Це хор живих голосів із 20-х років минулого століття. Таких, якими вони були: спотворені радянським новоязом – із протоколів зборів і дебатів, скуті страхом – із матеріалів допитів, розкуті анонімністю – зі сторінок самодіяльного часопису акторів театру «Березіль»... І найживіше в цьому хорі звучить голос самого Леся Курбаса. Навіть суха мова протоколів, якою здебільшого і промовляла доба, не може знекровити голосу Майстра. У матеріалах кримінальної справи, у протоколі його останнього допиту, вже зламаний і «прозрілий», Лесь Курбас кається в націоналізмі й контрреволюційній діяльності, але водночас знаходить у собі сили відстоювати головне. Ці вражаючі, зважаючи на час і місце, слова хочеться процитувати повністю:

– Та адже це не ув’язується з тим, що Ви говорите. Ви говорили, що у Вас є неясності в політиці Радянської влади.

– Я кажу про український культурний процес. Про культуру я засвоїв деякі обов’язкові на мій погляд речі. Я знаю, наприклад, що в питанні культури величезне значення має мова, культура мови... Наприклад, відомо, що між ясністю, чіткістю, виробленістю мови і ясністю, і чіткістю думки існує величезний органічний зв’язок. Також у цьому виді відомо, що від ступеня розробки національної мови залежить ступінь розвитку диференційованості і чіткості наукового і суспільного мислення і т. і. Декілька років тому в культурі українській намічалися (хоч і з великими перегинами, неминучими в цій справі) величезні позитивні факти освіти стрункої, культурної мови. Та в останній час українська мова поступово починає перетворюватись у жаргон, що в перспективі загрожує затримкою культурного підйому трудящих мас української культури.

Матеріали у виданні скомпоновано так, що читач, немов у режимі реального часу, присутній при розгортанні трагедії знищення великого таланту.

Представлені архівні документи умовно можна поділити на дві частини: до арешту Леся Курбаса і після. У першій частині є господарська документація театру «Березіль», дебати навколо п’єси Миколи Куліша «Народний Малахій» та дописи акторів у самодіяльному часописі «Березілець».

Зі, здавалось би, не таких і цікавих господарських звітів театру «Березіль» бачимо фінансову невлаштованість театру, як складно йому було виживати і яким тягарем це лягало на плечі керівника, та спроби якимось чином цей стан поправити – наприклад, шляхом введення абонементів на вистави для робітників заводів, організації їхніх походів у театр. Що, зрештою, неминуче загострило й інший бік проблеми. Ті самі робітники висували потім претензії щодо незрозумілості й неактуальності курбасівських вистав.

Загалом дивне відчуття охоплює, коли читаєш протокол дебатів навколо вистави «Народного Малахія» Миколи Куліша – складається враження, що це... продовження цієї п’єси про божевільного мрійника в божевільному світі. Нібито її персонажі зібралися обговорити історію про самих себе... І найприкріше вражає виступ Олександра Довженка. Після розгрому п’єси робітниками, який іще можна зрозуміти й пояснити неготовністю сприйняття, повтор того самого – про незрозумілість, недоцільність, композиційну невправність автора – з вуст визнаного майстра звучить особливо дошкульно і визначально.

Далі йдуть дописи у самодіяльному часописі «Березілець», де кожен працівник театру фактично анонімно міг вихлюпнути всі свої враження, образи, претензії до керівництва та інших членів колективу. Отож цілий хор невдоволених голосів. Тут, як і наголошує упорядниця Ольга Бертелсен у передмові, впадає в очі мовна невправність авторів. Ці записи дають уявлення про щоденне побутове життя театру. І про рівень тих, з ким доводилося працювати Курбасу. І про особливості театрального життя взагалі.

Прикметно, як ця історія взаємин Курбаса з акторами розгортається у другій частині видання, коли знайомимося з матеріалами кримінальної справи режисера. Власне, це логічне продовження й апофеоз того божевілля, яке бачимо в дебатах навколо «Народного Малахія» – тільки ціна його вища. У кримінальній справі, зліпленій без жодного речового доказу, лише на вибитих «зізнаннях» трьох арештованих з оточення Курбаса, вражає благородство режисера, який, зізнавшись в усіх інкримінованих гріхах (хоча тероризм йому «пришити» так і не вдалося), взяв провину на себе, захистивши акторів театру фразою про те, що вони не сприйняли його контрреволюційної пропаганди і відійшли від нього. Крім раніше арештованого Йосипа Гірника, який, до речі, й свідчив проти нього... Взагалі, якщо свідчення інших арештованих рясніють іменами учасників вигаданого терористичного угруповання (багатьох із них навіть не викликали на допити, очевидно, ці свідчення сприймалися як засіб для чисток наперед визначених персоналій), то Курбас згадує лише чотири прізвища, яким його свідчення могли зашкодити найменше: це Микола Куліш, який неминуче був під прицілом, адже всі обвинувачення ґрунтувалися навколо постановок його п’єс «Народний Малахій» і «Мина Мазайло», вже арештовані Михайло Яловий і Йосип Гірняк та Микола Хвильовий, який уже покінчив життя самогубством.

Завершує історію в документах реабілітація Леся Курбаса у 1957 році. Актори «Березоля», які стали визначними театральними діячами, писали позитивні відгуки. І виявилося, що через якихось 20 років вже мало хто з них міг на прохання слідчого згадати, як розшифровувалася абревіатура ВАПЛІТЕ, що фігурувала в його кримінальній справі: так швидко затиралася пам’ять про Розстріляне Відродження. І тим цінніше це видання сьогодні.