Одного квітневого дня 1970-х ходив я коридорами Київського інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого і в пошуках приятеля зазирав до кожної аудиторії. Те, що я побачив в одній із них, змусило мене затриматись. У безлюдному спортзалі незнайома студентка з рапірою в руках відпрацьовувала прямий укол з випадом. Ретельно, методично, без легкості й драйву, проте з серйозністю, що вказувала на безумовну необхідність рутинного тренінгу. Так минуло хвилин п’ять, потім і десять, п’ятнадцять, а юначка розмірено і невтомно робила свої уколи, добиваючись автоматизму і бездоганності у виконанні вправи. Немало подивований, я відійшов від дверей, відшукав приятеля, і в балачках про спільні справи ми згаяли ще добру годину. Йдучи від нього, я знов опинився біля спортзалу, і тут цікавість взяла гору: я обережно прочинив двері. Студентка з сальєрівською настійливістю продовжувала шліфувати укол з випадом. Це була Наталія Сумська.

Обдарування актриси і понині має ту ж незрадливу твердь – працездатність. Навчителька чемпіонів Тетяна Тарасова сказала якось: «Щоб стати першим, лід ковзанами треба гризти!» Гадаю, таким і є кредо народної артистки України Наталії Сумської. А ще вона має рідкісний хист подвоювати і потроювати на кону дане їй від Бога. Тож обожнює репетиції, винахідлива в пошуках добірних деталей, всякчас ненаситна до сцени.

Далі належить засвідчити і принципове загніздження актриси навіть не в етику – в сімейну міфологію, яка, здається, живить її творчість більше, ніж може дати це джерело. Каже, ледь хизуючись: «Я не згадаю свого дитинства – як почала читати, писати, та з ранніх літ пам’ятаю, як грали мої батьки. Всі їхні інтонації». Сумська знає, кого і що спадкує. Звідси – цілковита відсутність тривоги впливів.

Її «іншість» полягає і в тому, як вона позиціонує себе в рідному театрі, театрі видатної акторської Плеяди. Сумська розуміє: щоб бути вірною, щоб продовжувати – треба розвивати. Щоб стати у великий франківський Ряд, поповнити Галерею – необхідно співпасти з часом, а отже модернізувати традицію. А це вже виклик, що передбачає здатність до неабияких самоствердних зусиль: епігонство безплідне.

Ім’я виконавиці, яку акторка називає в цьому зв’язку, декого може поставити в кут – Ізабель Аджані. Як, звідки, чому? Для Наталії ж це – вектор руху, уособлення тієї множини рис, які вона в собі вперто культивує. Найперше назву сконденсованість почуттів, приховану експресію вияву, вміння проживати безмежно малі миттєвості духу. А ще – мерехтливість психологічного стану, бентежну пульсацію нервової енергії, демонстративну волю до великого плану. Аджані ж бо – донька німкені й алжирця турецького походження, що вже типом своєї вроди випадає з французької усталеності.

Складати вибране Наталії Сумської – невдячний намір: в неї все вибране. Велика роль зазвичай культова, епізод – віртуозний, мініатюра – довершена. Вона, як кажуть у тій же Франції, вміє розщепити волосину на сім частин і кожну одухотворити. У нас мала кількість акторів, праця яких дає підстави для аналізу їхньої техніки. Будь-який образ Сумської – пожива театрознавця, бо роль нею твориться вигадливо, несподівано, складносурядно. Її органіка способом здійснення – технологічна. В сценічній даності – жива й нероз’ємна. Тим цікавіше вдивлятися в результат, що брав початок з плану. Те ж саме і в місії. Наталія Сумська надарована хистом виключного засягу, та вирішує все її воля до виразу таланту, що не дає їй спокою.

«Фірмовий» сюжет Наталії – приватна особа в ситуації історичного та цивілізаційного тиску, в лещатах примусової «обробки». Жанр при цьому мало важить, хоч краще, коли це трагікомедія. Центрове питання – як людині вберегти свою несхожість, окрему природу особини перед Молохом уніфікації, загальної участі, усереднювального диктату середовища.

Ось Жанна д’Арк з «Білої ворони» Ю. Рибчинського і Г.Татарченка. Зосереджена, несподівано стишена перед Долею, що постає. Розумна і пильна до свого місця в подіях. Вся в жахкому передчутті невідворотної біди, ясній прозорості оцінок, непоступливій усвідомленості власного вибору. Зректися посвяти для Жанни немислимо, для неї відступ – зрада неба. Звідси – пронизливий драматизм людської вищості перед нищівністю обставин. І водночас – розгубленість, клітинна незгода з наругою зовнішніх сил.

Маша з чехівських «Трьох сестер». В режисерському тлумаченні – одна з жертв гулагівського звиродніння. У версії Наталії Сумської – повстання особи за право гідного, схмеленого щастям буття. Неможливо забути її очі, перепалені горем у безнадійному мороці глухої доби. Але в тих же очах – «сни-серед-білого-дня», що принаджують іншу можливість.

Еліза Дулітл з «Пігмаліона» Бернарда Шоу. Кураж пломінкого щиросердя від заздалегідь радісного фіналу. Пелюсткова легкість сценічного існування. Роль – як зняття програмованості долі, тріумф самобутності і природності духу, що долає все. А разом з тим бринить нота побутовості вдачі Елізи і ніяк не зникає. Так навіч переконуєшся, що незмінний курс актриси – витончене ускладнення завдань. Тривіальність сценічних вирішень ображає її мистецьку гідність.

Ходити в театр на Сумську – насолода вищого ґатунку. Адже їй нецікаво показувати ще одне хибне чи безпомилкове життя – її ваблять таїна, парадокси й багатошаровість особи, що спростовує клішовані уявлення про людину. Від героїнь Наталії Сумської неможливо відвести погляд, бо в них постійно відбувається важливе, різне, не подібне до того, що ми бачили. Сумська – сценічний Протей, мінливий до невпізнаваності, хоча з кожної її ролі, як посмішка Чеширського Кота, визирає бешкетниця чи пройнята співчуттям виконавиця. Бо Гра – це мова, якою вона розмовляє із залою і Богом.

Сумська і є повіреною у справах серця своїх героїнь. Зізнаюся: вкрай жалкую, що Наталя не зіграла шекспірівську Офелію – ми б дізнались про неї багато нового. Та є її Кайдашиха, Гурмижська, Гортензія, Флоренс – і вже не так прикро.

Кайдашиха в нашому театрі настільки заграний образ, що віднайти в ній живу ноту – неабияка трудність. Та Нечуя-Левицького недаремно називали українським Флобером, і це тонко відчула Сумська. І витягла цілу множину свіжих ліній з надр цієї грізної свекрухи, зокрема, постав її трагізм, такий зрозумілий сучасній жінці. Кайдашиха-Сумська – безмежно самотня, а її свекрушність – захисний інстинкт, що не знімає вини за вчинки. І вся ця сув’язь зіграна актрисою легко й невимушено: багато про що додумуєш уже навздогін виставі.

Психологічно «багатоповерховою» є і Раїса Гурмижська з «Лісу» О. Островського. Перший план – владна, хтива господарка свого становища, що вміло маніпулює «авторитетами» з тамтешнього «вищого світу», і є майстром цієї гри, бо вдатно інкорпорує в набір своїх засобів впливу гібридні елементи – перевертні, що видають одне за інше. Що ж у підсумку – викриття? Ні, Наталії Сумській цього замало, і вона мережить роль далі. Тоді й з’являється поглиблення. Гурмижська–Сумська, звісно, монстр, та чуємо ми й адвоката диявола: такою її зробило блюзнірство суспільства, що вимагає від особи удаваної пристойності, за якою – розпуста, корисливість, моральний розпад. Але й пропаща душа має право на сповідь – і актриса знаходить для своєї Гурмижської можливість пояснити, що сформувало її кодекс вовкулаки. Людина й суспільство тут тотожно винні, і вирок не знімає запитань.

А граючи мадам Гортензію з «Грека Зорби», Сумська працює як Микола Сядристий, що творить свої мікромініатюри під мікроскопом. Таким є її психологічне гаптування й пророщення тканини ролі. Немолода колишня куртизанка з манірним французьким акцентом, Гортензія–Сумська переконана, що вона «собі на умі», та насправді її інфантильність дитинна. Це беззахисне створіння заблукало в житті, однак, як і раніше, прагне щастя. Її нетутешність не дратує, а розчулює, бо актрисі вдається подати цю дивачку так, що вона апелює до нашої терпимості, а не відчуження.

Сценічні вирішення Сумської сміливі до гротеску, та в їх підґрунті – правда, недосяжна для безкрилого реалізму. Та ж Гортензія-Бубуліна часом може сприйматися аутисткою, однак цей маніфест людського різноманіття в акторки насправді вкорінений в буття глибше звичних прочитань, бо виражає тип змістовніше, ніж це робить натуральна школа. А неевклідова логіка творення надає її образам вигляду прототипів, задіяних у грі Бога, не схильного до повторень.

А ось історія Флоренс Дженкіс («Незрівнянна») – мажорної фурії «маргінального» співу, що за відсутності музичного слуху вважала себе неперевершеною вокалісткою, вочевидь написана для Наталії Сумської. Бо в житті її героїня знесла харизмою всі упередження загалу, як повінь греблю, й стала суперзіркою! А ще ця роль – безприкладна психотерапія: як знаємо, Наталія В’ячеславівна – видатний самоїд, що торує шлях до певності вирішень через гризотні вагання і сумніви. А тут треба грати безмежну віру в свою найкращість! Але ж кому ще на українській сцені до снаги завдання співати сопрано відчайдушно-неправильно й, водночас, дивовижно-казково?!

Флоренс Сумської – Великдень театру, його суцільне феєричне втілення! Цю філігрань передати несила. Пісенна ексцентрика, яка жодним чином не є блазенством, бо Флоренс–Сумська наділена найвищим випробуванням сцени – безперервністю проживання. Репризність ролі акторка розчиняє в безумовній вірогідності існування співачки, для чого вкрай мало сценічної сумлінності, бо тут запитане одухотворене буття. Сумська навіює публіці відчуття незрівнянності своєї героїні, святково й розкрило показуючи її свободу, а не її обмеження. І граючи феноменальне, говорить нам про своє. Про що Флоренс Наталії Сумської? А ось про що: коли людина не визнає меж самоздійснення, вона непереможна. Не віриш в себе – зраджуєш Творця, що, крім глини, вклав тобі в груди вогонь.

повний текст читайте в паперовій версії журналу