Павел Смоленський: Що для Вас означає річниця Волинської трагедії?

Яцек Куронь: Розглядати лише один фрагмент польсько-українських стосунків, навіть якщо його значення надзвичайно істотне, це все одно, що взути чоботи, які охоче взувають націоналісти з обох сторін. Для українських націоналістів історія розпочинається у той момент, коли до їхнього села увійшли поляки і повбивали Богу душу винних мешканців, а для польських – коли убивцями були українці. Що було раніше, нікого не цікавить, контекст подій не має значення. Тому розмова про пацифікації польських сіл на Волині не має сенсу, якщо не ставити питання про стереотипи, про образ обох націй у поточній свідомості. А оскільки наша спільна історія є тривалою і драматичною, то й взаємне сприйняття просякло кривдою і кров’ю.

– Чому Ви намагаєтесь шукати прапричин трагедії на Волині в давньому минулому?

– Бо інакше надто багато чого годі зрозуміти. Польська та українська державність виникали більш-менш в той сам час, перебуваючи між собою в конфлікті. Нам більше пощастило, Київська Русь не встояла. Національна свідомість польського народу формувалася на зламі XVIII і XIX ст. Аналогічні процеси діялися і в Україні, хоча там не було держави, зокрема й з вини Польщі. Так само із тих часів походять найбільш примітивні стереотипи.

Польську свідомість облаштував Генрик Сенкевич у «Вогнем і мечем». Це страшна книжка, фальшива, може, й велика література, але передусім – це політичний пасквіль на українців. Ми засвоїли сенкевичівське бачення: українець – це кат, зарізяка. Варто зазначити, що коли Сенкевич публікував наступні уривки «Вогнем і мечем», їх супроводжувала атмосфера національного, народного свята, люди збиралися, найвправніші читали у світлиці іншим.

Проте думка інтелігенції була зовсім іншою, книжка зазнала гострих атак. Ба більше – Сенкевич узяв те собі близько до серця, що, на жаль, лишилося непоміченим у поточній свідомості. На мою думку – думку вірного читача «Трилогії», «Потоп» є спробою спокутувати за «Вогнем і мечем». Доказ? У пана Володийовського на постої перебуває римо-католицький священик, котрий згадує своє лицарське минуле, розповідає, як брав участь у війні проти Хмельниччини. Спіймали вони невеликий гурт різунів, повсаджували їх взірцево на палі, прочитали молитви біля придорожнього хреста й пішли спати. Але священикові-лицареві одна річ не давала спокою. Йому здавалося, що вони упіймали дванадцятьох, а паль було одинадцять. Уночі йому приснилося, що Ісус зійшов із придорожнього хреста і сказав: ти не помилився, то я був тим дванадцятим. Та історія настільки сильна й однозначна, що для мене цілком очевидно, що Сенкевич хотів щось виправити. Втім, про Ісуса – насадженого на палю зарізяку – ніхто з поляків не пам’ятає. Це, зрештою, не єдиний подібний уривок у «Трилогії». На жаль, послання «Вогнем і мечем» перемогло.

Зрештою, називання війни Речі Посполитої з Хмельницьким польсько-українською війною, як у історичному вимірі, так і міфологічному, є неприйнятним. Адже Ярема Вишневецький був полонізованим русином, його батько молився у православній церкві. Княжна Гелена Курцевич із «Вогнем і мечем» навіть не розмовляє польською. Пан Володийовський теж мені схожий на русина. Бо те, що русином був Заґлоба, то напевно; бо як інакше він би вижив серед козаків і збунтованого селянства, вдаючи старця-лірника, якби руська не була його рідною мовою? То просто була пансько-селянська війна, війна за землю, чимось подібна до того, що діялося на Волині. Звідси також і її жорстокість. Зрештою, для чого аж так далеко мандрувати. Досить приглянутися до заколоту Якуба Шелі.

Українські еліти полонізувалися, селянство боролося за землю, до того ж тривала гостра релігійна суперечка між православ’ям і католицизмом, а наш великий письменник змальовує все це в прекрасній, хоч і пасквілянтській книжці. Словом, атмосфера просто омріяна, щоб у ній виросла ненависть.

Селянин із Великопольщі не мав поняття, що взагалі існує Україна. Український селянин добре знав, що Польща існує, бо то Польща перла на Схід, з Польщею, яка підтримувала полонізовану українську шляхту він чубився за землю. І така свідомість збереглася: поляки завжди пхалися в Україну, захоплювали й силою, нищили, позбавляли віри, а взамін приносили смерть, голод і заразу. Українцям важко угледіти значний культурний вплив Польської Корони, зауважити, що сьогодні східні кордони етнічної України пролягають так, як кілька століть тому проходив кордон І Речі Посполитої. Втім, годі цьому дивуватися, оскільки це б означало, що ми не розуміємо, чому окуповані не вихваляють окупантів.

Таким чином, маємо справу з двома стереотипами – український зарізяка, начебто від природи здатний на найбільші злочини і жорстокість, стоїть навпроти загарбника, котрий краде землю і поневолює людей.

– 3 таким уявленням ми входимо в сучасність. У Львові, який втішався національним плюралізмом імперії Габсбургів, польська та українська національна свідомість розвивалися як сестри-близнючки. Поляки творять товариство «Sokol», українці – «Сокіл», з польського боку виникають дружини «стшельцув», і з українського – «стрільців», існують польський університет і українське Товариство імені Шевченка, дублюються кооперативи, читальні, громадські та політичні організації, парламентські фракції. Польська культура є сильнішою, більш експансивною. Українці – що й самі визнають – вчаться від нас, але водночас мають обґрунтоване почуття загрози, що сила польської культури не дозволить їм прорости.

Порівняймо це з поведінкою поляків під прусською займанщиною. Ми боїмося онімечення, боремося з усіх сил за виживання, віз Джимали та оборона землі Шлімаком – це приклади польської рішучості. Відносини між прусаками і поляками були приблизно такими ж, як між поляками й українцями. Якщо ми це зрозуміємо, зникне привід вважати, що український страх перед полонізацією і рішучий захист національної ідентичності були чимось лихим.

Крім того, обидва народи мають ідентичні політичні прагнення. Але однієї Галичини та одного Львова замало для двох незалежностей.

– Українці неспроможні переварити численних поляків, полякам муляє, що в «їхньому» Львові розквітає Україна. Боротьба в Габсбурзькому парламенті поміж обома націями просто вражає. Піднімається на трибуну поляк – українці влаштовують йому обструкцію, піднімається українець – галасують поляки, промовці звертаються не до залу, а до протоколу. Так народжувалося усвідомлення, що українська і польська незалежності касують одна одну, хоча – на мою думку – зовсім не обов’язково. У відсутності уяви я звинувачую обидві сторони, хоча значно більше поляків, врешті-решт, сильнішу сторону, від якої можна більше вимагати, очікувати, що вона зрозуміє складність світу.

Діється це в часи, коли Європою прокотилося гасло про самовизначення націй. Гасло гарне і захопливе, але важке для реалізації, бо відразу постає питання: хто, де і від кого має самовизначатися. Як можна комусь віддати у неподільне посідання землю зі змішаним населенням? Голосування і плебісцити – то лиш технологія, але тоді в Галичині не було навіть таких помислів.

Тож залишилося тільки одне рішення – насильство. Польща перегородила Україні шлях до незалежності. А у Версальському договорі було записано, що той, хто має власну державність, захистить меншини спеціальними правами.

– 3 тим у міжвоєнному двадцятилітті бувало по-різному.

– Українці увійшли в II РП з почуттям невтілених мрій про незалежність. Але правдою є також те, що – так само, як поляки за кілька десятиліть до того під прусською займанщиною, вони мали чимало слушних ідей у справі національної ідентичності. І відразу ж наштовхнулися на опір. А з іншого боку кордону вже була совєтська Росія, яка дуже послідовно провадила антиукраїнську, а точніше – антилюдську політику.

Українці опинилися в пастці. І хоча в міжвоєнній Польщі були – поряд із крайніми націоналістами і полонізаторами – впливові сили, які хотіли порозумітися з українцями, та однак то були сили польські, горизонт у яких визначало благо багатонаціональної, але, однак, польської держави. Польська держава не могла бути горизонтом для українських прагнень. Таким чином, конфлікт не встиг іще добре пригаснути, а вже спалахнув наново.

Зважмо на ту одну дрібну деталь. Хоч би як ми зводили баланс взаємних провин – числом убитих, літрами пролитої крові, – лише один баланс не залишає жодних сумнівів. То не українці позбавляли нас незалежності, а ми – українців, лише в XX ст. двічі, а може, й тричі, допомагаючи совєтам операцією «Вісла» та дещо ранішими депортаціями польських українців на Схід. З такими фундаментальними фактами годі сперечатися.

– Пасткою, в якій опинилися українці, були не лише наслідки І світової війни, більшовицької революції та міжнародних угод, а й крайній націоналізм. Коли нація із самостійницькими прагненнями не має власної держави, така постава, може, й не є морально виправданою, але політично вона зрозуміла.

– Саме II РП підштовхнула українців до крайнього, може навіть фашизоїдного націоналізму. Правда, українські кооперативи, культурні та громадські організації були у міжвоєнний період дуже сильними, та однак екстремісти мали значну перевагу, – вони пропонували прості й зрозумілі рецепти, їхні вчинки могли імпонувати власне завдяки радикалізмові. Сьогодні ми вже точно знаємо, що тероризм – а чим іще були вбивства, наприклад, прихильного до польсько-українського порозуміння депутата Тадеуша Голувка чи відповідального за пацифікації українських сіл міністра Броніслава П’єрацького? – не потребує особливих зусиль. Терористові вистачить переконаності у слушності обраного шляху і жменьки зовнішніх приводів, що їх легко можна інтерпретувати задля власних потреб.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

Переклав Володимир Павлів

Друкується за: Журнал «Ї», 2013, № 74