них то­го, хто їй до впо­до­би. А щоб уник­ну­ти не­ба­жа­них наслідків, він зму­сив усіх пре­тен­дентів да­ти при­ся­гу, що во­ни не во­ю­ва­ти­муть про­ти щас­ли­во­го об­ран­ця, на­впа­ки, ко­ли йо­го хтось скрив­дить чи піде на ньо­го війною, прий­дуть йо­му на до­по­мо­гу. Єле­на об­ра­ла Ме­не­лая.(1)

Наведе­ний сю­жет не сто­сується ви­с­та­ви, він – з міфів і свідчить, яку си­лу має жіно­ча кра­са і які не­ба­жані про­бле­ми мо­же вик­ли­ка­ти. У ви­с­таві та­кож ніби­то йдеть­ся про це. Тільки пе­ре­ос­мис­люється дав­нь­о­г­рець­кий сю­жет шля­хом зни­жен­ня, до­ве­ден­ням особ­ли­во­го в істо­рії люд­ст­ва сю­же­ту до рівня ку­хон­них пе­ри­петій. Епос пе­ре­во­дить­ся в ре­жим бу­де­ної свідо­мості, внаслідок чо­го Єле­на по­стає примітив­ною повією, а Ме­не­лай і Паріс ділка­ми, ви­ко­нав­ця­ми чу­жої волі й начебто на­зріло­го ба­жан­ня ахейців і тро­янців во­ю­ва­ти (з ви­с­та­ви не вип­ли­ває, чо­му в цих на­родів ви­ник­ло ба­жан­ня во­ю­ва­ти – важ­ко повіри­ти, але ви­хо­дить, що без будь-яких при­чин). Оскільки при­во­ду для війни не зна­хо­ди­ло­ся, во­ни й ви­ко­ри­с­та­ли для цьо­го Єле­ну Пре­крас­ну (Ло­літа Міно­сян). Во­на ж – втілен­ня тілес­ності, – по­ко­хав­ши «не­вин­но­го» Паріса, зваб­лює йо­го, тан­цю­ю­чи та­нець жи­во­та, щоб потім утек­ти з ним від об­рид­ло­го їй Ме­не­лая. Але не в Трою, а на якийсь із ос­т­ровів. Тільки Паріс і Ме­не­лай – од­но­го по­ля яго­ди. Єле­нині ста­ран­ня, включ­но з тан­цем жи­во­та, ви­я­ви­лись мар­ни­ми – на 10 років війни во­на ли­шається ні з чим... Мож­ли­во, йде­ть­ся про па­родію? Та ні, ак­т­ри­са де­мон­ст­рує при­стасті до­сить серй­оз­но.

Та­ка інтер­пре­тація – спо­тво­рен­ня кла­сич­ної кра­си. По-пер­ше, во­лею ав­то­ра і по­ста­нов­ників «най­пре­красніша з жінок» з об’єкта по­клоніння пе­ре­тво­ри­ла­ся в розмін­ну мо­не­ту. Та й Єле­ну з ви­с­та­ви ніхто б не увічню­вав в без­смерт­них творіннях – во­на поз­бав­ле­на таїни. По-дру­­ге, як відо­мо з лі­те­ра­тур­но­го дже­ре­ла, не лю­ди винні бу­ли в де­ся­тирічній Тро­янській війні, а бо­ги. Ад­же Паріс, спо­ку­сив­ши Єле­ну на вте­чу, діяв з волі са­мої бо­гині Аф­родіти. Це во­на за ли­ховісне яб­лу­ко(2) обіця­ла йо­му най­в­род­ливішу на світі жінку, а та­кою тоді се­ред смерт­них бу­ла Єле­на. А чи винні в кро­во­про­литті ахейці і тро­янці? Ні, це бо­ги виріши­ли, що во­ни по­винні би­ти­ся між со­бою...

Цілко­ви­то зігно­ру­вав­ши богів, за­був­ши про епос, те­атр по­ка­зав влас­ний варіант «міфу», за­про­по­ну­вав кіч про те, що «шлях до душі ле­жить че­рез тілесне за­до­во­лен­ня» (так Єле­на за­пев­ня­ла Паріса). От­же, ко­хан­ня зве­де­но до по­стелі. Сце­но­графія це підкрес­ли­ла: ло­же зай­має півсце­ни, й дії ак­торів на ньо­му на­га­ду­ють якісь впра­ви чи імітації по­чуттів. То­му й для сценічно­го Паріса не ста­но­вить жод­ної про­бле­ми по­яс­ни­ти Єлені, що йо­го лю­бов бу­ла вда­ва­ною, йо­го, най­кра­сивішо­го се­ред синів Пріама, по­сла­ли її спо­ку­си­ти (хо­ча, як вип­ли­ває з тек­с­ту, Єле­ну спо­ку­шу­вав ко­жен гість, що відвіду­вав їхній дім, за ви­нят­ком літньо­го му­д­ре­ця Не­сто­ра, мудрість яко­го Єле­на висміює). Як­що ме­та по­ста­нов­ни­ці І. Корольової по­ля­га­ла у вуль­га­ри­зації й зни­щенні оре­о­лу таємни­чості історії про Єле­ну, то вона її до­сяг­нула.

«На полі крові» Лесі Ук­раїнки по­ста­вив на Малій сцені те­а­т­ру ім. І.Фран­ка Юрій Роз­сталь­ний.

Це пізній твір Лесі Ук­раїнки, яка йшла в руслі то­го­час­ної євро­пейсь­кої літе­ра­ту­ри в ос­мис­ленні дав­нь­о­х­ри­с­ти­янсь­ких сю­жетів. Зга­дай­мо хо­ча б «Про­ку­ра­то­ра Іудеї» Ана­то­ля Фран­са, де по­старілий Понтій Пілат розмірко­вує про Іудею та її на­род, про кло­по­ти, які він мав з ним, а Ісу­са з На­за­ре­та, про яко­го йо­му на­га­дує інший пер­со­наж тво­ру, він про­сто за­був... Клю­чо­ву подію – розп’ят­тя Хри­с­та – Ле­ся Ук­раїнка по­дає як «пост­фак­тум», по­ру­шу­ю­чи про­бле­му зрад­ництва. Ад­же не за­су­д­же­ний за­ко­ном зло­чи­нець мо­же «ви­прав­до­ву­ва­ти­ся» де­ма­гогією, як це ро­бить Юда (Остап Ступка), ви­­прав­до­ву­ю­чи свій зло­чин влас­ниць­кою мо­рал­лю. Фі­нал ви­с­та­ви – про­ча­нин на хресті – вик­ли­кає відповідні алюзії й дум­ку про те, чи не сам Месія втілив­ся в про­ча­ни­на, аби по­слу­ха­ти мо­ти­вації зрад­ни­ка і ще раз по­мер­ти, оскільки йо­го вчен­ня ніяким чи­ном не зміни­ло свідо­мості Юди. У ви­с­таві є ще кілька ас­пектів: діалек­ти­ка про­ти­леж­но­с­тей – віри і не здат­ності віри­ти, од­вічність поєдин­ку між тим, хто вірить, і тим, хто віру не прий­має. Ас­пект, до речі, до­сить ак­ту­аль­ний. Зви­чай­но, важ­ко повіри­ти, що та­ка лю­ди­на, як Юда – ма­теріа­ль­но при­зем­ле­на, поз­бав­ле­на іде­алістич­них праг­нень, не­здат­на віри­ти, мог­ла приєдна­тись до Ісу­са Хри­с­та. Юда зізнається, що зро­бив свій вибір за­ра­ди Цар­ст­ва Бо­жо­го, про яке він го­во­рить, як про щось чітко ок­рес­ле­не й до­ступ­не. Це був той ма­нок, який спо­ну­кав йо­го роз­да­ти бідним своє май­но і приєдна­ти­ся до учнів Хри­с­та. Як уч­неві Юді ви­па­ла роль «по­ста­чаль­ни­ка» (живі лю­ди му­сять хар­чу­ва­ти­ся). Йо­го роз­повідь дає кар­ти­ну йо­го без­радісно­го існу­ван­ня се­ред Хри­с­то­вих учнів, а на за­пи­тан­ня, чо­му ж не за­ли­шив учи­те­ля, він по­си­лається на без­вихідь. Тоб­то, як пе­ре­ко­нує Юда, са­ме без­вихідь штовх­ну­ла йо­го на зло­чин. Й особ­ливість ак­торсь­ко­го тлу­ма­чен­ня – ак­цент на бу­ден­ності зло­чи­ну: «про­дав, як про­да­ють ху­до­бу». В’їдли­во він зга­дує, що обіцян­ки Учи­те­ля не ста­ва­ли спра­ва­ми, що та­кож при­ве­ло до свідо­мої зра­ди.

За фа­хом по­ста­нов­ник – ак­тор, тож дав во­лю ак­то­рам, звівши сце­но­графію й де­талі до ла­конізму, одяг­нув­ши обох пер­со­нажів у су­час­ний одяг, тим са­мим підкрес­лив­ши по­за­ча­совість про­бле­ми, по­ру­ше­ної геніаль­ною по­ете­сою. Аро­мат сло­ва, енергія тек­с­ту гли­бо­ко ос­мис­ле­но­го ак­то­ра­ми, прой­ма­ли до гли­би­ни сер­ця, зму­шу­ва­ли вдив­ля­ти­ся на сце­ну, за­та­му­вав­ши по­дих.

Про­ча­нин у цій ви­с­таві (Дмитро Рибалевський) спо­кійний, не піднімається до грізно­го опо­нен­та Юди, який сам ко­го зав­год­но за­же­не в глу­хий кут: влас­не, пер­со­наж Ос­та­па Ступ­ки ве­де по­леміку не так з без­імен­ним про­ча­ни­ном, як з відсутнім, але уяв­ним Ісу­сом Хри­с­том. Вічні сю­же­ти в си­лу своєї універ­саль­ності цир­ку­лю­ють постійно, не да­ю­чи спо­кою, що підтвер­ди­ла і ви­с­та­ва «На полі крові» те­а­т­ру ім. І. Фран­ка.

«Вія» по­ста­вив мо­ло­дий ре­жи­сер Михайло Овчинни­ков з ви­пу­ск­ни­ка­ми май­стерні Ва­лерія Фокіна. Мо­лоді митці ре­тель­но оп­ра­цю­ва­ли текст, ви­до­був­ши з кож­но­го сло­ва і ре­чен­ня все мож­ли­ве, більше то­го, «до­пов­ни­ли» Го­го­ля ще й Пуш­кіним. До­речність та­кої кон­тамінації вик­ли­кає сумнів (а втім – ко­ли ж ек­с­пе­ри­мен­ту­ва­ти, як не в мо­ло­дості?). Сце­но­графічним лейт­мо­ти­вом ста­ла кро­пи­ва, яка вно­сить у дію фізич­не відчут­тя бо­лю і страж­дань Хо­ми Бру­та в йо­го поєдин­ку з Пан­ноч­кою. Троє ак­т­ри­с, які гра­ють усіх інших пер­со­нажів «Вія» (плюс п’ята глава «Євгенія Онєгіна»), вірту­оз­но пе­ревтілю­ють­ся, од­на­че не мо­жуть пе­ре­гра­ти Хо­ми, який у ви­с­таві не стільки при­ре­че­ний за­ги­ну­ти че­рез відьомські ча­ри, скільки по­стає смілив­цем, який три­має удар у поєдин­ку з не­чи­с­тою си­лою.

Зна­ти ми­ну­ле, три­ма­ти­ся за ми­ну­ле – та­кий девіз «Бо­с­порсь­ких агонів» – унікаль­но­го у своїй полісе­ман­тич­нос­ті, ба­га­то­а­с­пект­ності про­ек­ту, ор­ганіза­то­ри яко­го вва­жа­ють крим­чан спад­коємця­ми ста­ро­дав­ньої Ел­ла­ди. Мож­на тільки за­хоп­лю­ва­ти­ся ор­ганіза­то­ра­ми, які зуміли втяг­ну­ти в свою орбіту та­ку кількість твор­чих ко­лек­тивів і осо­би­с­то­с­тей, пред­став­ниць­ке журі, очо­лю­ва­не на­род­ною ар­ти­ст­кою Ук­раїни Ла­ри­сою Ка­ди­ро­вою. Але є за­ува­жен­ня і по­ба­жан­ня. На­сам­пе­ред ре­тельнішим має бу­ти відбір кон­курс­них ви­с­тав, як­що вже їх ви­но­сять на суд ви­со­кок­валіфіко­ва­них фахівців. «Аро­мат з еро­тич­ним при­сма­ком» не вжи­вається з ви­со­кою тра­гедією. Але са­ме те­а­т­раль­ний кон­курс мо­же підне­с­ти куль­ту­ру «Бо­с­порсь­ких агонів» до євро­пейсь­ко­го рівня, як­що, скажімо, піти та­ким шля­хом: у краї­нах Євро­пи, ша­ну­ю­чи кла­сич­не ми­с­тецтво, нині про­во­дять фе­с­ти­валі і кон­кур­си ви­дат­них пер­со­налій (фе­с­ти­валь Мо­цар­та, фе­с­ти­валь Ваг­не­ра), ви­дат­них п’єс, ку­ди при­во­зять ви­с­та­ви за од­ним кла­сич­ним тво­ром з різних країн. Та­ке зма­ган­ня – на рівних! Чо­му б не спро­бу­ва­ти при­свя­ти­ти фе­с­ти­валь одній ок­ре­мо взятій дав­нь­о­г­рецькій п’єсі чи міфу (а та­кож їхньо­му тлу­ма­чен­ню пись­мен­ни­ка­ми но­во­го ча­су в трак­ту­ванні різних те­атрів? Це сти­му­лю­ва­ло б інте­рес те­атрів до без­смерт­ної спад­щи­ни, й тим са­мим «Бо­с­порські аго­ни» в те­а­т­раль­но­му вимірі на­бу­ли б сво­го не­по­втор­но­го об­лич­чя.

...Су­часні вчені вва­жа­ють, що грець­ка ко­лонізація менш ніж за три­с­та років зміни­ла на­се­лен­ня Се­ред­зем­но­мор’я і При­чор­но­мор’я у 7-6 століттях до на­шої ери. У Пантіка­пеї (Крим) про­во­ди­лись «Бо­с­порські аго­ни» як зма­ган­ня вільних гро­ма­дян. Сьо­годні ор­ганіза­то­ри «Бо­с­порсь­ких агонів» – а го­ло­вним натх­нен­ни­ком фе­с­ти­ва­лю, головою оргкомітету є за­служений працівник культури України Те­тя­на Ум­рихіна – роз­гля­да­ють Крим як те­ри­торію мир­ної співпраці і співжит­тя тих, хто тут знайшов свою батьківщи­ну: ук­раїнців, кримсь­ких та­тар, росіян та пред­став­ників інших на­родів. Ся­га­ю­чи да­ле­ко­го ми­ну­ло­го, учас­ни­ки фе­с­ти­ва­лю не­мов зніма­ють пи­тан­ня про національ­ну іден­тичність меш­канців Кри­му. Тим більше, що той давній період був періодом процвітан­ня й за­ли­шив по собі ви­сокі пам’ят­ки ми­с­тецтва.

Сімферополь- Миколаївка - Київ

1 Білець­кий Андрій. Бу­ло ко­лись під Іліоном... // Го­мер. Іліада. – К.: Дніпро, – 1978. – С. 18.

2 На весіллі Пе­лея і Фетіди не за­про­ше­на на ньо­го бо­ги­ня роз­бра­ту й не­зго­ди Еріда по­сва­ри­ла бо­гинь Ге­ру, Афіну й Аф­родіту, ки­нув­ши на бен­кет­ний стіл ли­ховісне зо­ло­те яб­лу­ко з на­пи­сом «Най­в­род­ливішій»