Ювілей­ний то­рунсь­кий фе­с­ти­валь «Кон­такт» підтвер­див ста­тус од­но­го з най­пре­с­тижніших те­а­т­раль­них фо­румів Східної Євро­пи.

Це один з тих рідкісних ви­падків, ко­ли крізь двад­ця­тилітню історію фе­с­ти­ва­лю мож­на про­сте­жи­ти зна­кові події (та іме­на!) не ли­ше польсь­ко­го, а й євро­пейсь­ко­го те­а­т­ру за­га­лом. За­ду­ма­ний 1991 ро­ку Кри­с­ти­ною Майс­нер за ду­же ак­ту­аль­ної ге­о­політич­ної си­ту­ації, фо­рум мав на меті зіштовх­ну­ти ли­цем до ли­ця су­час­ну польсь­ку і світо­ву сце­ну, аби відбув­ся дов­го­очіку­ва­ний кон­такт! 5 років по­то­му – на про­ти­ва­гу «Кон­так­ту» – у Любліні з’я­вив­­ся фе­с­ти­валь «Кон­фрон­тація», ініціато­рам яко­го польсь­кий те­атр ви­да­вав­ся як­раз пев­ною аль­тер­на­ти­вою євро­пейсь­ко­му. А зго­дом у Вроц­лаві ви­ник «Діалог». Так по­зиціонує се­бе сьо­годнішня польсь­ка сце­на...

«Кон­такт» відкрив для по­ляків цілу пле­я­ду та­ла­но­ви­тих євро­пейсь­ких ре­жи­серів (ук­раїнці Ва­лерій Більчен­ко, Аттіла Віднянсь­кий, Андрій Жол­дак, Во­ло­ди­мир Ку­чинсь­кий та Олег Ліпцин – се­ред них). Тож на 20-й фе­с­ти­валь те­перішня йо­го ди­рек­тор­ка Ядвіга Олє­радзь­ка ста­ви­ла пе­ред со­бою над­с­клад­не за­вдан­ня – за­лу­чи­ти як­най­більше пе­ре­можців ми­ну­лих років. І за­га­лом їй це вда­ло­ся. Так, як­що відкрив­ся «Кон­такт» по­ста­нов­кою Ри­ма­са Туміна­са, то своєрідний фінал фе­с­ти­ва­лю оз­на­ме­ну­ва­ла ви­с­та­ва То­ма­са Ос­тер­маєра. Ліз Па­у­елс, уче­ни­ця об­лю­бо­ва­но­го у То­руні Ала­на Пла­те­ля, зма­га­ла­ся з Алвісом Гер­манісом – тріум­фа­то­ром «Кон­так­ту» 2007 та 2008 рр. А метр польсь­кої ре­жи­су­ри Єжи Яроць­кий му­сив вірту­аль­но зіткну­ти­ся зі скан­даль­ним угорсь­ким ко­ле­гою Ар­па­да Шилінга Вікто­ром Бо­до… Це теж один із за­думів фе­с­ти­ва­лю – кон­такт не ли­ше польсь­ко­го й «іншоєвро­пейсь­ко­го», а й мо­ло­до­го по­коління та кла­сиків, ака­де­мічно­го ми­с­тецтва й ек­с­пе­ри­мен­ту.

Спек­такль Мос­ковсь­ко­го Те­а­т­ру ім. Є. Вах­тан­го­ва «Дя­дя Ва­ня» (реж. – Р. Тумінас, Тре­тя премія «Кон­так­ту») не по­тре­бує особ­ли­вих ре­ко­мен­дацій, ад­же йо­го не­що­дав­но ма­ли на­го­ду по­ди­ви­тись й ук­раїнські гля­дачі. Зга­даємо ли­ше про оче­вид­не. Очо­лив­ши тру­пу вах­тангівців, іме­ни­тий ли­то­вець по­став пе­ред фак­том зіткнен­ня двох мен­таль­но різних те­а­т­раль­них шкіл. Роз­бе­щені по­ст­ра­дянсь­ким ре­жи­серсь­ким без­влад­дям та серіаль­ним свавіллям, вах­тангівські «зірки» ви­я­ви­ли­ся роз­губ­ле­ни­ми за інших – ви­раз­них – пра­вил ре­жи­серсь­кої гри. Тож гро­тескні еле­мен­ти ролі вах­тангівці здебільшо­го відпраць­о­ву­ють че­рез «штам­пи», здо­буті під час ро­бо­ти у чис­лен­них се­ріалах, а на­си­че­на ме­та­фо­рич­ни­ми вирішен­ня­ми Туміна­са тка­ни­на ви­с­та­ви рясніє «по­рож­ни­на­ми» ба­наль­но­с­тей... На­томість ре­жи­сер са­ме звич­ною для се­бе ме­та­фо­рич­ною мо­вою роз­повідає історію ге­роїв, що, не­мов той за­ржавілий плуг, який Дя­дя Ва­ня (Сергій Ма­ко­вець­кий) і Со­ня (Марія Бердінських) во­ло­чать сце­ною, за­ст­ряг­ли у часі і про­сторі своїх не­вдач. На це відвер­то на­тя­кає і сце­но­граф Адо­мас Яц­ковіскіс: кон­ту­ри мо­ну­мен­таль­них ко­лон та са­до­ва скульп­ту­ра ле­ва на ар’єрсцені відси­ла­ють нас рад­ше не до ко­лиш­нь­о­го ба­гат­ст­ва са­ди­би, стилізо­ва­ної під ан­тичність, а до сімей­но­го скле­пу ро­ди­ни — че­ховські пер­со­нажі у ньо­му і справді хо­лодні і не­ру­хомі, не­мов скульп­ту­ри...

На­томість інший при­балтієць Алвіс Гер­маніс, ша­ле­но по­пу­ляр­ний сьо­годні на За­ході, ос­таннім ча­сом пра­цює по­за ес­те­ти­кою ме­та­фо­рич­но­го те­а­т­ру. Латвійський ре­жи­сер, не­мов відчу­ва­ю­чи вто­му сценічно­го ми­с­тецтва від сим­волічних пе­ре­ван­та­жень, на­ма­гається тво­ри­ти ас­ке­тич­ний те­атр. Ки­я­ни мог­ли поміти­ти цю ри­су у ви­с­таві май­ст­ра «Оповідан­ня Шук­ши­на», яку кілька місяців то­му при­во­зи­ли в Ук­раїну. Про­те, спек­таклі Гер­маніса, пре­зен­то­вані на фо­румі, ма­ли знач­но ви­шу­канішу фор­му.

За дов­гим де­рев’яним сто­лом си­дить 12 «апо­с­толів» – лю­дей різно­го віку та ста­ту­су, що ха­о­тич­но оповіда­ють про ди­ва їх зцілен­ня ціли­тель­кою «Мар­тою з Бла­кит­но­го Па­гор­ба» (так на­зи­вається і са­ма ви­с­та­ва). Мар­ти не­має на її місці не­спро­с­та, ад­же цей спек­такль не про неї, її час чи фе­но­мен ціли­тель­ст­ва, як мо­же зда­ти­ся на пер­ший по­гляд. Ви­с­та­ва, влас­не, про са­мих оповідачів, співвітчиз­ників ре­жи­се­ра латвійців, яким перш за все ад­ре­со­ва­но ви­с­та­ву, і знач­ною мірою про нас усіх, хто опи­няється у гля­даць­ко­му залі. Про на­шу по­тре­бу в диві, віру в ньо­го, про не­мож­ливість цьо­го ди­ва та йо­го бу­денність вод­но­час. У ви­с­таві справді вистачає до­б­рої іронії Гер­маніса до своїх ге­роїв. За влуч­ним фор­му­лю­ван­ням од­но­го з ук­раїнських ог­ля­дачів «Кон­так­ту», це ви­с­та­ва про «наївних лю­дей, роз­ка­за­на наївни­ми прий­о­ма­ми». Шум від кра­пель до­щу тут пе­ре­да­ють по­сту­ку­ван­ням паль­ця­ми по сто­лу, грім – гурко­том ка­ме­ня. Ко­ли за сю­же­том Мар­та кла­де ру­ку на го­ло­ву ко­гось із пер­со­нажів чи міряє йо­го пульс, то всі ак­то­ри де­мон­ст­ру­ють це са­ме один на од­но­му. Ви­ни­кає ілюзія цілісності цієї «два­над­цят­ки», з’єд­на­ної між со­бою хи­мер­ни­ми сплетіння­ми рук. Мо­же, це і є латвійський на­род?

Болісних точо­к історії та сьо­го­ден­ня своєї країни торка­ється Гер­маніс і в іншій ви­с­таві – «Дідусь». Мо­но­спек­такль ак­то­ра Віліса Да­удзіньша – це історія по­шу­ку су­ча­сним лат­вій­цем відо­мо­стей про сво­го діда, що за­гу­бив­ся на по­чат­ку війни. Че­рез роз­повіді трьох од­но­фамільців діду­ся пе­ред на­ми по­ста­ють три кар­ди­наль­но різних по­гля­ди на Дру­гу світо­ву. Тож ви­с­та­ва – це спро­ба че­рез сповідальні мож­ли­вості те­а­т­ру за­гоїти роз’ят­рені ра­ни, при­ми­ри­ти всі сто­ро­ни. Це своєрідна мо­лит­ва за за­гиб­ли­ми з обох сторін фрон­ту. Са­ме то­му ство­ре­на сце­но­гра­фом Угісом Берзіньшом ви­го­род­ка ти­по­вої ра­дянсь­кої квар­ти­ри вщент за­пов­не­на рос­ли­на­ми, а по­се­ред них на­ва­ле­но ку­пу мішків із зем­лею (у них штри­ка­ти­муть ніж, сим­волізу­ю­чи вбив­ст­во; за­ри­ва­ти­муть «труп»; а для ви­бу­ху бом­би уяві гля­да­ча до­стат­ньо бу­де підки­ну­ти дві жмень­ки землі). Один із дідусів роз­во­дить кімнатні рос­ли­ни, інший ви­ро­щує ци­бу­лю і пе­т­руш­ку, а третій – лікарські тра­ви. І ця не­пе­ре­бор­на жа­га да­ру­ва­ти жит­тя – на­че сим­волічна спо­ку­та за ко­лись за­подіяні смерті? Од­нак по­сту­по­во, про­тя­гом усієї ви­с­та­ви, на цій «те­ри­торії жит­тя» впер­то за­ро­д­жується ілюзія свіжої мо­ги­ли, за­ва­ле­ної жи­ви­ми квіта­ми...

Спек­таклі вик­ли­ка­ли без­за­пе­реч­ну сим­патію ша­нов­но­го міжна­род­но­го журі «Кон­так­ту»: Алвіс Гер­маніс от­ри­мав приз за най­кра­щу ре­жи­серсь­ку ро­бо­ту в обох ви­с­та­вах та Гран-прі – за «Діду­ся» (Віліса Да­удзіньша та­кож виз­на­но кра­щим ак­то­ром фе­с­ти­ва­лю). Цим рішен­ням чле­ни журі вод­но­час відзна­чи­ли кілька яс­к­ра­вих тен­денцій су­час­но­го євро­пейсь­ко­го ми­с­тецтва – праг­нен­ня те­а­т­ру до ас­ке­тич­них форм та йо­го відвер­ту публіци­с­тичність.

Су­дя­чи з по­ка­за­них у про­грамі влас­не польсь­ких ви­с­тав, те­атр Польщі нині да­ле­кий від політи­ки – ре­жи­серів більше ва­бить ми­с­тецтво як та­ке. Сю­жет­но, як у ви­бу­ду­ваній за гетівськи­ми мо­ти­ва­ми мо­лодіжній ви­с­таві Міха­ла Бор­чу­ха «Вер­тер» (на­го­ро­да ви­ко­нав­цю го­ло­вної ролі як кра­що­му мо­ло­до­му мит­цю «Кон­так­ту»). Фор­мою – стилізація рок-кон­цер­ту у ви­с­таві за мо­ти­ва­ми п’єси Бер­на­ра-Марі Коль­те­са «У тиші ба­вов­ня­них піль» (ре­жи­сер Ра­до­слав Рихцік здобув на­го­ро­ду фе­с­ти­ва­лю «за ство­рен­ня оригіна­ль­ної фор­му­ли су­час­но­го те­а­т­ру», по­при те, що дра­ма­тургія яв­но опи­ра­ла­ся цій формі). Чи сутнісно — ре­жи­серсь­ки та ак­торсь­ки філігран­на ви­с­та­ва «Тан­го» Сла­воміра Мро­же­ка (реж. — Єжи Яроць­кий, Дру­га премія «Кон­так­ту») — по­ка­зо­вий то­му при­клад.

Фор­маль­но не зовсім польсь­кою бу­ла ви­с­та­ва «Карітас. Дві хви­ли­ни тиші», яку по­ка­зав То­рунсь­кий те­атр ім. В. Го­жи­ці, що, влас­не, й прий­мав «Кон­такт», – ад­же ав­тор дійства – бельгійська ре­жи­сер­ка Ліз Па­у­елс. Од­нак за своєю сут­тю «Дві хви­ли­ни тиші» ви­я­ви­ли­ся чи не «найбільш польсь­ким» спек­так­лем фо­ру­му. Вільна за фор­мою публіци­с­тич­на ком­по­зиція про­по­нує гля­да­чеві га­ря­чий мікс сло­ганів та об­разів, що відси­ла­ють до ак­ту­аль­них соціаль­но-політич­них польсь­ких кон­текстів. Не­мов ци­ту­ю­чи польсь­ку кла­си­ку – «По­мер­лий клас» Та­де­у­ша Кан­то­ра, тіла ви­ко­навців у пев­ний мо­мент пе­ре­тво­рю­ють­ся на маріоне­ток, що їх парт­не­ри тя­га­ють по сцені. Аби у місце­вих жи­телів не ли­ши­ло­ся сумнівів, що це історія про їхню країну, Па­у­елс за­вер­шує свою ви­с­та­ву у біло-чер­во­них то­нах — ко­ль­о­рах польсь­ко­го пра­по­ра... Од­нак у фінальній сцені ре­жи­сер­ка не на­ма­гається втек­ти і від іншої асоціації чер­во­но­го — гу­с­ту ба­г­ря­ну фар­бу, яку во­лон­тер­ка «Карітас» ви­ли­ває на го­ло­ву однієї з ге­роїнь, що кор­чить­ся в му­ках на аван­сцені, та роз­ти­рає по тілу інших жертв по­за­ду, ду­же лег­ко сплу­та­ти із кров’ю! Ліз Па­у­елс б’є на спо­лох: су­час­не по­коління, ви­хо­ва­не на те­ле­шоу (під од­не з яких і стилізо­ва­на ви­с­та­ва), – глу­хе до ми­ло­сер­дя, крик про до­по­мо­гу сьо­годні за­ли­шить­ся не­по­чу­тим. Це по нас – дві хви­ли­ни тиші... Хо­рео­граф за скла­дом мис­лен­ня, Па­у­елс тво­рить свою три­вож­ну по­ста­нов­ку, не­мов му­зи­ку — пла­с­ти­ка, зву­ки та емоції тут ви­бу­ду­вані ледь не по но­тах, тож важ­ко не по­го­ди­ти­ся із журі, що на­го­ро­ди­ло та­ла­но­ви­ту бельгійку «за кра­ще му­зич­не вирішен­ня ви­с­та­ви».

То­руньсь­кий фе­с­ти­валь був цьо­го ро­ку вель­ми пе­ре­кон­ли­вим – своєрідним мо­но­ло­гом про су­час­ний те­атр три­валістю у тиж­день. Відкри­тим ли­ши­ло­ся єди­не пи­тан­ня: для ко­го існує цей по­туж­ний фе­с­ти­валь? На жаль, яв­но не для гла­да­ча – вкрай об­ме­же­на кількість місць на ос­новні спек­таклі «Кон­так­ту» та да­ле­ко не вщент за­пов­нені за­ли на ре­ш­ту ви­с­тав це про­де­мон­ст­ру­ва­ли. Ли­ше вірту­аль­но відбу­вається діалог між учас­ни­ка­ми, які не за­ли­ша­ють­ся на весь час фе­с­ти­ва­лю – і, відповідно, не ба­чать робіт своїх ко­лег. Не завжди ма­ють змо­гу по­тра­пи­ти на всі події «Кон­так­ту» й ак­то­ри місце­во­го те­а­т­ру, тож у їхньо­му ви­пад­ку «кон­такт» відбу­вається вже після фе­с­ти­ва­лю, ко­ли адміністрація те­а­т­ру тра­диційно за­про­шує на по­ста­нов­ку до се­бе ко­гось із пе­ре­можців. Звісно, ча­ст­ко­во цей фо­рум — свя­то для кри­тиків, на яких і по­кла­де­но функцію те­а­т­раль­ний «кон­такт» про­аналізу­ва­ти, од­нак тоді ко­ло цих ог­ля­дачів має бу­ти знач­но шир­шим. Тож за зга­да­них об­ста­вин у То­руні, як ма­ло де на фе­с­ти­ва­лях та­ко­го ран­гу, все за­ле­жить від журі — са­ме йо­го (і справді прак­тич­но без­до­ган­ний!) вер­дикт має ста­ти підста­вою для по­даль­шо­го плідно­го те­а­т­раль­но­го діало­гу.

Київ-Торунь