Сьогодні у творчому доробку драматурга Тетяни Іващенко – 15 п’єс і 31 успішна постановка за її творами в театрах Києва, Львова, Дніпропетровська, Івано- Франківська, Луганська, Коломиї, Херсона, Дрогобича, Вінниці, Луцька, Житомира, Ніжина, Хмельницького. Лише наприкінці минулого року відбулося одразу три прем’єри. А найуспішніша п’єса – «Таїна буття» про взаємини Івана Франка та його дружини Ольги Хоружинської не лише ввійшла в нещодавно випущену першу антологію сучасної біографічної драми, а й дала їй свою назву. Та найбільша гордість Тетяни Іващенко – це щойно виданий перший збірник її п’єс – «Сім акордів».

– Я цю подію називаю «одержати “Оскар”». Щоб твій доробок сьогодні вийшов у державному видавництві, тим більше в такому авторитетному, як «Дніпро»! Хоча пропозиція книжки для мене стала несподіваною, і я довго не могла в це повірити, але була впевнена: насправді, це справедливо й заслужено. Я багато років для цього працювала (першу п’єсу написала в 14 років, а перша постановка відбулася за 30!). Зрештою, ця книжка стала своєрідним вінцем усіх останніх творчих подій у моєму житті. Щороку в мене виходить по три-чотири прем’єри, у 2005 році – п’ять. А я так і не звикла до них – все одно перед кожною неймовірно хвилююсь. Бо кожну виставу я дивлюсь не як автор, а як глядач. І думаю: «А як сьогодні сприймуть цей матеріал?». Головний критерій для мене, щоб не було нудно. Перечитую діалог, відчуваю… зникла енергія, одразу викреслюю. Коли пишу, обов’язково враховую, якій аудиторії це буде цікаво. Скажімо, «Втеча від реальності» написана для підлітків 13–17 років. А п’єса «Empty trash, або Cпалюємо сміття» планувалася для глядачів до сорока.

– А чому збірник ваших п’єс має таку назву?

– «Сім акордів» – це сім різних, не схожих між собою п’єс.

– І як вам це вдається?

– Життя швидко змінюється. І ми разом із ним. Минає в моєму житті рік, душа ніби повертається до мене новою граню, яка більше відшліфована на сьогодні часом. З цієї грані випромінюється енергетичний імпульс, який дає поштовх думкам, запліднює мозок, народжує п’єсу. Завтрашні зміни відповідно змінюють і мене, і мною написане.

Згадуються слова актора Володимира Кузнєцова, виконавця ролі Івана Франка: «Перед кожним спектаклем я перечитую п’єсу і розумію скільки там пластів – і ще як мінімум три-чотири п’єси». Бо для мене п’єса – це роман, написаний для театру, одначе втілений у форму, якої потребує сцена. Кожна пишется зазвичай рік. Лише єдиний раз я написала дві п’єси протягом року. Це тому, що одна з них – про Єсеніна та Айседору «Мені тісно в імені своєму» – багато років «збиралася» в думках. Залишалося тільки її «підштовхнути».

– До речі, перша виконавиця ролі Айседори Лариса Трояновська також перша виконавиця і в інших ваших п’єсах?

– Наші творчі зустрічі – це все провидіння, просто так у житті нічого не трапляється. Переконана, що наш з Ларисою творчий союз збагатив її як актрису, а мене як автора.

Зокрема, як народилася ідея п’єси про Єсеніна і Дункан. Ми з Ларисою побачили книгу, на обкладинці якої була світлина Єсеніна і Айседори. І я не втрималася: «Ларисо, ти так схожа на Дункан! Давай напишу для тебе п’єсу». Власне, десь з класу четвертого я дуже любила творчість Єсеніна: вчила його вірші, читала про життя із Дункан. Та бажання про них написати ніколи виникало.Так само несподівано й містично прийшла назва цієї п’єси – «Мені тісно в імені своєму». Думають, що це рядок із його вірша. Ні. Мені приснився сон, у якому Єсенін сказав цю поетичну фразу. Щось схоже діялося, коли писала п’єсу про Франка. Стояла спека, всі вікна й двері в квартирі були міцно зачинені, навіть протягу не було. Я чистила картоплю на кухні. Принагідно згадалося, як Франко варив куліш, і подумки я чомусь стала перед ним виправдовуватися: «Іване Яковичу, ви ж на мене не ображайтесь, що я втручаюся у ваше життя. Я лишень хочу розповісти про вас з любов’ю». Раптом самі по собі відчиняються кухонні двері. Промайнула думка: «Ну от, Франко мене благословив».

– Упевнена, що «Таїна буття» вже ввійшла в класику української драматургії.

– Взагалі вона оповита повною таємничістю і збігами. Я ж народилася на вулиці імені Франка. Там народилася і моя мама, і жив мій тато. Мене охрестили у Володимирському соборі, який теж стоїть на вулиці Франка. Мого рідного дядька звали, як і поета, Іваном Яковичем. І у Франка була сестра на ім’я Тетяна. Мені завжди було цікаво, яке кохання спіткало Франка, адже поет не міг без нього прожити. Пам’ятаю, на прем’єрі «Таїни буття» у Театрі ім. Ю. Дрогобича один пан, який вивчав творчість Івана Франка, мене запитав, як я, уродженка Центральної України, наважилася писати про Франка? Я відповіла: «Але ж Іван Якович мріяв об’єднати Центральну й Західну Україну. Він одружився з Ольгою Хоружинською – жінкою з Центральної України».

І звичайно ж, велика удача, що грати Франка згодився Володимир Кузнєцов. Коли ми починали цю роботу, він відверто сказав: «Я прочитаю, якщо мені не сподобається, грати не буду». А цього талановитого актора в театрі на Подолі вважають «совістю театру». І я дуже хвилювалася в очікуванні його вердикту.

– Прем’єра відбулася саме в цьому театрі в 1998 році?

– Так. Колись я стояла під афішею Театру на Подолі і думала, що ладна віддати півжиття, аби лишень побачити на цій афіші свою п’єсу. Завжди пам’ятатиму, як уперше перелякана прийшла зі своєю п’єсою до чудового, вже добре відомого режисера, художнього керівника Театру на Подолі Віталія Малахова. Я не мала ні імені, ні постановок! І він мене надзвичайно доброзичливо зустрів – як Шекспіра. Сказав: «Так, я прочитаю і зателефоную». Я безмежно вдячна Віталію Юхимовичу, що він повірив у мене. Згодом, у різні роки, в цьому театрі було поставлено чотири мої п’єси.

– Здебільшого молоді драматурги починають із обласних театрів. У вас навпаки. Лише через дев’ять років – постановки в інших українських містах.

– Таким виявився сценарій моєї долі. Після Театру на Подолі розпочалася співпраця з Українським Малим драмтеатром, під керівництвом Валентини Кімберської. Паралельно йшли репетиції в театрі «Сузір’я», яким керує Олексій Кужельний. Потім Станіслав Мойсеєв, на той час художній керівник Молодого театру, дав згоду на мою комедію «Empty trash, або Cпалюємо сміття». І там я мала щастя працювати з талановитим режисером Юрієм Одиноким.

І лише в цей період почали активно ставити мої п’єси в інших містах України. Колись відомий театральний діяч Ігор Дмитрович Безгін сказав мені: «Я не вірю в долю, але насправді в театрі доля є. Як пояснити, що когось з авторів ставлять, а когось – ні?». Існує драматургія Космосу, яку ніхто з драматургів земних не переграє. Адже всі мої ранні спроби працювати з театром закінчувалися нічим. Як, власне, моя драматургія потрапила до Дрогобича? Телефонує директор місцевого театру: «Пані Тетяно, запрошуємо вас на прем’єру». – «Яку прем’єру?» – «Вашої п’єси «Таїна буття». Виявляється, в Міністерстві культури він поцікавився п’єсами сучасних авторів, і йому дали мою. Я вперше приїхала в це місто вже на готову прем’єру. Або як склалося з Луганським українським драмтеатром. Мені подзвонила завліт Віра Василівна: «Ваші п’єси дуже театральні. Дайте мені ще щось». Я їй переслала, і там поставили дві мої п’єси.

– Цікавий у вас вийшов тандем і з херсонським режисером Сергієм Павлюком. Спочатку вистави «Ідзанамі» і «Рольові ігри» («Спалюємо сміття») в Херсонському обласному театрі, а нещодавно в київському Театрі на Подолі він поставив «Замовляю любов».

– Я знала, що в Херсоні є талановитий і харизматичний режисер. Та мене попереджали: «Павлюк такий вибірковий, тяжко йому догодити». Пощастило. Наші драматургічні уподобання співпали. Касири Театру на Подолі кажуть, що такого в театрі давно не було, коли на «Замовляю любов» із 17-ї години питають зайвий квиток. А взагалі кожна постановка спочатку здається чимось ефемерним, неможливим. Бо коли ти написав роман, то шукаєш видавця, а для справжнього життя п’єси від тебе нічого вже не залежить. І щоразу кожна постановка – як виграний бій, стільки перешкод і випробувань її очікує. Про народження кожної вистави можна писати окрему п’єсу.

– Під час постановок режисери часто втручаються в драматургічний матеріал. Як складаються ваші стосунки з ними і з акторами?

– Я ж театральна людина і розумію закон театру: автор умирає в режисерові, режисер вмирає в акторах, а вони – в глядачеві. І лише за цих умов народжується вистава. Якщо ти проти цього – пиши в інших жанрах. Тоді ніхто не буде переставляти і скорочувати. Але, зрештою, коли ти дивишся вісім постановок «Замовляю любов», і всі вони зовсім несхожі одна на одну, то розумієш, що з них можна зробити фестиваль, і глядачеві буде цікаво. Ти можеш писати скільки завгодно, та допоки твою п'єсу не поставлять, не можеш називати себе драматургом. Люблю режисерів, з якими працюю! Вклоняюся акторам! Народжуючи виставу, ми всі стаємо рідними людьми, бо працюємо в єдиній системі енергетичних координат.

– Переважну більшість сучасних драматургів сьогодні цікавлять герої неадекватні, маргінальні, з ненормативною лексикою. Який герой вашої драматургії?

– Мені нецікаво бачити на сцені те, що я бачу щодня – чистий натуралізм. Мій герой – це, насамперед, людина cамостійно мисляча, яка перебуває в пошуку Істини. Щоразу герой робить свій вибір – і приходить до творення і любові. Про це – всі мої п’єси. Можливо, деякі автори вловлюють протилежний рух. Врешті-решт, треба дійти до якогось дна, аби зрозуміти, що тобі це не потрібно. Якщо автор має потребу це відображати, то це його право. Я мрію написати таку наповнену позитивною енергією п’єсу, яка б дозволила людям, прочитавши її, одержати душевні сили й захотіти жити. Остання моя п’єса «Лицар храму», якою зацікавилися у Празі, стверджує: всі люди на землі – брати. І людство мусить це усвідомити. Бо лише за таких умов можливе його існування. Ця п’єса – моя відповідь на сучасні події.