Анджей Северин: «Я приїхав в Україну з відкритими серцем і розумом, і з порожньою кишенею»

Кардинал Стефан Вишинський і Робесп’єр, Ярема Вишневецький і полковник Шернер, закоханий письменник і пристрасний музикант, будь-яка роль,

будь-який настрій, – усе підвладно таланту цього актора. Він приїхав до Києва прочитати Шекспіра зі сцени театру ім. Івана Франка, а завершив свій виступ «Заповітом» Шевченка у польському перекладі. І сьогодні слова

Кобзаря у виконанні польського актора зазвучали пророчо.

Наш співрозмовник – славетний актор Анджей Северин.

– Ви приїхали з візитом до України. Чого очікуєте від цього візиту?

– Діалогу з творцями українського театру – режисерами, акторами, молоддю, з усіма людьми театру.

– Чи раніше контактували з ними?

– Кілька років тому я приїжджав до України з групою театру Лозанни. Ми привозили «Мізантропа» Мольєра. Це був мій перший контакт з українським театром. Тепер я часто буваю у Львові. Зустрічався з Андрієм Приходьком у Польщі. Про контакти з українським театром говорю вже протягом шести років. Відтоді, як став директором Польського Театру, завжди казав, що моїм головним завданням є налагодження співпраці з нашими друзями – театральними діячами України, Білорусі, Литви, Латвії та Естонії. І крок за кроком нам вдається реалізовувати це завдання. Саме в дусі дружньої зустрічі проходять мої приїзди (не люблю слово «візити»). Я приїхав в Україну з відкритими серцем і розумом, і з порожньою кишенею.

– Чи можна очікувати, що після вашого приїзду в нас з’являться спільні польсько-української твори?

– Дуже сподіваюся і хочу цього.

– Хочу запитати про співпрацю з Театральним Інститутом, адже він має просувати польське театральне мистецтво за кордоном.

– На жаль, наші контакти з Театральним Інститутом нечасті. Інститут пише про нас, але не забезпечує грішми, не шукає для нас режисерів, не вирішує, яким має бути репертуар Польського Театру. Тож зв’язок у нас радше непостійний і нерегулярний.

– Від польських кінематографістів часто можна почути: якби не Польський Інститут Кіномистецтва (PISF), то не було б знято багато чудових фільмів, не виникла б плеяда молодих талановитих режисерів. Чи надає Театральний Інститут хоч якусь допомогу вам?

– Театральний Інститут не має нічого спільного з Польським Інститутом Кіномистецтва, у розпорядженні якого є бюджет і за його допомогою фінансуються повністю або частково більшість фільмів, що знімаються в Польщі. Театральний Інститут не має грошей, тож для розвитку театру робить мінімальну частину з того, що PISF робить для кінематографії. На мою скромну думку, влада недооцінює роль театрального мистецтва в культурному та духовному житті поляків. Фінансує польське театральне мистецтво Міністерство, на дотації у якого – кілька театрів. Польський Театр фінансується регіональним Мазовецьким воєводством.

– У 2008–2011 роках ви були членом Ради PISF і бачили, як вирішується доля того чи іншого кінопроекту. Розкажіть, будь ласка, про цю роботу.

– Це дуже важка місія. Важка, бо завжди хтось залишається незадоволеним. Не можна не визнати, що ухвалена PISF постанова, за якою всі телевізійні станції платили податок на розвиток польського кіно і на постановку польських фільмів, мала історичне значення, бо вона допомогла сформувати величезний бюджет для польського кіно. PISF – це дивовижна організація, яка працює на різних рівнях, організовує навчання, фестивалі, співпрацює з молодими талантами. Саме на цьому зосереджує свої зусилля Рада PISF за допомогою знаменитих і високопрофесійних діячів кіно. Я дуже пишався тим, що працював у її складі. На жаль, моя театральна діяльність не дозволила і надалі співпрацювати з Радою.

– Сьогодні ви є директором Польського Театру. Зрозуміло, що ця робота пов’язана з безліччю адміністративних справ. Але ви залишаєтеся режисером і актором. Як поєднуєте ці види діяльності?

– Так, я граю в семи виставах свого театру: «Шекспір назавжди!» за Вільямом Шекспіром, «Кінець» за Беккетом, «Буря» та «Король Лір» за Шекспіром, «Болеслав Хоробрий» за Виспянським, «Помста» за Фредро, «Школа дружин» за Мольєром, також нині проходжу проби у «Весіллі» за Виспянським у постановці Кшиштофа Ясинського. Тобто я задіяний у восьми виставах. Також був режисером вистави «Ірідіон» за Красінським. Не хизуюся, просто, незважаючи на вельми важкі і скрутні обов’язки керівника провідного театру, знаходжу час, щоби грати в спектаклях і ставити нові спектаклі, і ще їздити з гастролями Польщею, влаштовувати зустрічі і вести активну діяльність. Це все не тільки завдяки моїм особистим зусиллям, а й завдяки моєму чудовому театральному колективу, який дає мені можливість усе це робити й допомагає в реалізації планів та проектів.

– Ви ще знімаєтесь у кіно. Два роки тому ми відкривали Дні польського кіно в Києві прекрасним фільмом за вашою участю «Трояндочка» (2010). З приводу тематики фільму навіть висувалися претензії, що вже занадто багато стрічок знято про Службу безпеки комуністичного режиму. Як ви вважаєте, чи буде ще ця тема присутня у польських фільмах та виставах, чи інтерес до неї потроху загасає? Невже Польща не може розрахуватися з тим, що відбувалося в країні 20–30 років тому?

– Йшлося про те, що забагато фільмів про переслідувачів і замало про переслідуваних. Я сподіваюся, що ми ніколи не забудемо того, що відбувалося 20–30 років тому, і навіть того, що відбувалося 500 років тому. Я належу до покоління, для якого не існує минулого. Є мудрий вислів: «Минуле – це сьогодення, яке вже відбулося». Я повинен знати минуле, щоб створювати майбутнє. Молоді режисери, які вважають, що світ існує з моменту їх народження, – наївні. Своїми старшими братами я вважаю Фра Анджеліко, Моцарта і Софокла. Сподіваюся, ми ніколи не розлучимося з минулим. А вже глядачі й читачі будуть вирішувати, цікава їм ця тема чи ні, прийдуть вони на фільм або спектакль чи не прийдуть. Та це вже інше питання. Я знаю, що театру без публіки не існує. Але якби я думав тільки про те, щоб сподобатися людям, то знизив би рівень і робив би виключно дурні бульварні комедійки в англійському стилі.

– Театр ви цінуєте і любите більше, ніж кіно.

– Я не маю часу на кіно. Для мене кіно не є культурним обов’язком. Я не вважаю його важливою цариною культурного життя. Кіно здобуло популярність тому, що є предметом торгівлі. Звісно, є фільми, що мають художню цінність, але у порівнянні із тим шаленим потоком непотребу на екрані – це крапля у морі.

– І все ж, я би хотіла поговорити про вартісні кінотвори. У зв’язку з цим не можу не запитати про спільну роботу з польським режисером світової слави Анджеєм Вайдою. Я дуже люблю цього режисера, вивчаю його творчість. Ви зіграли в кількох його відомих стрічках. Розкажіть, будь ласка, як ви познайомилися, який фільм був вашою першою спільною роботою, як розвивалася ваша співпраця? Чи підтримуєте й надалі зв’язок з Вайдою?

– Першим спільним фільмом була славнозвісна епопея «Земля обітована», яку польські глядачі визнали найкращим польським фільмом усіх часів. Потім я знімався в його картинах «Без наркозу», «Людина з заліза», «Дантон», «Пан Тадеуш», «Помста». І завжди в мене було відчуття, що я працюю з Майстром не лише польського, а й світового кіно. Під час роботи з Анджеєм я та мої колеги відчували його довіру. І тому актори чудово почувалися на знімальному майданчику. Мені було комфортно грати в нього. Які б помилки я не скоїв у процесі, завжди знав, що Анджей їх вилучить із кадру. Я повністю йому довіряв і знав, що він вибере найкращі сцени з усього, що я роблю. А раз він мені довіряє і згоден виправляти мої помилки, то значить, я подобаюся йому як актор. А якщо серйозно, то Анджей Вайда – геній. Він сам себе назвав «Матейко польського кінематографа», він режисер, для якого найважливішою темою є історія Польщі. Практично всі фільми Анджея – про історію моєї батьківщини. Це фільми, які ґрунтуються на якісній літературі: «Земля обітована», «Попіл і діамант», «Попіл», «Панночки з Вілько». Вайда – митець, який досконало володіє образом, ритмом, монтажем, акторською школою гри. Він міцно пов’язаний з великою літературою, він «озброєний» нею. Я пишаюся тим, що Анджей обдарував мене своєю симпатією, своєю дружбою, яка триває донині. Хотів би, щоб він працював з нами в Польському Театрі, але, на жаль, це неможливо.

– Ви працювали ще з одним режисером, творчість якого знають і люблять в Україні, з Єжи Гофманом. Фільм «Вогнем і мечем» викликав чимало дискусій і суперечок і в Польщі, й у нас. Ви зіграли Ярему Вишневецького, одіозну постать у сприйнятті українців. Розкажіть, будь ласка, про цю вашу роботу і про нашого видатного актора Богдана Ступку, який також знімався в цій картині.

– Історія польсько-українських стосунків була складною, важкою і жорстокою. Серед поляків були такі люди, як Яцек Куронь (діяч польського руху «Солідарність». – Прим. авт.), які все життя присвятили налагодженню відносин Польща–Україна. Мені важко аналізувати фільм Єжи Гоффмана в деталях, багатьох я навіть не пам’ятаю. Але я можу запевнити шанувальників цього твору, що ані Єжи Гофман, ані я не є польськими націоналістами. Ми не бажаємо Україні ніякого зла. Навпаки, останнім часом ми намагаємося підтвердити і словом і ділом, що події України не залишили нас байдужими, для нас важливі добрі зміни в Україні, ваша країна нам близька. За ці слова не всі поляки мене любитимуть.

А з Богданом Ступкою я познайомився, коли приїхав з виставою «Мізантроп» і побачив його в головній ролі вистави «Кар’єра Артура Уї, якої могло не бути». Ми познайомилися, зустрічалися, розмовляли, почали будувати можливі спільні плани. Я тоді ще працював у Франції. Ступка – це велика людина і актор, дуже сміливий і чесний. Він був нашим другом, працював із Зануссі: грав у телевізійній постановці.

– Ми в Україні відчуваємо підтримку творчих людей Польщі. Для нас це важливо.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)