Ірина Григорівна Стежка – актриса театру та кіно, режисер, театрознавець, заслужена артистка України. З 1985 року працювала в Київському Молодіжному театрі, з 1988-го – в Київському театрі юного глядача на Липках. Акторській майстерності навчалася в драматичній студії при Національному театрі ім. І. Франка. 1992 року закінчила театрознавчий факультет (педагог Юрій Бобошко), а 2005-го здобула ще одну освіту – на факультеті режисури драми (майстерня Костянтина Дубініна) КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого. Ролі у ТЮГу: Віка Люберецька («Завтра була війна» Б. Васильєва, реж. В. Бугайов), Ганна («Остання зупинка» за Ремарком, реж. В. Судьїн), Теа Эльфстет («Гедда Ґаблер» Г. Ібсена, реж. К. Дубінін), Юлисевич («Моральність пані Дульської» Габріелі Запольської, реж К. Дубінін), Аркадіна («Чайка» А. Чехова, реж. В. Гирич), графиня Альмавіва та Марселіна («Фіґаро» Бомарше, реж. В. Гирич), Аннеліза («Камера обскура» В. Набокова, реж. Є. Курман), Кетрін («Мене прислав доктор Хоу» Г. Ібсена, реж. Ю. Лізингевич), Пепсі («ПепсіДовгаПанчоха», реж. М. Карасьов) та інші. Режисерські роботи: у ТЮГу на Липках: «Вождь червоношкірих» (2005) та «Два клени» (2008, номінація «краща вистава для дітей» «Київської пекторалі»), «Людина і вічність» А. Курейчика (номінація «вистава камерної сцени» та «краще пластичне рішення» «Київської пекторалі» (2012), «Обережно, жінки!» А. Курейчика. У Волинському обласному театрі ім. Т. Г. Шевченка (Луцьк): «Замовляю любов» Тетяни Іващенко (2013, нагорода «За режисуру» на ХІ Всеукраїнському фестивалі «Тернопільські театральні вечори. Дебют» (2013). У створеному нею театральному об’єднанні «BEAT»: «Страсти по Островском» за творами О. Островського.

– Пані Ірино, ви – режисер, актриса, театрознавець. Навчалися в Юрія Миколайовича Бобошка, видатного педагога, який певною мірою звабив і мене в цю професію, коли ще навчалася в Луцькому культосвітньому училищі, а він приїжджав туди з метою популяризації закладу. Керівником режисерського курсу в альма-матер у вас був Костянтин Дубінін, акторську майстерність опановували в студії Національного театру ім. І. Франка. Три напрямки театральної освіти. Чому обрали театр та що вам тут найближче?

– Почала мріяти про театр, як тільки стала себе усвідомлювати. Виховувалась у бабусі, у трирічному віці вже читала Некрасова і Пушкіна напам’ять. Бабуся-наставниця була провідною актрисою аматорського театру, тож я з нею бувала на репетиціях і часто їздила на гастролі. Коли навчалася в третьому класі, ми мешкали в Москві, бо батько був військовим. Тоді дуже плідно працювала кіностудія ім. М. Горького, знімали багато стрічок за участю дітей. Ролан Биков, автор фільмів для дітей, коментував цей процес так: «Я шукаю доти, доки не знайду». Тисячі дітей проходили своєрідні кастинги. Ми жили в Бабушкінському районі, і в нашу школу з цією метою прийшли помічники режисерів. Я пройшла проби, і мене затвердили на головну роль Насті у фільм «Ох, уж эта Настя!». Та я захворіла, лікарі радили негайно змінити клімат, і ми переїхали до Києва.

Коли настав час вступати до театрального, мені було важко, перша і друга спроби виявилися невдалими. Батьки наполягли, щоб пішла в інститут народного господарства. Вступила, навчалась, отож закінчила ще й такий виш. Потім, коли вже склала державні іспити, з’явилася можливість працювати помічником режисера («хлопушкою») на кіностудії ім. О. Довженка, на зйомках стрічки «Три гільзи від англійського карабіна» Володимира Довганя (1982 рік). Звісно, я кинула інститут, не захистилася, бідні мої батьки мало не втратили розуму через мої такі рішучі дії. Поїхала на три місяці в експедицію в місто Шостку, це була осінь-зима, складні зйомки, а я почувалася такою щасливою… Здавалося, що мене випустили з в’язниці на волю. Адже хоч якоюсь мірою я стала причетною до творчого процесу. Після невдалої спроби вступити до театрального пішла до драматичної студії при театрі ім. І. Франка.

На прослуховуванні читала поезію Лесі Українки «Слово, чому ти не твердая криця». Споглядаючи реакцію педагогів, зрозуміла, що все гаразд, мене беруть. Української мови не знала, тому що сім’я жила в Росії…

– А як же вам повірили?

– Цей вірш я завчила як англійську мову.

– Нічого собі.

– Вони розпитувати мене, хто я, що я… Кажу їм: мій батько – військовослужбовець, і водночас думаю собі, звідки в мене таке довге українське слово взялося в пам’яті? А якого ви року народження? Кажу: тисяча дев’ятсот шістдесят «пєршого». Видала себе. Але мову я скоро вивчила. Наразі я фанат української мови. Вважаю, що мовою треба активно послуговуватися в усіх сферах і вона має бути єдиною в Україні. Мене тішить, що дуже багато молодих людей свідомо обирають українську, особливо студентство, вони вважають, що це модно, достойно, гідно. Це вселяє надію, що в нас буде своя мова і своя міцна країна.

– Які ще маєте пріоритети у своїй діяльності?

– Прийшла в Молодіжний театр, на посаду актриси, після навчання в театральній студії, але відразу ролі на мене не посипалися. Не гаючи часу, вступила на театрознавчий, заочна форма навчання. Курс набирав Юрій Миколайович Бобошко.

– Писати доводилось багато як театрознавцю?

– Не так багато, але моя дипломна робота про актрису Наталю Василівну Лотоцьку виявилась цікавою. Я ходила до неї в гості, спілкувалися на тему театру в цілому, зокрема, й про акторську професію розмовляли, вона дозволяла користуватися своїм архівом. Відтак мою дипломну роботу видано як окрему біографію актриси. Хоча я була вже на восьмому місяці вагітності, чекала другу дитину, але спромоглася на таку роботу.

– А яким чином видано, хто проплатив друк?

– Видали у Львівському університеті імені І. Франка.

– А як ви стали режисером?

– До творчого процесу ТЮГу долучився режисер Костянтин Михайлович Дубінін. Він – мудра людина, поважного віку, а професії навчався в такої особистості, як Марія Кнебель^[1]. Актори з ним працювали із захопленням, пізнавали багато. В усіх його роботах я брала участь, часто втручалася в режисерську концепцію вистави. Якось він каже: «Йди в режисери, нема іншого способу, ніж спробувати». Це стало вагомим відтинком мого життя. Працювала над втіленням творів Шекспіра, Достоєвського, Карпенка-Карого, Брехта. У Дубініна чимало хороших учнів, зокрема художній керівник Молодого театру А. Білоус, а також О. Кобзар, О. Мельничук, С. Михайличенко, І. Колтовськой… Він дає свободу для творчих поривань, експериментів, але змушує усвідомити, що ти робиш і чого прагнеш. Це відкрило для мене інший світ, режисура, звичайно, глибший шар, ніж акторство, і дозволяє виразити себе інакше. Акторська робота більш локальна площина, а режисер творить світи.

Я також режисер-педагог, люблю цю справу. Викладала в Дитячій академії мистецтв.

А кілька років тому ми з друзями-однодумцями, вирішили започаткувати свою акторську майстерню. Називається «BEAT». Ми з актором, педагогом, майстром коучу Михайлом Міскуном відкрили спершу театральну майстерню, яка стала вже цілим об’єднанням з різними напрямами. Ми працюємо як педагоги, а також маємо свою трупу та репертуар. Для мене це можливість створити колектив за тими людськими та творчими законами, що мені імпонують.

Приходять люди різного віку та різних поглядів, хтось із них опановує акторство і творчо працює в інших сферах, інші залишаються й формують трупу для здійснення вистави. Орендуємо приміщення біля станції метро Тараса Шевченка. Це – тиха гавань моєї душі, коли немає навантаження в театрі. Клопотатися про постановку в іншому театрі – треба прийти з власними коштами. У своєму театрі велика черга, охочих і талановитих багато. Часто працюю на знімальному майданчику. Цей примарний світ кіно не зник з моїх уподобань. Раніше були головні ролі на студії «Укртелефільм», а нині більше епізодичних. Камера – щось неймовірне, особливий присмак нашої професії.

– Кажуть, що в акторів немає планів, вони всі – в режисерів...

– Хотілося б чимало задумів втілити, однак можливостей негусто. Натхненно працюю над виставами в нашій театральній студії, у фокусі моєї творчої фантазії переважають класичні твори.

– Скажіть, будь ласка, а в сім’ї вас розуміють, сприяють вашій творчості?

– У мене два сини, одному 26 років, другому – 23. Старший закінчив Університет керівних кадрів і чотири роки пропрацював в театрі ім. І. Франка звукорежисером. Тепер поїхав із друзями працювати до республіки В’єтнам. Молодший обрав фах менеджера з реклами, захоплюється психологією, закінчив курси гіпології. Розуміємо одне одного, допомагаємо одне одному поринати в улюблену справу.

– Що для вас мистецтво театру?

– У дитинстві закривалася в кімнаті сама й проживала цілі історії з життя зі своїми драмами, сльозами, радощами. Жити тільки власним життям було тісно, вузько, не надто цікаво. Намагалась розширювати уяву, «блукаючи» різними епохами, хотілося перевтілюватись в інших героїв, «приміряти» їхні долі на себе. Все життя мріяла пізнати щось нове. І перш за все – через пізнання власних глибин. Мистецтво дає можливість творити уявні світи. Кажуть, мрійте багато, широко, високо, – щось обов’язково здійсниться…

1. ↑Марія Кнебель з 1950 року – головний режисер Центрального дитячого театру, професор Державного інституту театрального мистецтва.