– Дуже рада знову бачити вас в Україні, знаю, що ви приїздили на Форум видавців презентувати свою книгу «Час помирати» в українському перекладі. Які ваші враження?

Кшиштоф Зануссі: Російською мовою книжку було видано років зо два тому, польською – ще раніше, також її видано італійською та болгарською, а нині готується англійське видання. Цю книгу я написав тому, що хотів закінчити величезний розділ мого життя, який прожив за комуністичного устрою. У назві я використав образну алегорію фрази апостола Павла, мені здалося, що вона дуже добре передає суть книги: «Стара людина має померти, аби народилась нова». В усіх людях того часу жив і продовжує жити «совок», совєтська людина. Потрібно позбавитись від неї якнайшвидше, нехай вона помре, їй час помирати, і нехай народиться нова, вільна людина. Свободу добувають у щоденній боротьбі, свободу не отримують, її завойовують. Це свобода від інертності, від безвідповідальності, від власної дурості, від усіх слабкостей, які керують нами. Тут ідеться не лише про політичну свободу, яку потрібно відвойовувати, йдеться, насамперед, про внутрішню свободу особистості. З величезним сумом я спостерігаю, як сьогодні молодь продає завойовану свободу, і продає надто дешево. Її продають у корпораціях, у великих місцях роботи, де люди піддаються, знеособлюються. Я страшенно розчарований конформізмом сучасної молоді. Це серйозна масова хвороба доби достатку, спокою, зростання накопичувань. Люди раптово втратили здорові амбіції і самоповагу, вони дозволяють принижувати, тероризувати себе в цих жахливих корпораціях. Я зняв про це свій новий фільм. Це спільне виробництво Росії, Італії та Польщі, його назва «Чуже тіло».

На Форумі видавців у Львові я дуже зрадів, коли побачив, скільки людей цікавиться цією подією. Побачив, як небагато одягнені люди купують велику кількість книг. Прекрасно, що є люди, які витрачають на книги свої невеликі статки. Книга продовжує існувати, хоча сьогодні книговидання переживає нелегкі часи.

– У Форумі видавців брала участь дружина Президента Леха Валенси. Як прийняла її львівська аудиторія?

– Так, пані Валенса презентувала свою книгу, давала інтерв’ю, дуже цікаво відповідала на запитання, роздавала автографи. Вийшла вельми цікава і справді мудра книга, написана не про політику. Книга про драму жінки, яка не встигає жити в єдиному ритмі з чоловіком-політиком та з історією країни. Але врешті-решт вона все встигне, все зможе і все зрозуміє. І тепер може розповісти про це. Мені було приємно бачити пані Валенсу на Форумі, й поляки, присутні там, приймали її тепло і привітно. Ну, а те, що книговидання тепер переживає кризу, не секрет ні для кого. Нині значно більше людей пишуть книги, ніж читають. Люди настільки знизили поріг вимог до себе, межу, коли людина вважає, що має право висловлювати свої думки публічно. Здається, таким правом може скористатись кожен і публічно висловити будь-яку думку, що народилась в його голові. Це свідчить про повну відсутність самооцінки. Є такий польський вислів: «Не вмієш, не маєш таланту – не берись». Не кожен повинен демонструвати свої думки. Є інші способи проявити себе в житті.

– Ви показували в Києві фільм «Серце на долоні», в якому зіграв Богдан Ступка. Як виникла ідея цього фільму? Як вам працювалося зі Ступкою? Знаю, що ви неодноразово співпрацювали з нашим великим актором.

– Справді, з Богданом Ступкою ми знайомі дуже давно, й не лише по кіно. Раніше він грав у мене в театрі у Польщі, знімався для польського телебачення, та й у нього в театрі я реалізував свої постановки. А роль у фільмі «Сердце на долоні» писалась спеціально для нього. Якщо б він раптом відмовився грати цю роль, не знаю, чи відбувся би фільм. Я намагався зняти цю стрічку мовою сатири на постмодернізм. Я не виношу цієї течії – філософії постмодернізму, і мені хотілося це висміяти. Людство живе циклічно, і те, що сьогодні молодим здається новаторським і сучасним, для мене – архаїчне минуле.

Я б хотів, аби люди стали вибагливішими до себе, щоб цінували себе і свої заслуги. Ми народилися у кращому світі. Ми маємо навчитись жити в цьому світі, навчитися мудрості керувати цим вільним світом, інакше втратимо свободу. Адже може прийти нова епоха якоїсь диктатури, тоталітаризму, нових фанатиків.

– «Серце на долоні» – це спільне польсько-українське виробництво. Які враження від співпраці, адже фільм так і не вийшов у прокат в Україні?

– Спільна робота мені сподобалась, але з українським продюсером виникли якісь конфлікти, і фільм у вас не вийшов на екрани. Сьогодні його демонструє Перший канал російського телебачення, і там фільм популярний. На Заході ми його успішно продаємо в різні країни. Головний герой – олігарх, він смертельно хворий і шукає, кому залишити своє багатство, а ще в разі своєї смерті шукає спосіб помститися людству. Дуже шкода, що в Україні не було прокату картини, адже це одна з останніх ролей Богдана Ступки.

– Чи фінансує держава ваші фільми?

– Держава не займається фінансуванням кінематографа, є суспільний фонд, але це не державна структура. Під словом «держава» я розумію «уряд», а фонд не підпорядкований Міністерству Культури і Національної Спадщини, він підпорядкований закону, за яким автоматично півтора відсотка всіх прибутків телеканалів, а також прибутків від кінотеатрів відраховується незалежному Національному кінематографічному фонду. Тож навіть міністр культури не може втручатися у такий розподіл коштів. Ми домоглися права користуватися цими фінансами, але фонд ніколи не віддає нам 100% необхідних коштів. Виділяє 70% бюджету фільму молодим режисерам і 50% бюджету режисерам, що вже мають досвід. Решту потрібно шукати десь на ринку. Іноді кошти виділяє громадське телебачення, іноді, як це було у моїй останній картині спільного виробництва з Італією та Росією, вони надійшли від іноземних інвесторів. Тож кошти на фільм я збирав важко, але мені це все ж вдалося.

– Ви були знайомі з Андрієм Тарковським. Якою він був людиною?

– Це спогади справжньої дружби. Він мав багато друзів, але в останні роки ми з ним особливо здружилися, між нами було взаєморозуміння. Стилістика нашої творчості дуже відрізняється, але я люблю його картини. Він навіть присвятив мені приз на Венеціанському кінофестивалі, сподіваюся, зробив це щиро. Він був не лише великим генієм кіно, він був великим генієм, який умів виразити духовні цінності. Прикро, що його творчість закінчилася так рано, він ще багато що міг нам сказати. Мені завжди боляче думати про те, що його немає. Хочу згадати нашу останню зустріч за два тижні до його смерті. Він уже знав, що довго не проживе. І сказав мені: «Якщо я умру, а тобі доведеться говорити про мене людям, прошу тебе – скажи, що я б хотів, аби люди згадували мене як грішну людину». Вважав себе грішником. Знаєте, в сучасному світі, де всі вважають себе безгрішними, Тарковський вимагав, щоб людям нагадували про його гріховність і щоб люди молилися за нього. Свої гріхи він визнавав сам. Це була велика людина.

– У багатьох своїх фільмах ви розглядаєте проблеми смерті і християнського життя. Чи відчуваєте ви, що фільми мають якийсь ефект?

– Якби мої фільми привели до заповіді любові бодай одну людину – це було б прекрасно, але якщо жодної – значить, я робив їх марно. А як це перевірити? Я цього ніколи не дізнаюсь, але я сподіваюсь. З одного боку, знаю, що Достоєвський вірив: краса врятує світ. А з іншого боку, я бачу, що краса з’являється, а світ не врятовано. Значить, не все так просто. Й, звичайно, було б дуже нескромно думати, що під впливом моїх фільмів відбудуться великі зміни в суспільстві. Але я завжди сподіваюсь, що хоча б одній людині я допоміг обрати добро, засумувати за добром і красою.

– В Україні цього року відзначають ювілей Сергія Параджанова, а найкращі кінознавчі дослідження про нього написав ваш друг, поляк Януш Ґазда. Чи будуть у Польщі якісь заходи, присвячені Параджанову? Чи знали ви його особисто і чи знайомі з його фільмами?

– Я не був близько знайомий з Параджановим, ми зустрічалися раз чи двічі. Але нас поєднує дещо інше: я був конт-рабандистом, і не думайте, що я цим пишаюся. У ті часи, коли фільм Параджанова «Саят-Нова» було заборонено, ми разом із моїм колегою Єжи Кавалеровичем вирішили, що з кожної поїздки в СРСР будемо привозити по одній частині цього фільму, аби його побачили на Заході. І ось я вивіз у своєму багажі одну частину, і вона опинилась у Лос-Анджелесі. Не знаю, які урочистості плануються у Польщі, але оскільки Параджанов у нас дуже відомий, думаю, ми також організуємо якісь перегляди.

– Ви часто буваєте в Україні, адже завжди тут бажаний гість. Але ви приїздили сюди і 15–20 років тому. Як, на вашу думку, змінилися ми, українці?

– Не думайте, що я скажу: ні, зовсім не змінились. Ви – наші сусіди, українці пов’язані з поляками історією, не завжди хорошою – це відомо. Але я більше бачу зміни у нас, поляках. Ми зовсім інакше сприймали Україну двадцять років тому, ніж сьогодні. Я дуже гордий Польщею, що ми досягли такого високого ступеня свободи за двадцять років. Духовної свободи. І як нація ми маємо відвагу визнати свою провину, ми вважаємо себе історично винними стосовно України. Ми були на ваших землях загарбниками. Звісно, ми маємо перед вами і заслуги, але провини більше. І про це потрібно думати. Звичайно, можна сказати: на українцях теж лежить провина перед нами, але це ваша тема. Ми маємо зосередитися на своїй провині. Також ми визнаємо, що маємо провину перед євреями, хоча можна сказати, що євреї також нам нашкодили, але це вже їхня справа. Вільна нація має сміливість подивитися на свою історію, як досвідчена людина дивиться на свої помилки. Як Тарковський мав сміливість сказати: «Я грішний», так ми визнаємо наш гріх стосовно України.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)