Бувають фільми, що справляють сильне враження і довго тебе не відпускають. Але згодом, намагаючись якось систематизувати свої думки, розумієш, що просто не знаєш, як до них підступитися і про що саме сказати насамперед. Саме так у мене сталося з «Російським дятлом» – стрічкою-тріумфатором минулорічного «Санденсу» (ґран-прі в категорії «Документальний фільм»), що зусиллями Фестивалю урбаністики «86» наприкінці січня вийшла в український прокат.

Але престижна нагорода в цьому випадку якраз не найважливіше. Може, почати годилося б із того, що це ще один фільм «про нас», знятий зарубіжним режисером. Хоч насправді режисером Чад Ґрасія став саме завдяки «Російському дятлові», а до цього чимало років працював драматургом. Власне, заради театральної постановки він і приїхав кілька років тому до Києва, де й познайомився з майбутнім головним «героєм» фільму – молодим і вельми ексцентричним театральним художником Федором Александровичем1; саме той і «заразив» його ідеєю майбутньої стрічки, що спершу планувалася як короткометражна і, судячи з повідомлень, фантасмагорична замальовка, але врешті переросла в щось значно більше й цікавіше.

Але почати так само можна б і з того, що «Російський дятел» – іще один фільм про Чорнобиль і причини аварії на ЧАЕС. Адже чималу частину екранного часу персонажі фільму розмірковують саме про це, а власне – про пошуки ймовірного «кремлівського сліду» в аварії, які й вивели одержимого цією темою Федора на загадкового «російського дятла» (так американці називали радіосигнал, що надходив звідкись із СРСР у 1980-ті й за звучанням нагадував стукіт дятла; цей сигнал, за однією з версій, міг походити з загоризонтного радару «Дуга-2» – секретного об’єкта, побудованого поряд із ЧАЕС і начебто пов’язаного з причинами аварії). Саме ця сюжетна лінія, що поєднує радар і ЧАЕС із Америкою, а Чорнобиль із Москвою, і творить головну й, без перебільшення, детективну інтригу стрічки.

Кадри з висоти давно покинутої «Дуги-2», на яку годі потрапити звичайним чорнобильським туристам, і справді вражають. Як і лоскоче нерви пропонована версія (заради справедливості зауважу, що Федір – далеко не єдиний її прибічник), а також спроба «з нахрапу» почати й довести до кінця розслідування (приміром, творцям фільму вдалося вийти на засекречений список працівників радарної станції, і навіть провести з деким із них інтерв’ю). Утім ключової поїздки в Москву, яка начебто й мала поставити всі крапки над «і», так і не відбулося. Аби не розкривати всіх сюжетних ходів і таємниць фільму, скажу лише, що, замість Москви, головний герой, несподівано наляканий СБУ (!), на якийсь час їде на Захід, аби повернутися до Києва з початком Євромайдану і вже зі сцени виголосити палкий монолог – про російський слід не лише в Чорнобильській аварії, а й в усій українській історії, умовно: від Голодомору до Майдану. Але ця кульмінація – чи то радше квазікульмінація – так і не виллється в катарсис, адже все залишиться в царині гіпотез, а то й фантазій.

Отож фабула несподівано робить крутий віраж, і, судячи з глядацьких відгуків на прем’єрі, не всім це припало до смаку, а то й просто лишилося незрозумілим. І якщо ставитися до фільму саме як до документального розслідування, то й справді від нього можна не залишити каменя на камені: жодного слова про офіційні версії, про сам перебіг аварії, головних фігурантів тощо. Як і переконливих доказів того, що Федорова версія має під собою бодай якісь підстави, крім його безмежної віри в неї. Хоч і без цього було чимало глядачів, які в неї повірили. Як в Україні, так і за кордоном.

І тут ми підходимо до найцікавішого. Адже насправді фільм Чада Ґрасії – не про це. Тобто, в буквальному розумінні, цей фільм не намагається з’ясувати, що стало причиною аварії на ЧАЕС.

Сам режисер не втомлювався повторювати в численних інтерв’ю, що його стрічка – про Федора Александровича, молодого ексцентричного художника, якого хтось називає геніальним, а хтось – божевільним (ці слова звучать і в «Дятлі»). І, мовляв, саме так цю стрічку й слід дивитися – не забуваючи, що все тут показано крізь індивідуальну призму.

Підстав не вірити режисеровим словам начебто немає. Але в цьому випадку фільм, здається, сказав трохи більше, ніж хотів сам автор.

З одного боку, «Російський дятел» – і справді про боротьбу однієї особи з власними привидами. Федір – киянин 1982 р. н., а отже, належить до покоління т. зв. «дітей Чорнобиля» – тих, у кого є свої, хай і туманні, спогади про той період, як і травми, що часом тягнуться все життя. Для Федора Чорнобиль так і не став епізодом минулого бодай тому, що вже через роки після аварії в його кістках виявили стронцій, наслідок радіоактивного опромінення. Не кажучи про спогади, пов’язані з коротким перебуванням після аварії в дитячому будинку. Тож його приватні чорнобильські розслідування тривають уже не одне десятиліття.

Але його не раз сказані у фільмі слова про потребу порвати з радянським минулим і, так би мовити, розв’язати задавнені історичні колізії стосуються не лише його. І навіть не тільки його родини, що чимало постраждала за радянських часів. Ба більше, ці слова переводять розмову з аварії на ЧАЕС в зовсім іншу площину. І в такому ракурсі Євромайдан у фільмі постає не несподіваним поворотом у сюжеті, а новим логічним етапом чи то просто несподівано явленою можливістю знайти відповіді на старі запитання і спробувати таки подолати задавнені травми – як індивідуальні та поколіннєві, так, зрештою, і національні.

Інша річ, що цю можливість дуже легко знову втратити. Часом навіть здається, що це вже сталося.

Але до фільму Чада Ґрасії це вже не має жодного стосунку.