У 2017 році Національний театр ім. М. Заньковецької святкує 100-літній ювілей. Народний артист України Богдан Козак – актор, педагог, режисер, театрознавець – служить цьому театрові понад півсторіччя. Водночас упродовж чотирьох десятиріч він також знімався в кіно та на телебаченні.

Ясна річ, участь актора в кіно часто є справою випадку, тож не завжди зігране складається в концепцію. Втім, у Козака, як на мене, така потужна тема в кіно є. Як йому це вдалося – одна з професійних таємниць актора. Погляньмо на ролі митця в різні періоди як на безупинне пророцтво долі українського народу.

Перший фільм з його участю – «До останньої хвилини» – про письменника-комуніста Ярослава Галана (режисер Валерій Ісаков, автор сценарію В. Бєляєв, Одеська кіностудія, 1973). У розмові з актором про фільм з’ясувалося, що задовго до розкриття архівів КДБ львівська інтелігенція знала: Галана вбили енкаведисти, щоби скомпрометувати оунівців^[1]. Це знання і допомогло Б. Козакові передати внутрішній стрижень образу Ореста. В «лісових» епізодах актор дуже натурально обживався в ОУНівській формі, з гвинтівкою в руках. Якось після знімального дня Козак мав повернутися до Львова, щоб зіграти виставу. Коли настала пора їхати студійним автобусом від підніжжя Карпат, він схаменувся, що треба ж устигнути дістатися туди на своїх двох! Розуміючи, що ставить під загрозу виставу, Козак притьмом побіг через лісосмугу, забувши зняти оунівського картуза та змінити форму на сучасне вбрання. Вибігши на зупинку, він неабияк здивував (але не налякав!) місцевих мешканців, які ніяк не могли второпати, невже ж це «наші хлопці» й досі переховуються в лісових схронах?^[2]

Вихованець учнів Леся Курбаса Б. Тягна та О. Ріпка Богдан Козак зіграв Ореста, застосовуючи метод «перетворення». Вже в першому епізоді його жвавий та розумний герой в партизанському загоні слухає радіо, що зомбує населення проти таких, як він. Та слухаючи, смачно надкушує і пережовує яблуко. В цьому дужому апетиті бійця є і презирство до окупантів, і прагнення фізично знищити їх, і позиція господаря на власній землі. Своє ж бо яблучко найсмачніше! Є ще один штрих тонкої душевної організації підпільника. У нічному епізоді в криївці Орест, примостившись до столу, при світлі гасової лампи читає захалявну замацану книжку, але з того, як ритуалізовано читає, зрозуміло: це може бути лише Біблія або «Кобзар». Свого Ореста Козак зіграв із власною, а не нав’язаною ідеологією позицією.

Тоді ж Богдан Козак знявся в багатосерійному пригодницькому фільмі для школярів «Cтара фортеця» за популярним романом В. Бєляєва (режисери О. Муратов і М. Бєліков). Якщо в «До останньої хвилини» акторові випало зіграти бандерівця, то в «Старій фортеці» він мав вжитися в образ перевертня-петлюрівця. В одному з інтерв’ю він згадував: «Прочитавши сценарій і книжку, я замислився, як грати. Печерицю завжди показували опецькуватим, йдучи від прізвища. А я вже тоді вважав, що петлюрівці – це були інтелігентні люди, патріоти, це були герої, які гинули під Крутами, це й січове стрілецтво… Тому я вирішив, що Печериця має бути іншим. Інтелігентний Муратов дозволив зіграти саме так»^.

Першу появу Печериці бачимо очима юного героя фільму. Печериця диригує українським хором у клубі натхненно і зосереджено, аж сам кожен рядок проспівує! Вишиванка домальовує його як образ цілком позитивний. В цьому оманливо чесному образі – джерело головної інтриги петлюрівця, який обрядився в секретаря партійного осередку. Переломним моментом, коли вже відчувається, що Печериця веде подвійну гру, є сцена зборів. Статичний хід радянської балаканини за столом з обов’язковим графином тут наче вибухає від одного лише упередженого і недоброго погляду, яким дивиться на хлопчиська-правдошукача Печериця. Але, на мить виказавши себе цим поглядом, у відповіді Печериця ще дотримується коректного для партфункціонера тону. А от розв’язка цього образу – ключ до розуміння актором таких фігурантів історії України. Скинувши з себе машкару, Печериця у світлі нічної лампи «серед посвячених» у його таємницю вражає офіцерською виправкою, зміною більшовицької лексики на органічний для нього тон розмови. У мить смертельної небезпеки в його вигуку назустріч ворогам немає страху, лише презирство. Козак не побутово зіграв сцену смерті героя. На землю Печериця осідає, тримаючись за двері власного будинку.

Був у Б. Козака шанс іншого амплуа. В біографічній кінострічці «Іду до тебе» М. Мащенка (за сценарієм І. Драча) його призначили на головну чоловічу роль – Мержинського. Можна тільки пошкодувати, що, приступивши до зйомок у Ялті, Козак, який передусім вірив у театр як непорушне братство, змушений був відмовитися від головної ролі в етапній українській роботі. Натомість – амплуа розумного лиходія…

Винятком став знятий на кіноплівку спектакль «Хазяїн»[4] за п’єсою І. Карпенка-Карого, в якому Б. Козак грав щиро закоханого і тямущого на реформах суспільства вчителя-демократа Калиновича. Увічнив виставу Ю. Некрасов. Шкода, що в скороченому форматі телевистави роль Калиновича було сильно урізано.

Наприклад, у виставі тема Калиновича починалася з важливого монологу про чесних хазяїв, що хочуть правди в стосунках з робітниками (тобто далі було зрозуміло, що саме впливом учителя можна пояснити те, що дочка Пузиря шпетила батька за черствий хліб для робітників). Надалі Калинович вже пророкує Соні, що їй та батькові не примиритися, адже в них різні погляди на життя. У телеверсії від монологу Калиновича лишилися уривки, і вчитель здається навіть більш закоханим у Соню, залежним від неї, ніж вона від нього. У фільмі він безбородий, безвусий, а від того – молодший, романтичніший, привертає увагу красою. З виточеним профілем і чорнявим чубом, він дивиться прямо і гордо, плазувати не хоче й не вміє. На всіх великих планах Б. Козака у фільмі прочитуються риси його Калиновича: гідність, незалежність, воля.

У фільмі Калинович з’являється у трьох епізодах. Найбільше запам’ятовується перший, де він м’яко і разом з тим палко говорить про ідеї добра і справедливості з Софією (Т. Литвиненко), агітуючи йти з ним у вчителі. В кількох репліках і поглядах Б. Козак дає тут завершений характер південно-східнянського українця: рішучий, чарівний, з одухотвореним лицем, лагідний, зі сміхом в очах, до того ж закоханий.

Коли герой Б. Міруса накладає на жениха резолюцію: «Голодранець!», то Калинович, який щойно співав на два голоси з Софією ліричних романсів, вибухає образою. У сцені родинного скандалу герой Б. Козака стоїть сполотнілий та прекрасний, з роз’ятреною душею. На репліку Пузиря: «Я не хочу зятя бідного приймака» – відповідає миттєво, з праведним гнівом в очах: «Ви мене ображаєте!» Але в цих словах – дзвін дужого ляпасу. Цікаво, що цю сцену побудовано фронтально, обидва герої в бік один одного можуть лише зиркати, але не стоять лицем один до одного. Так наголошено на нерівності. «Я люблю Софію Терентіївну, а не ваше багатство, і будьте певні, що у приймаки я до вас не піду ніколи», – Калинович дає відсіч з якоюсь навіть веселістю, аж іскра спалахує в погляді.

Тоді, коли Б. Козак зіграв Барильченка та Калиновича у дилогії І. Карпенка-Карого в театрі ім. М. Заньковецької, забороняли грати українську класику. Вже сама українська мова і слово «українець», яке лунало у цих виставах, українська пісня, як зазначав Б. Козак, вже були націоналізмом^[5].

Після участі наприкінці 1980-х у прохідному серіалі-довгобуді студії «Біларусьфільм» «Державний кордон» (шоста серія – «За порогом перемоги» режисера Б. Степанова), в якому Б. Козаку випала роль «ідеального» генерала Осадчого, актор знявся ще в одному телесеріалі – «Минуле повернути» (ТО «Екран», 1988). Революція в Росії розглядалася тут під кутом правдивого показу як жорстокості більшовиків, так і гуманності «буржуа». Тему фільму В. Харченка та В. Паращюка визначимо по-булгаковськи: доля інтелігента в хуртовині революції. Стрічку знімали в Росії та Прибалтиці. Ця робота Козака викликає особливу повагу, хоча роль представника Червоного Хреста лікаря Йогана Бітнера має службовий характер. Високому стилю фільму сприяв ансамбль балтійських акторів: І. Бурана, Р. Сталілюнайте і М. Кублінскіса. Явищем фільм зробила і операторська майстерність Г. Карюка. А провідною музичною темою серіалу стали «Пристрасті за Матфеєм» Баха. За межі «радянськості» фільм також виводить його християнська символіка.

Б. Козак ідеально «стилізувався» під сепію постановки (пенсне, штучна сивина волосся та вусів). В сцені домовленості з революціонером-підпільником на власній респектабельній квартирі у Бітнера – чимало граней і відтінків характеру. І дуже точна оцінка часу (не за сценарієм, а за поточним моментом життя власного народу), прожита Б. Козаком у фразі «Для відправки полонених на батьківщину будемо робити все можливе, але, мені здається, пане Гончаров, зараз настають химерні часи… Я не певний у щасливій долі нашого народу…» Він промовляє наче до себе, адже лікар, як завжди, заклопотаний справою – наразі ворушить кочергою в каміні.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑Театральні сезони. Богдан Козак. ДТРК. «Перший національний». 30. 11. 2012.
2. ↑Там само.
3. ↑Інтерв’ю з Б.
4. ↑Карпенко-Карий І. К. «Хазяїн». Фільм-спектакль театру ім. М. Заньковецької (реж. телеверсії Ю. Некрасов). «Укртелефільм». 1979.
5. ↑Козак Б. Великий трудівник української сцени / Б. Козак. Театральні відлуння. – Львів: Ліга-прес, 2010. – С. 263.