«Зимова сплячка». Режисер – Нурі Більґе Джейлан. Сценарій – Ебру Джейлан, Нурі Більґе Джейлан. Оператор – Ґьокхан Тір’які. У ролях: Халук Більґінер, Меліса Сьозен, Демет Акбаґ. Туреччина, Німеччина, Франція, 2014

Нурі Більґе Джейлан (н. 1959) – чи не найвідоміший у світі сучасний турецький режисер. На його рахунку вже вісім ігрових фільмів і не один десяток престижних кінонагород, а від минулого року – й «Золота пальмова гілка» за найновішу стрічку «Зимова сплячка» (друга в історії турецького кінематографа, але вже не перша каннська нагорода в Джейлановій кар’єрі).

І водночас Джейлан – не надто «сучасний» режисер. На відміну від, скажімо, Фатіха Акіна чи Ферзана Озпетека (ще двох турецьких режисерів, що в минулі десятиліття здобули міжнародну славу), Джейлан у своїх роботах, здавалося б, геть «неактуальний»: він не знімає фільмів про еміґрацію, революції та політичні заворушення, не осмислює втручання глобального світу в «локальні» культури й напозір не переймається тим, як змінилося турецьке суспільство за останні десятиліття.

Власне, може здатися, що він знімає так, ніби надворі все ще ХХ століття, а Тарковський чи Антоніоні – яких називають його головними вчителями, і небезпідставно – досі живі. Джейлан (у минулому – фотограф) обожнює красиві краєвиди, великі плани й статичні кадри; він полюбляє довго «спостерігати» за мімікою і жестами своїх персонажів, ніби намагаючись проникнути в їхні думки. В усе динамічнішому світі він наважується знімати малодинамічні камерні стрічки тривалістю понад дві години. Ба більше, у ХХІ столітті він реанімує культуру – зокрема, літературу – ХІХ і ХХ століть і, вслід за улюбленими Достоєвським і Чеховим, радо «порпається» в суперечливій людській психіці, дошукуючись причин людського нещастя, принципового непорозуміння між людьми (в кількох його фільмах фігурує тема розпаду шлюбу чи руйнації стосунків), досліджуючи крихку межу між правдою та брехнею, любов’ю та ненавистю.

«Зимова сплячка» – водночас дуже типовий і нетиповий для Джейлана фільм. Це теж камерна драма (тривалістю понад три години), зосереджена на стосунках і внутрішньому світі кількох героїв (прототипом головного персонажа Айдина є чеховський «дядя Ваня»). Дія, як і в попередній стрічці, теж відбувається в турецькій глибинці, в Анатолії, а точніше в Каппадокії, в умовному теперішньому часі (загалом зрозуміло, що йдеться про наші дні, але точніших маркерів тут немає). Як і в минулій стрічці, фабула розгортається з кримінально-побутової зав’язки: тут це історія хлопчика, який каменем розбиває Айдинові вікно в машині (як згодом виявиться, аби помститися за батька – неплатоспроможного Айдинового квартиранта, який через брак грошей перетворився на злочинця). Та щойно глядач налаштується на те, що саме цей соціальний конфлікт – у центрі драми, режисер переведе свою увагу на стосунки Айдина з молодою дружиною та розлученою сестрою, і сюжет розгорнеться уже в іншому напрямку. Хоч наприкінці й повернеться до цього мотиву, надавши ще більшого драматизму розв’язці.

Та про все по черзі.

Отож Айдин (якого зіграв відомий турецький театральний актор Халук Більґінер, заради якого режисер кілька разів змінював графіки зйомок) – власник невеликого сімейного пансіону з промовистою назвою «Отелло» (і це не єдина тут алюзія на Шекспіра). Цей готель у буквальному розумінні «втиснутий» у мальовничі, хоч і аскетичні скелі: сюди радо приїздять спраглі екзотики туристи, але взимку – а дія, як неважко здогадатися, відбувається саме в цю пору – тут майже порожньо. Відтак, за канонами класичної драми, головні персонажі збираються в одному місці й в один час. І замкнені в цій затишній напівпечері, змушені з’ясовувати стосунки.

Колишній актор, а нині зрілого віку бізнесмен Айдин мало переймається господарськими справами, переклавши всі обов’язки на свого помічника. Натомість раз на тиждень він пише колонки до місцевої газети, в яких по-великопанськи роздумує про «простих» турків, які начебто втратили відчуття прекрасного, а також збирається писати велику історію турецького театру, за яку, втім, ніяк не сяде. Не сяде, бо – як слушно зауважить його сестра – йому бракує для цього не так часу, як ерудиції та банального таланту.

Власне, сестра (Демет Акбаґ) взагалі не панькається з братом і відверто каже йому все, що думає. І про його газетні колонки – зверхні й банальні, в яких красиві фрази погано приховують відвертий снобізм. І про його зневагу до тих-таки «простих» турків, інтересами яких він лише прикривається. І про його посередній акторський талант, яким він досі вихваляється в розмовах із туристами. І врешті про його загальну нікчемність – нікчемність забезпеченої людини в бідному суспільстві, яка не живе, а лише створює видимість немарно прожитого життя.

Айдинова дружина-красуня Ніхаль (Меліса Сьозен) без відома чоловіка збирає кошти на місцеву школу, бо потребує самоствердження, а ще її нестерпно гнітить становище молодої дружини-утриманки. На відміну від зовиці, вона не йде на відкритий бунт, проте ледь не в кожній її фразі та погляді відчутна зневага до чоловіка – тим обтяжливіша, що розірвати ці стосунки вона не наважується.

Насправді в цьому хворобливому трикутнику не лише Айдин – слабка ланка. І його сестра, така тверезо мисляча й самостійна, залишається нещасною, адже не може переступити через травму, завдану розлученням. Вона здатна критично оцінити брата і його дружину (з якою в неї теж непрості стосунки), але змінити своє життя не готова. Так само й Ніхаль не йде в своїх намірах до кінця: пішовши на поступки чоловікові (хоч насправді здається, що й через власний страх), вона дозволяє Айдинові втрутитися в свої справи, по суті, капітулювавши перед ним. І навіть її спроба допомогти неплатоспроможній родині їхніх орендарів обертається провалом: через гордість чоловік просто палить отриману від Ніхаль пачку грошей. Урешті всі троє переживають цю «зимову сплячку» в затишному пансіоні як замкнене коло брехні та самообману, з якого годі вирватися.

Така драма й справді могла б розгорнутися в будь-яких часових і географічних декораціях. Лінія ж, яка надає стрічці суто турецького колориту, – це та-таки історія з хлопчиком-хуліганом і його родиною (крім батька – злочинця-мимоволі й матері, тут фігурує ще дядько-імам, який наполегливо ходить до Айдина просити вибачення). Цією начебто побічною сюжетною лінією Джейлан уводить цілий комплекс соціальних проблем сучасної Туреччини: й матеріальну розшарованість суспільства, й економічну відсталість провінцій, і ту-таки корупцію (розкриту через проблему сільських шкіл), і розрив між туристичною екзотикою та щоденною реальністю тощо.

Повертаючись до тези про незвичність цього фільму для творчості Джейлана, зауважу, що режисер тут нетипово для себе «балакучий». Якщо раніше і про проблеми, й про думки його персонажів часто доводилося лише здогадуватися з їхніх дій або жестів, тут усі виголошують довгі монологи або ґрунтовно дискутують (справді в дусі літератури ХІХ століття). Та спостерігати за цим, як виявилося, зовсім не нудно, адже, попри відсутність карколомних зламів у сюжеті чи берґманівського емоційного надриву, тут чимало внутрішньої динаміки, зокрема в розкритті характерів.

«Зимовою сплячкою» Нурі Більґе Джейлан укотре показав, що якісно зроблена камерна драма за мотивами літератури ХІХ століття може виявитися актуальнішою за гострополітичне чи соціальне кіно. Адже насправді немає нічого універсальнішого за базові людські емоції та прагнення. А решта в мистецтві, як відомо, залежить від таланту.