Що б там не казали, а «магія слова» таки існує! Публікацію «Я вам безмежно вдячна!», вміщену в першому числі журналу «КіноТеатр» за 2014 рік, я закінчив такими словами: «А ми сподіваємось, що хтось з читачів в Україні та за її межами знає, де нині проживає Еліан Сабате, місце зберігання 8-міліметрової плівки з хронікою, де є унікальні кадри з Іваном Миколайчуком. І ми колись обов’язково маємо їх побачити! Dum spiro spero!»

Минав тихоплинний час, а ніхто чомусь не відгукувався…

Трапилось і мені побувати у Франції. Сподіваючись на чудо, «немовля» у знанні французької мови (в школі тоді нас вчили англійської), я спеціально поїхав до містечка Сен-Дені під Парижем. Саме звідти свого часу надійшла остання звісточка від Сабате. Кіноаматор з Луцька Борис Ревенко написав Еліан за вказаною адресою, проте лист повернувся з надписом «адресат вибув»… Походив я туди-сюди мальовничою вуличкою Урсуліне, позазирав у вікна. Все міркував, що от-от розчиняться двері будинку № 15, вийде знайома мені по світлинах 30-ти річної давності Сабате і вигукне «О! Славку! Нарешті ми здибалися». Але цього не сталося, і я подався приміським потягом до Парижа ні з чим…

Звертався до багатьох помітних і відомих, небайдужих і демонстративно байдужих. Розповідав, намагався заінтригувати, показував журнал, фотографію з книжки «Сценаріїв» Івана Миколайчука. Згодом – невеличку книжку сценарію Івана Миколайчука та Еліан Сабате «Острів сліз», проілюстровану репродукціями олійних картин переможниці конкурсу Єлизавети Попової. Видання було зініційоване та втілене головним редактором журналу «Кіно-Театр» Ларисою Брюховецькою.

А допомога надійшла від… мафії! Це італійською так сім’ю називають! Таки відгукнувся один із членів нашої кінематографічної сім’ї. І цією соломинкою виявилась донька колишнього керівника Главку кінофікації та кіновідеопрокату Держкіно України Віктора Олексійовича Ференця Оксана Савченко, дипломований перекладач французької мови. Вона розповіла: як перекладач, буваючи у справах у Франції, маючи там друзів та приятелів, давно розпочала пошуки. Допомагав чоловік Володимир, який теж вільно володіє французькою, до речі, внук у других соратника Леся Курбаса в Харкові Миколи Савченка. От це, мабуть, саме та складова, якої бракувало всім попереднім шукачам. Проте не поспішайте…

Ці пошуки тривали понад три роки. Куди тільки не звертались, не писали, не дзвонили… А бюрократи-канцеляристи, виявляється, живуть не тільки в Україні! Хтось не відповів; хтось сповістив, що «про таке» може знати лише начальник, а він у відрядженні; хтось із молодих дівчат не сказав, але було зрозуміло, що саме цієї французької весни у них в голові інші пошуки…

Врешті-решт, на думку спало найпростіше (коли добре знаєш мову!). Доп’явши під час чергового візиту до Франції товстелезного телефонного довідника, Оксана окреслила собі всіх людей Парижа та околиць на прізвище Сабате. Їх виявилось близько двох десятків. Почала підряд. Від першого прізвища і до… Траплялись чоловіки. Одразу їх викреслювала зі списку. Дехто ніяк не міг второпати, хто і кого шукає… А вже десь сьомою (!), відгукнулась ввічлива пані, яка й була нашою давно розшукуваною Еліан Сабате-Доменек (Elianne Sabate-Domenech)!

Оксана з Еліан довго листувались по інтернету, а потім зустрілися в Парижі і багато-багато говорили.

Пані Сабате була зачудована, що хтось її розшукує через 33 роки! Коли Оксана Вікторівна вручила їй примірник книжки «Острів сліз», вона розплакалась і довго не могла заспокоїтись. Згадувала Івана Миколайчука, свою подорож до України, спільну з Іваном працю над сценарієм. На жаль, фільм не поставлено – невдовзі Іван Миколайчук помер. Тоді ж у Франції Еліан Сабате з цим сценарієм стала переможцем «Конкурсу молодих авторів Фундації Бомарше». Пані Сабате досі вірить і сподівається, що такий унікальний сценарій неодмінно має бути втілено на екрані! Розпитувала, як поживає Марічка Миколайчук і чи можна написати їй листа. Отримавши поштову адресу, була вражена, що пані Марічка живе на вулиці Івана Миколайчука!

Подивувалась, що Оксані не допомогли в місті Долом’є, куди та посилала свого пошукового листа. Еліан давно вже мешкає в цьому місті і навіть кілька років була депутатом міської ради. А в сусідньому містечку вона майже десять років проводила дитячий телевізійний фестиваль, тож там теж її знали. Але й тут бюрократична машина загальмувала пошуки. Саме у Франції вкотре підтвердилися слова великого Антуана де Сент-Екзюпері, що «найбільша радість – це радість людського спілкування»! Пані Еліан розповіла, що свого часу зробила документальний фільм про Івана Миколайчука і роботу над їхнім сценарієм, цей фільм у неї є (!), і вона обіцяла його привезти з собою в Київ.

Я ж написав тритмент фільму «Загадка трагічного сценарію», який ми сподіваємося втілити на студії «Кінематографіст». Цього року студія подала документи на ґрант Українського культурного фонду, щоб отримати фінансування зйомок цього повнометражного документального фільму (режисер Олег Бійма). За дорученням студії Оксана передала листа і запросила Еліан Сабате до України. Та обіцяла приїхати в червні, вона дуже сподівається потрапити на кіномистецький фестиваль «Іванова Переберія-2019» у Чернівцях та селі Чортория, на малій батьківщині Івана Миколайчука.