22–29 трав­ня в польсь­ко­му місті То­рунь відбув­ся ювілей­ний двад­ця­тий міжна­род­ний те­а­т­раль­ний фе­с­ти­валь «Кон­такт». По­при те, що за два де­ся­тиліття тричі зміню­ва­ла­ся кон­цепція фе­с­ти­ва­лю, йо­го й нині вва­жа­ють най­важ­ливішим те­а­т­раль­ним фо­ру­мом у Цен­т­раль­но-Східній Єв­ро­пі. Два інших фе­с­ти­валі – «Divad­lo» (Плзен, Чехія), та «Divadelna Nit­ra» (Нітра, Сло­вач­чи­на) – все ж не мо­жуть дорівня­ти­ся до ньо­го з ог­ля­ду на кількість ре­пре­зен­то­ва­них тут те­атрів і митців. «Кон­такт» уба­чає своє го­ло­вне за­вдан­ня в то­му, що­би пред­ста­ви­ти найцікавіші яви­ща та най­новітніші тен­денції в цен­т­раль­но- та східноєвро­пейсь­ких країнах, отож він є та­ким собі містком поміж Схо­дом і За­хо­дом. Як ска­за­ла доктор Ядвіґа Олєрадзь­ка під час кон­фе­ренції, надійшов час, аби за­вер­ши­ти пев­ний етап йо­го історії і за­мис­ли­ти­ся над но­вою фор­му­лою, що відо­б­ра­жа­ла би су­час­ну мо­заїку те­а­т­ру і по­шу­ки най­мо­лод­шо­го по­коління творців.

Вар­то при­ди­ви­ти­ся до історії фе­с­ти­ва­лю й помірку­вати над тим, наскільки успішни­ми ці двад­цять років бу­ли для ук­раїнсько­го те­а­т­ру в То­руні. За цей час бу­ло по­ка­за­но дев’ять ук­раїнських ви­с­тав на вось­ми фе­с­ти­ва­лях: в 1992–1995, 1997–1999 і 2007 ро­ках. Для порівнян­ня: з країн ко­лиш­нь­о­го СРСР Росія по­ка­за­ла 40 ви­с­тав, Лит­ва – 26, Ес­тонія – 15, Латвія – де­сять, Біло­русь – шість і Грузія – дві. Най­частіше Ук­раїну пред­став­ляв Ва­лерій Бі­ль­­чен­ко (тричі) з ви­с­та­ва­ми «Ар­хе­о­логія» О. Ши­пен­ка київсько­го Мо­ло­до­го те­а­т­ру, «І ска­зав Б…» та «Постріл в осінньо­му са­ду» (за Че­хо­вим) Київсько­го ек­с­пе­ри­мен­таль­но­го те­а­т­ру; та Аттіла Віднянсь­кий (двічі) – з ви­с­та­ва­ми «Смерть у со­борі» (за Т. С. Еліотом) і «Тра­гедія лю­ди­ни» (за І. Ма­да­чем) Угорсь­ко­го національ­но­го те­а­т­ру ім. Дю­ли Ієша з Бе­ре­го­во­. Також, то­рунські гля­дачі ма­ли на­го­ду по­ба­чи­ти ви­с­та­ви Во­ло­ди­ми­ра Ку­чинсь­ко­го («Ви­ш­не­вий сад» за Че­хо­вим Львівсько­го те­а­т­ру ім. Кур­ба­са), Оле­га Ліпци­на («Дю­шес» за Дж. Джой­сом студії-те­а­т­ру «Те­а­т­раль­ний клуб», Київ) та Ми­хай­ла Рез­ни­ко­ви­ча («Історія однієї при­ст­расті» за Генрі Джейм­сом Націона­ль­­но­го те­а­т­ру російської дра­ми ім. Лесі Ук­раїнки, Київ). Крім то­го, ук­раїнський ре­жи­сер Андрій Жол­дак по­ка­зав на «Кон­такті» «Ек­с­пе­ри­мент “Чай­ка”» за Че­хо­вим, зігра­ний російськи­ми ак­то­ра­ми (Те­атр на­родів, Моск­ва).

«Постріл в осінньо­му са­ду» В. Більчен­ка от­ри­мав відзна­ку (1995), а А. Віднянсь­ко­го за «Смерть у со­борі» виз­на­но «най­кра­щим ре­жи­се­ром фе­с­ти­ва­лю» (2002). Слід на­го­ло­си­ти, що от­ри­мані на­го­ро­ди зміцни­ли ста­тус ре­жи­серів. Віднянсь­кий, скажімо, нині успішно ке­рує дра­ма­тич­ним те­а­т­ром у Де­б­ре­цині (Угор­щи­на). Мож­на ли­ше по­шко­ду­ва­ти, що зовсім нічо­го невідо­мо про діяльність В. Більчен­ка, який за­явив се­бе оригіна­ль­ним і не­по­втор­ним мит­цем, а йо­го «Постріл» на­дов­го за­ли­шив­ся в пам’яті. Він ство­рив цілком ок­ре­мий по­етич­ний світ у пе­ре­двоєнно­му по­меш­канні однієї з то­рунсь­ких кам’яниць на вул. Ши­рокій. Ви­с­та­ву розігру­вали вод­но­час у кількох кімна­тах, а гля­дачі, які мо­гли пе­ре­бу­ва­ти ли­ше в одній, ста­ють свідка­ми ли­ше фраг­ментів подій. Дія на сцені зму­шу­ва­ла гля­дачів при­слу­ха­ти­ся до кож­но­го зву­ку, шу­му, ви­пад­ко­во зро­не­но­го сло­ва чи про­дов­жен­ня діало­гу, який актори ве­ли в іншо­му приміщенні. А най­го­ловніше – це спо­ну­ка­ло до за­лу­чен­ня уя­ви, що стає де­далі рідкіснішим у су­час­но­му те­атрі.

А те­пер – кілька спо­с­те­ре­жень. За­ува­жу, що Більчен­ко, Ліпцин, Ку­чинсь­кий, Жол­дак – ви­пу­ск­ни­ки мос­ковсь­ко­го ГІТІСу й, до то­го ж, учні Ана­толія Ва­сильєва. З прикрістю кон­ста­туєш, що на фе­с­ти­валь жод­но­го ра­зу не приїхав Національ­ний те­атр ім. І. Фран­ка з Києва. (Для порівнян­ня: Біло­руські національні те­а­т­ри з Мінська й Вітебсь­ка бу­ва­ли на фе­с­ти­валі аж тричі). Впа­дає у вічі, що жод­ну з по­ка­за­них ви­с­тав не по­став­ле­но за ук­раїнською кла­сич­ною або су­час­ною дра­ма­тургією. Домінує на­томість кла­си­ка російська та євро­пейсь­ка, а та­кож су­час­на російська (О. Ши­пен­ко) та угорсь­ка дра­ма (2007-го бу­ло по­ка­за­но «Си­на дядь­ка Стеф­ка» за Й. Гаєм / J. Hay ре­жи­се­ра Лас­ло Бер­че­са).

Ор­ганіза­то­ри цьо­горічно­го фе­с­ти­ва­лю роз­поділи­ли про­гра­му на три ча­с­ти­ни: пе­ре­можці ми­ну­лорічних кон­курсів, су­час­ний польсь­кий те­атр і пост­дра­ма­тич­ний те­атр. Пе­ре­гля­нув­ши чо­тир­над­цять ви­с­тав із вось­ми країн, мо­жу ска­за­ти, що ви­с­та­ви пред­став­ників стар­шо­го по­коління – ли­тов­ця Ри­ма­са Туміна­са («Дя­дя Ва­ня» за Че­хо­вим, Те­атр ім. Вах­тан­го­ва, Моск­ва) та по­ля­ка Єжи Яроць­ко­го («Тан­го» за Мро­же­ком, Національ­ний те­атр Вар­ша­ви) – бу­ли по­за кон­ку­ренцією. Уваж­но про­ду­мані, з ви­раз­ною, про­сте­жу­ва­ною від по­чат­ку до кінця ре­жи­серсь­кою кон­цепцією, і зіграні з ве­ли­кою ак­торсь­кою май­стер­ністю, во­ни прин­ци­по­во вирізня­ли­ся на тлі ре­ш­ти про­гра­ми. Втім, аб­со­лют­ним пе­ре­мож­цем (пер­ша на­го­ро­да й ти­тул «най­кра­що­го ре­жи­се­ра фе­с­ти­ва­лю») став Алвіс Гер­маніс із Но­во­го те­а­т­ру (Ри­га, Латвія). По­ка­зані в кон­курсі дві йо­го ви­с­та­ви – «Мар­та з бла­кит­но­го па­гор­ба» та «Дідусь» – по­вто­ри­ли йо­го успіх 2008-го ро­ку. До речі, кі­лька ми­ну­лих років журі підтри­мує і про­су­ває мо­ло­дих митців. На­го­ро­ду «най­кра­що­го ре­жи­се­ра фе­с­ти­ва­лю», окрім зга­ду­ва­них Віднянського й Гер­маніса, от­ри­му­ва­ли сво­го ча­су Ґжеґож Яжи­на, Ма­рек Фєдор і Ян Кля­та (По­ль­ща), Дми­т­ро Чер­ня­ков (Росія) та Віктор Бо­до (Угор­­щи­на).

Ба­зо­вані на до­ку­мен­таль­но­му ма­теріалі й по­став­лені за до­по­мо­гою техніки «verbatim», ви­с­та­ви А. Гер­маніса відо­б­ра­жа­ють нинішню Латвію і по­ка­зу­ють про­бле­ми су­час­но­го латвійця. В «Марті» за сто­лом, ніби два­над­цять апо­с­толів, засіда­ють два­над­цять осіб різно­го віку й різно­го суспільно­го ста­ту­су. Во­ни зібра­ли­ся, щоб вик­ли­ка­ти дух по­мер­лої 1992 ро­ку ле­ген­дар­ної Мар­ти, яка меш­ка­ла в ма­лень­ко­му селі по­бли­зу міста Вальміра і яку впро­довж дов­гих років вва­жа­ли найбільшою яс­но­ви­ди­цею та ціли­тель­кою в країні. При­бульці ви­с­тав­ля­ють на столі при­ве­зені про­дук­ти: цу­кор, бо­рош­но й во­ду. Раніше ціли­тель­ка по­свя­чу­ва­ла й на­пов­ню­ва­ла їх по­зи­тив­ною енергією, щоб потім відвіду­вачі мог­ли ни­ми оз­до­ров­лю­ва­ти­ся. Та спра­ва в то­му, що Мар­та вже по­мер­ла, а про­бле­ми й не­ща­с­тя існу­ють і далі, що й спо­ну­кає лю­дей вик­ли­ка­ти дух по­мер­лої жінки. За­ра­ди цьо­го ге­рої при­га­ду­ють ок­ремі фак­ти й історії з її жит­тя, а та­кож із жит­тя влас­но­го чи інших осіб, що ко­ри­с­та­ли з її по­слуг. Во­ни відтво­рю­ють сце­ни, що найбільше їм за­пам’ята­ли­ся. Ко­ли ж за півто­ри го­ди­ни всі два­над­цять по­ки­да­ють приміщен­ня, за­ли­ша­ю­чи по собі ли­ше фігур­ки з цу­к­ру на столі, здається, що їхні зу­сил­ля не пішли на­мар­но, і во­ни та­ки зуміли вик­ли­ка­ти дух жінки. У ви­с­таві пе­ре­пле­те­но еле­мен­ти язич­ництва, хри­с­ти­ян­ст­ва та місти­ки.

В мо­но­ви­с­таві «Дідусь» по­ру­ше­но про­бле­му воєнних доль латвійців. Віліс Да­удзіньш, який от­ри­мав на­го­ро­ду як «най­кра­щий ак­тор фе­с­ти­ва­лю», є вод­но­час і ав­то­ром п’єси. На­ма­га­ю­чись дізна­ти­ся про до­лю діду­ся, що за­ги­нув 1944 ро­ку, він зустрічається з ро­ди­ча­ми, що мог­ли спілку­ва­ти­ся з ним в ос­танні ро­ки йо­го жит­тя. Як наслідок, він стає свідком мо­но­ло­гу кількох осіб, що во­ю­ва­ли по різні сто­ро­ни ба­ри­кад. Про­ник­ли­ва гра ак­то­ра справ­ляє ней­мовірне вра­жен­ня. Своїм успіхом ця ви­с­та­ва за­вдя­чує на­сам­пе­ред цікавій п’єсі, ба­зо­ваній на ав­тен­тич­них спо­га­дах ком­ба­тантів, що зму­шує за­мис­ли­ти­ся над наслідка­ми ви­бо­ру лю­дей в пе­ре­лом­ний час.

У техніці «verbatim» по­став­ле­но ще дві фе­с­ти­вальні ви­с­та­ви – «Вітер з при­кор­дон­ня» (реж. Гельґард Гауґ і Да­ніель Вет­цель, об’єднан­ня «Rimini Protokoll», Дрез­но) та «Ма­тері» (реж. Алізе Цандвік, Те­атр «RO», Рот­тер­дам). Фе­с­ти­валь­на ау­ди­торія розділи­ла­ся: од­них більше зво­ру­ши­ла сповідь в’єтнамців, яких на­прикінці 70-х років ХХ століття влас­ний уряд ви­слав до Східної Німеч­чи­ни як де­ше­ву ро­бо­чу си­лу; іншим при­па­ли до сма­ку при­ватні жіночі історії, роз­ка­зані оди­над­ця­ть­ма гол­ландсь­ки­ми емігрант­ка­ми з Азії, Аф­ри­ки та Ла­тинсь­кої Аме­ри­ки.

У «Вітрі з при­кор­дон­ня» сім осіб роз­повіда­ють про свої біог­рафії, ро­бо­ту й досвід адап­ту­ван­ня. При­га­ду­ють во­ни, зо­к­ре­ма, й жит­тя на батьківщині, індо­ки­тайсь­ку війну і співа­ють но­с­тальгійні пісень­ки. Во­ни не со­ром­лять­ся зізна­ти­ся, що їхні діти май­же не во­лодіють в’єтнамсь­кою мо­вою, ніко­ли не бу­ли у своїй рідній країні і мріють ли­ше про те, що­би нічим не вирізня­ти­ся се­ред чехів і німців (або й бу­ти ви­щи­ми). Чу­до­ва п’єса (дра­ма­тург – Се­бастіан Брюнґер) ро­бить цю роз­повідь особ­ли­во ак­ту­аль­ною для меш­канців Східної та Цен­т­раль­ної Євро­пи (Росія, Поль­ща, Чехія, Угор­щи­на), де нині існує чи­ма­ло гуртівень, крам­ниць, хар­че­вень і барів, влас­ни­ка­ми яких є в’єт­намці.

На ви­с­таві «Ма­тері» гля­дач мав змо­гу про­ве­с­ти май­же дві го­ди­ни на справжній кухні, де оди­над­цять жінок різної національ­ності, різно­го ко­ль­о­ру шкіри й різних тра­дицій роз­повіда­ють історії, які мож­на розділи­ти на чо­ти­ри ча­с­ти­ни: ди­тин­ст­во, зрілість, ма­те­рин­ст­во та смерть. Час від ча­су во­ни тан­цю­ють, за­ра­жа­ю­чи ау­ди­торію віталь­ною енергією. По­се­ред кухні стоїть стіл, на яко­му од­на з учас­ниць го­тує всім гля­да­чам якусь об­ра­ну нею стра­ву (цьо­го ра­зу це бу­ла ри­ба з ри­сом). Інші жінки їй до­по­ма­га­ють: наріза­ють са­ла­ти, хліб і тістеч­ка, роз­кла­да­ють на тарілці ка­вун, ви­но­град і яб­лу­ка. На­прикінці відбу­вається справ­жня уч­та – з ви­ном, смач­ною стра­вою, випічкою з різни­ми при­пра­ва­ми. За­вдя­ки то­му, що до обох ви­с­тав за­лу­ча­ють не ак­торів, а зви­чай­них лю­дей, а та­кож за­вдя­ки цікавій літе­ра­турній ос­нові, во­ни справ­ля­ють на ау­ди­торію ве­ли­ке вра­жен­ня. Але, крім то­го, у них ідеть­ся про до­лан­ня кор­донів і меж – те­ри­торіаль­них, етнічних, ре­лігійних і куль­тур­них. В до­бу гло­балізації це особ­ли­во ак­ту­аль­но.

Вар­то звер­ну­ти ува­гу на той факт, що з чо­тир­над­ця­ти по­ка­за­них ви­с­тав вісім є ав­торсь­ки­ми тво­ра­ми, що по­ста­ли внаслідок співпраці ре­жи­се­ра, дра­ма­тур­га та ак­торів. Окрім зга­да­них, мож­на на­зва­ти «Історії з блоків» (реж. Віктор Бо­до, ко­мерційне підприємство «Су­пут­ник», Бу­да­пешт), «Карітас. Дві хви­ли­ни тиші» (реж. Ліз Па­у­елс / Lies Pauwels, Те­атр ім. В. Го­жиці, То­рунь) і «Сто­лик» (гру­па «Карбідо», Вроц­лав).

З-поміж пост­дра­ма­тич­них ви­с­тав журі вирізни­ло ви­с­та­ву «Са­мотність ба­вов­ня­них піль» (Те­атр ім. С. Же­ромсь­ко­го, Кель­це) ре­жи­се­ра Ра­до­сла­ва Рихціка (на­го­ро­да за «оригіна­ль­ну те­а­т­раль­ну фор­му»). 29-літній ми­тець не ли­ше пра­виль­но відчи­тав текст Б.-М. Коль­те­са, а й знай­шов для ньо­го відповідну фор­му. Він помістив дію в по­рожній простір, за­лу­чив до ви­с­та­ви трьох му­зи­кантів, а двох ге­роїв розмістив на­впро­ти гля­да­ча. Ба­га­то що за­хоп­лює в цій ви­с­таві: точність рухів і пла­с­ти­ка ак­торів, ціка­ве освітлен­ня, що спри­чи­няється до ви­тво­рен­ня рельєфу, своєрідний ритм, чор­но-біле відео та му­зи­ка – мо­мен­та­ми за­над­то го­ло­сна, – яка, втім, до­во­дить гля­да­ча до ка­тар­си­су. Як наслідок, історія Ди­ле­ра (Вой­цех Нємчик) і Клієнта (То­маш Носінський) на­бу­ває більшо­го зна­чен­ня й мас­шта­бу, ста­ю­чи роз­повіддю про вічну спо­ку­су, му­ки й світові терпіння. Мож­на при­пу­с­ти­ти, що такі митці, як Рихцік, на­га­ду­ва­ти­муть про се­бе де­далі частіше й ви­разніше. Мо­же, са­ме во­ни й доміну­ва­ти­муть у на­ступ­но­му де­ся­тилітті.

Переклад із польської Роксоляни Свято