Британському акторові з далеко не найпростішим для запам’ятовування прізвищем лише 39 років. Але його професійним здобуткам – не кажучи про міжнародну славу – міг би позаздрити не один старший колега, і не лише у Великобританії. Лауреат премії Лоуренса Олів’є (2012), «Еммі» (2014), дворазовий номінант на «Золотий глобус» і одноразовий на «Оскар», він минулого року отримав із рук королеви орден Командора Британської імперії. Квитки на «Гамлета» в лондонському театрі «Барбікан» із ним у головній ролі, розкупили ще за рік до прем’єри в серпні 2015-го. А кінотрансляції цієї вистави з тієї-таки причини викликали небувалий міжнародний ажіотаж, зокрема й в Україні.

Чому і звідки

На перший погляд, Бенедикт Тімоті Карлтон Камбербетч народився якщо не з «золотою ложкою в роті», то принаймні у вельми сприятливих обставинах. Обоє його батьків, Тімоті Карлтон і Ванда Вентгам, – актори, і в британських масштабах доволі успішні (власне, й донині вони грають на сцені й знімаються в кіно й на телебаченні). А династії Плантаґенетів, звідки виводять рід Камбербетчів, приписують французьке королівське походження. Бенедикт здобув престижну освіту, навчався, зокрема, і в елітній школі Герроу, випускниками якої колись були, приміром, лорд Байрон і Вінстон Черчилль. А оплатити це навчання змогли начебто лише завдяки бабусі, яка володіла чайною плантацією в Індії.

І водночас у своїх пізніших інтерв’ю актор не раз наголошував на своїй «звичайності», яку, мовляв, уперше усвідомив якраз у Герроу, – адже добре розумів, що потрапив сюди як син популярних акторів, а не нащадок лордів чи графів (яких там була більшість)^[1]. Хай там як, уже в шкільні роки Бенедикт виявив акторські схильності й був постійним учасником театральних постановок, а також завзятим спортсменом.

Про його характер чимало свідчить уже те, що після школи хлопець вирішив узяти паузу на роздуми й сам поїхав до Дарджилінґа (Індія), де впродовж року викладав англійську в тибетському монастирі. Не бажаючи привілейованого статусу, він самостійно обрав Манчестерський університет, де спершу хотів вивчитися на юриста (щоправда, майже одразу передумав). А вже потім була Лондонська академія музичних і драматичних мистецтв (відділення класичного акторства), і якийсь час він навіть поєднував навчання з роботою офіціанта, адже прагнув і фінансової незалежності.

Таку ж наполегливість актор виявляв і впродовж усієї подальшої кар’єри, тож навіть якщо хтось і списував його перші успіхи на «вдале» походження, то вже скоро стало зрозуміло, що річ принаймні не лише в цьому. А вже за якісь десять років про це смішно було й говорити, адже син на той час став значно популярнішим за своїх батьків.

Дебютував актор на самому початку 2000-х у Театрі під відкритим небом у лондонському Риджентс-Парку, зігравши в низці п’єс Нової шекспірівської компанії: «Сон літньої ночі», «Марні зусилля кохання» (2001), «Ромео і Джульєтта», «Як вам це сподобається» (2002). А трохи згодом долучився до постановок театрів «Альмейда» і «Роял-корт», де періодично грав у наступне десятиліття.

Утім, перше серйозне визнання прийшло до нього вже 2005-го, після ролі Ґеорґа Тесмана в Ібсеновій «Гедді Ґаблер» у постановці Річарда Ейра. За неї 29-літнього Бенедикта номінували на премію Лоуренса Олів’є, а невдовзі запросили і в Королівський національний театр.

Проти стереотипів

Нині, коли ім’я Камбербетча постійно зринає в різних безглуздих рейтингах, на кшталт «Найсексуальніші чоловіки Британії», особливо цікаво переглядати його численні теле- й кіноролі, на які чимало глядачів звернули увагу вже постфактум – після Шерлока в однойменному серіалі чи, скажімо, фільмів Спілберґа.

Адже після «Серцебиття» (2000), однієї з перших епізодичних ролей у «довгограючому» серіалі про Британію 1960-х (де колись, до речі, грали й батьки актора), чи, скажімо, «Трохи за сорок», (2003; де його партнером на знімальному майданчику був майбутній «доктор Хауз», Х’ю Лорі), а тим паче, після головної ролі Гокінґа в однойменному міні-серіалі 2004 року про видатного фізика, прикутого до інвалідного візка, комусь навряд чи спало б на думку називати персонажів Камбербетча – як і самого актора – «сексуальними». Ба більше, в юності над ним не раз піджартовували через характерну зовнішність і начебто завеликий рот; він пояснював це тим, що грає на трубі.

Але що від початку не викликало сумнівів, то це акторська харизма і його талант до перевтілень. Роль молодого Стівена Гокінґа, який поступово стає фізично безпорадним, втрачаючи контроль над своїм тілом (а водночас наполегливо працює над науковими відкриттями), він зіграв так переконливо, що отримав схвалення навіть свого «прототипа», який консультував творців фільму. Труднощі полягали не лише в тому, щоб максимально реалістично передати на екрані неміч, спричинену рідкісною хворобою моторних нейронів (і тут актор відчував особливу етичну відповідальність і перед Гокінґом, і перед усіма недужими на неї), а й «оживити» для глядача складні питання теоретичної фізики, зокрема проблеми чорних дір, які актор заради ролі й сам намагався бодай трохи збагнути. За цю роль Камбербетча номінували на премію «Bafta»; за неї ж він отримав і «Золоту ніфму» як найкращий телевізійний актор.

Після «Гокінґа» його почали запрошувати на телебачення щораз частіше і на дедалі помітніші ролі. Скажімо, 2005-го канал ВВС2 зняв найдорожчий за свою історію трисерійний фільм – екранізацію трилогії Вільяма Ґолдінґа «Подорож на край світу». Тут акторові дісталася роль молодого аристократа Едмунда Талбота, який пливе до Сіднея, щоб посісти там за протекцією родича урядовий пост. Власне, фільм – це і є розповідь Едмунда в листах про сповнену небезпек мандрівку на колись могутньому військовому кораблі, який тепер перетворився на жалюгідне судно. Зйомки проходили в ПАР, і часом в екстремальних кліматичних умовах. Камбербетчеві ж, як оповідачеві й головному персонажеві, доводилося працювати фактично нон-стоп, і його витривалість не раз дивувала колег.

Під час цих африканських зйомок із актором, до речі, трапилася й справді прикра пригода: одного вечора їх у машині викрали місцеві бандити, й лише дивом всі потерпілі вціліли. За пізнішими його розповідями, цей випадок спонукав його стати ще наполегливішим у втіленні своїх намірів, – адже, мовляв, ніколи не знаєш, скільки тобі залишилося. І поглянувши на довжелезний перелік подальших ролей, цьому зізнанню таки хочеться вірити.

2007-го була ще одна прикметна телероль – у фільмі на документальній основі «Стюарт – життя навпаки», що привертає увагу до проблеми знедолених. Камбербетч зіграв тут інтелігентного кембриджського професора Мастерса, що випадково знайомиться з асоціальним типом Стюартом Шортером – особою з вельми драматичною долею. Поступово Стюарт стає захисником бездомних і безправних людей, а сам професор – його, так би мовити, «хронікером». Драматичний і зворушливий, але без надмірної сентиментальності, цей фільм привернув увагу і критиків, і глядачів, прихильних відгуків удостоїлись обидва актори (роль Стюарта зіграв іще один нині популярний британський актор Том Гарді).

2010-го він талановито перевтілився у самого Вінсента Ван-Ґоґа (документальний телефільм «Ван Ґоґ: портрет, написаний словами», знятий на основі листування художника з його братом Тео).

Насправді розповідати про здобутки актора в лінійній перспективі не так і просто, адже Бенедикт Камбербетч від початку кар’єри неймовірно активно працював у всіх можливих напрямках. І в один рік, паралельно з телевізійними і театральними ролями, міг, скажімо, записати кілька аудіокнижок, озвучити до десятка анімаційних і документальних фільмів і, до того ж, систематично робити записи для радіо. (На відміну від українських, британські радіоканали охоче співпрацюють із відомими акторами, які чи то начитують книжки, чи розігрують класичні п’єси, чи, зрештою, роками грають в оригінальних радіо-серіалах, що в найуспішніших випадках мають величезну аудиторію, – як це сталося у випадку з «Тиском у кабіні», найпопулярнішому комедійному серіалі каналу «Radio 4» про бідну чартерну авіакомпанію, де Камбербетч озвучив роль капітана Мартіна Кріффа.)

Хтось може сприйняти такий неймовірно насичений графік або за «всеядність», або за бажання заробити якнайбільше грошей. Але хочеться вірити, що тут насамперед ідеться таки про допитливість і прагнення професійного росту, а з іншого боку, – про свідоме небажання закріпитися в якомусь одному амплуа. Актор доволі швидко збагнув, що через «шляхетну» освіту (яка позначилася навіть на акценті) його найчастіше запрошують на ролі чи то старосвітських британських аристократів, чи то хворобливих інтелектуалів. Аби протидіяти цьому, він наполегливо працював над собою (зокрема, «викорінюючи» акцент) і охоче йшов на всілякі експерименти. Що ж до професійності, то до кожної нової ролі Камбербетч підходить страшенно відповідально і водночас нетривіально. Приміром, для нього нема нічого дивного в тому, щоб під час відпустки поїхати в Марокко, аби глибше зануритися в атмосферу майбутнього шпигунського трилера (мова про стрічку 2012 року «Шпигуне, вийди геть»). Або ж прочитати з добрий десяток мемуарів і документальних книжок про становище рабів Америки, щоб перейнятися атмосферою стрічки «12 років рабства» (США, 2013) Стіва Макквіна, де йому дісталася роль трохи гуманнішого за тогочасне суспільство рабовласника Форда.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑Цю інформацію можна, зокрема, знайти в біографії актора: Justin Lewis. Benedict Cumberbatch: The Biography (London: John Blake Publishing LTD, 2014), до якої тут іще не раз звертатимусь.