1920-ті роки – найзахопливіший період у німецькому кіно Веймарської республіки (1919–1933), яка не випадково обирає своєю назвою місто Ґете і Шиллера. У збіднілій та зруйнованій війною країні зароджується не тільки потужне кіновиробництво, а й видатна культура. Це стосується архітектури, музики, літератури, поезії, хореографії, театру... За кілька років Німеччина стає культурним центром, а Берлін – своєрідною меккою Європи, яка притягувала творчих особистостей з усього світу. Тут перетиналися мистецькі пошуки і відкриття, зустрічалися найрізноманітніші люди. Серед них – і чимало наших співвітчизників. Згадаймо хоча б Александра Гранаха, Анну Стен (Фесак), Віру Малиновську, Володимира Сирижевського (Радченка), Віру Вороніну, Ксенію Десні (Десницьку), Єлизавету Пінаєву, Віктора (В’ячеслава) Туржанського. Тут ітиметься про декотрих із них.

Марія Орська (1893–1930)

Сьогодні в Музеї сучасного мистецтва МОМА в Нью-Йорку можна побачити портрет зірки німецького театру і кіно 20-х років Марії Орської роботи Оскара Кокошки. Популярність актриси була приголомшливою, а її життя, сповнене драматичних колізій, коротким і трагічним...

Марія Орська (Рахіль Бліндерман) народилася в Миколаєві. Відомий німецький театральний режисер Фердінанд Ґреґорі, побачивши талановиту 16-річну актрису на сцені, запрошує її на навчання до Віденського університету мистецтв. 1910-го року під псевдонімом Дейзі Орська дебютує в Національному театрі Мангейма в п’єсах А. Стріндберґа і А. Шніцлера. Наступного року вона підкоряє глядачів театру в Гамбурзі, а 1915-го – у Берліні, в Німецькому театрі Макса Рейнгардта. Саме тут нарешті з’являється «Марія Орська». Того ж року 22-річна актриса грає Лулу в трагедії-дилогії «Дух землі» та «Скринька Пандори» Ф. Ведекінда, ставши першою виконавицею цієї ролі на німецькій сцені. Критики й глядачі були в захваті. Образ Лулу – жінки, яка живе поза обмеженнями часу, руйнуючи себе й тих, хто її кохає, – Орська грала потужно й досить оригінально. Її героїня не була схожа на типових сценічних та екранних спокусниць і фатальних жінок. Так, вона була скандальною, зухвалою, але юною, сяючою, яка зваблює не звичайними жіночими прийомами, а своєю невинністю. Саме таке неоднозначне й переконливе втілення образу вразить глядачів та критиків. Пізніше цю роль у кіно зіграє Луїза Брукс у фільмі режисера Георга Вільгельма Пабста, яка стане найкращою в доробку акторки та зробить її всесвітньовідомою... Орська гратиме в театрі Рейнгардта на великій і камерній сценах А. Стріндберґа, Г. Ібсена, О. Вайльда, але для багатьох назавжди залишиться Лулу... Гастролі в Росії, Франції, скандинавських країнах засвідчують її популярність уже як європейської зірки. Лені Ріфеншталь, тодішня студентка Рейнгардта, напише у своєму щоденнику: «Мені довелося зустріти багато великих зірок, серед них була і Марія Орська, яка тепер насолоджується тріумфом Ведекіндової Лулу...». 1916 року на екранах з’являються шість фільмів за участю Марії Орської, а 1922-го – більше десяти. Вона знімається у відомих режисерів Р. Освальда («Диявол і людина»), М. Мака («Танцююче серце»), Л. Вольфа («Дамське щастя»), Д. Буховецького («Остання година»), Арсена фон Черепі («Фредерікус Рекс»). 1923-го Марія Орська, одружившись з бароном Хансом фон Бляйхшредером – онуком особистого банкіра Отто фон Бісмарка, стає баронесою. Але шлюб триває всього рік. За короткий період Орська втрачає близьких їй людей: матір, а згодом – молодшу сестру Габріелу та коханого Юліуса Корітцшонера, які наклали на себе руки. 1930 року у Відні Марія Орська пішла з життя внаслідок передозування вероналом. Вважається, що вона скоїла самогубство. Їй було 37 років.

Григорій Хмара (1893–1970)

Як відомо, Полтавщина подарувала світові не тільки геніальних Григорія Сковороду і Миколу Гоголя. Серед вельми обдарованих особистостей є й актори, як-от Григорій Хмара та Володимир Гайдаров. Їхні долі чимось схожі: закоханість з юності в театр, навчання у першій студії К.Станіславського, а потім робота в його Московському Художньому театрі. З 1915-го обидва починають зніматися в кіно (навіть в одній стрічці «Мара Крамська»), а на початку 20-х емігрують до Німеччини, де стануть не тільки відомими акторами, а й зірками європейської слави. Потім вони одночасно проситимуть дозвіл на повернення до СРСР... І, врешті, В. Гайдарову дозволять, а Г. Хмарі – ні... Його дебют у Німеччині – головна роль у фільмі «Раскольников» (1923) Роберта Віне. Режисер пішов на експеримент, запросивши трупу акторів класичного МХТу (які тоді перебували на гастролях у Берліні), знятися в експресіоністичній картині за твором Ф. Достоєвського. Якщо глядачі не відразу визначилися зі своїм ставленням до цього, то преса одноголосно проголосила Григорія Хмару «геніальним та ексцентричним», «німецьким Іваном Мозжухіним», «великим актором». Режисер Віне зосереджується не стільки на психологічних колізіях твору, скільки на внутрішньому світі героя, який існує «на межі», й Г. Хмара блискуче втілив цей режисерський задум. Його Раскольников обирає шлях страждання, руйнування й самозречення, аби врешті-решт повернутися до себе самого... Навіть сьогодні акторська робота Хмари справляє враження своєю глибиною, непафосним драматизмом і віртуозним використанням «багатошарової» експресивної акторської палітри. Стає зрозуміло, що побачив в українському акторові відомий німецький кінорежисер. Наступна їхня спільна робота – фільм про Ісуса Христа – закріпить успішну співпрацю. Син Божий у виконанні Хмари позбавлений біблійного та іконокласичного трактування. Цей Ісус, з бентежною печаттю на чолі, не творить див та не дарує обітниць, а його скорботні очі не світяться любов’ю та лагідністю. Актор утілює образ Сина Божого, який неначе зрозумів, що тут і тепер його слова не буде почуто, все безглуздо, все не на часі. У відчуженому погляді Ісуса–Хмари в переддень смерті неначе читається полегшення, що він іде від тих, хто обрав хліб насущний, а не вічне... Неодноразово на своєму акторському шляху митець послідовно втілюватиме саме тему самозречення та повернення до самого себе. 1922 рік стає особливим у житті Хмари: його знайомлять з Астою Нільсен, в яку він одразу закохується. Але кохання було без взаємності, найвідоміша європейська зірка не помічала українця. Для Григорія Хмари ситуація вкрай ускладнилася після того, як він, познайомивши з актрисою свого приятеля Олександра Довженка, став свідком почуття, що миттєво спалахнуло між ними... Тільки після від’їзду О. Довженка в Україну, Хмарі все ж таки вдається справити враження на неприступну кінодіву, коли в гніві він ущент розтрощить свою улюблену гітару й розірве її сукню... Потім Аста Нільсен напише: «Саме з Григорієм я сповна пізнала той шквал почуттів, які раніше передавала на екрані». Разом Нільсен і Хмара проживуть сім років і знімуться у восьми стрічках: «Iсус Христос Назаретянин, Цар Юдейський» (1923), «Жінка-вогонь», К. Безе, «Дім біля моря» (1924) Ф. Кауфмана, «Безрадісний провулок» Г. В. Пабста (визнаному найкращим фільмом Веймарської доби), «Битва метелика», «Гедда Ґаблер» та «Живі Будди» Ф. Екштейна, «Атлет» (1925) Ф. Цельника (на жаль, п’ять із них досі вважаються втраченими). Хмарі вдалося створити на екрані галерею особистостей, що існують не тільки «на межі», а й поза нею, втілити образи надлюдей: Раскольникова, Христоса, Распутіна... На початку 30-х творчі й життєві шляхи Асти Нільсен і Григорія Хмари розходяться – вони розлучаються. Остання потужна робота актора в німому кіно – образ Хенріка Белецького в польському фільмі Генріка Шаро «Сильна людина» (за однойменним романом Єжи Гурського) – визнанному шедеврі польського кіно. Хмара грає заздрісного журналіста, який привласнює чужий рукопис і, завдяки плагіату, стає популярним письменником та драматургом. Поява звуку в кінематографі негативно позначилася на кар’єрі актора – його «важкий» акцент був неприйнятним. Акторові пропонують грати невеличкі епізоди з «екзотичними» персонажами та іноземцями. Треба зазначити, що Хмара робить це неперевершено, виступаючи в новій іпостасі – характерного актора. Митець не покидає театру: він створює театральну групу з акторів-емігрантів й успішно гастролює Європою. З 1933-го мешкає в Парижі, а Аста Нільсен в цей час повертається до Данії, бо в Німеччині приходять до влади нацисти. В Парижі Хмара працює в театральній трупі Михайла Чехова, в різноманітних театрах мініатюр, організовує власну акторську студію на Монпарнасі (серед учнів – П’єр Бріс, відомий за низкою фільмів про вождя індійців Віннету). З 40-х багато знімається, переважно в другорядних ролях та епізодах. Остання робота – телефільм «Злочин і кара» (1971), який вийшов уже після смерті актора. Четверта дружина митця – журналістка і кінокритик Віра Вольман – напише про нього книгу, яку назве «Григорій Хмара – експресивна людина».

Володимир Гайдаров (1893–1976)

Дебютом Гайдарова в німецькому кіно стає стрічка «Палаюче поле» (1922) Фрідріха Мурнау. Відомі режисери охоче запрошують молодого актора з виразним, інтелігентним обличчям. Його вміння передавати на екрані тонкі психологічні переживання без зайвої афектаціїї та емоційних «перебільшеннь», характерних для того часу, вирізняло актора серед інших. Гайдаров, на відміну, наприклад, від героїв темного й бентежного духу Хмари, грає переважно позитивних, шляхетних персонажів. До 1932 року він зніметься в Німеччині у 20 кінострічках. Це роботи у фільмах «Люби ближнього свого» (1922) К. Т. Дрейєра, «Трагедія кохання» (1924) Д. Мея, «Єлена Троянська» (1924) М. Ноя, «Сорокорічна жінка» (1925) Р. Освальда, «Манон Леско» (1926) А. Робісона. Володимира Гайдарова обожнють глядачі й критики.1930-го він як режисер здійснить на власній студії постановку спільного німецько-естонського фільму «Хвилі пристрасті». 1932-го Гайдаров та його дружина актриса О. Гзовська отримують дозвіл й повертаються в СРСР.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)