«Освідчення в коханні» (1966; режисер Ролан Сергієнко, оператор Едуард Тімлін)

«Я не хотів би жити в країні, яку ти мені щойно показав, мудак», – сказав міністр культури СРСР Олексій Романов Роланові Сергієнку після здачі фільму в Москві. Повнометражне документальне кіно чесно розповідає про трагічну долю жінок України за півстоліття радянської влади. У ньому слово дають жертвам сталінських репресій, інвалідам Другої світової війни, колгоспницям, робітницям. У фіналі жінки з Донеччини власноруч переносять і монтують важкі рейки для будівництва залізничної колії. Така правдивість обурила чиновників радянського кіно. Україна поставала інакшою, ніж у пропагандистських агітках. Авторів фільму звинуватили в «нігілізмі» і в тому, що вони «викривили» радянську дійсність. Після численних переробок фільм поклали на полицю. Єдина копія збереглася в Москві, в музеї Сергія Ейзенштейна.

«Соната про художника»(1966; режисер Віктор Шкурін, сценарій Володимира Костенка)

Фільм – про Івана Гончара, одержимого збирача української старовини, який перетворив свою київську квартиру в унікальний музей. «Мені дуже подобався Іван Гончар. Я був вражений, що йому вдалося зібрати стільки прекрасних речей. Там ніякого націоналізму не було, там була просто любов до України», – розповідає режисер фільму Віктор Шкурін. Однак влада СРСР думала інакше. Фільм Шкуріна прийняли, але на екрани він не вийшов. «Фільм позбавлений чіткого класового підходу до оцінки і зображення явищ минулого, ідеалізує старовину, в своїй основі містить розповідь про скульптора Гончара, який допускає націоналістичні збочення», – йдеться в таємній записці Київського обкому КПУ. Раптом через шість років, у 1972-му, в київському кінотеатрі «Орбіта» режисер Віктор Шкурін побачив афішу свого фільму: «Їду Хрещатиком, раптом бачу великими буквами написано: “Соната про художника”. Я думаю, ну слава Богу, ну нарешті! А наступного ранку розгортаю газету «Правда України» і бачу заголовок: “Націоналісти знову підняли голову”. Наступного дня фільм зняли», – згадує Шкурін. Стрічку заборонили. Сценаристові Володимиру Костенку винесли партійну догану за політичну короткозорість, а згодом звільнили. Як і Віктора Шкуріна, який тоді був уже директором «Укркінохроніки». Глядачі змогли побачити фільм «Соната про художника» лише через 30 років, після падіння СРСР.

Зйомки в Бабиному Яру(1966; режисер Рафаїл Нахманович, оператор Едуард Тімлін)

Радянська влада всіляко намагалася приховати правду про розстріли в Бабиному Яру, тому що жертвами там були переважно євреї. У 1966 році, напередодні 25-х роковин розстрілів, уперше невелика група киян разом із відомим письменником Віктором Некрасовим зібралися неподалік Бабиного Яру, щоб ушанувати пам’ять загиблих. Про це дізналися працівники «Укркінохроніки» оператор Едуард Тімлін та режисер Рафаїл Нахманович. Під виглядом зйомок фільму про радянську міліцію вони вирішили зафіксувати на плівку цю подію.

«Ми приїхали, був вечір, – розповідає оператор Тімлін,– я почав знімати мітинг. Вночі на студії проявив плівку під виглядом пробного матеріалу, негатив сховав удома під ліжко. Ніхто про це не знав». Ця плівка пролежала в Тімліна до розвалу Радянського Союзу. Вперше її використали аж 1992 року у фільмі «Віктор Некрасов на “Свободі” і вдома».

Тоді ж, 1966 року, безпосередньо в роковини розстрілу відбувся вже великий жалобний мітинг в самому Бабиному Яру. Дозволу на його проведення не було. Оператор Тімлін та режисер Нахманович хотіли відзняти і його, як важливий документ епохи. «Тільки ми вийшли із камерою, як до нас підійшли хлопці. Показали свої посвідчення – КГБ. Нас повели до машини. Ми повідомили, що знімальна група із Москви теж знімає, чому нам не можна? Наші прізвища записали і відпустили». Після цього Тімлін відзняв двохвилинне відео, яке привіз на студію. Піднявся величезний скандал. Радянська влада охрестила мітинг «масовим стихійним зборищем єврейських й українських націоналістів». Більше цього унікального матеріалу ніхто ніколи не бачив. Після цього Едуарда Тімліна «відрядили» на три роки до Узбекистану – «передавати досвід» дружній республіці, а Рафаїлу Нахмановичу на декілька років заборонили знімати фільми. Невдовзі за «недисциплінованість» співробітників звільнили й директора студії Миколу Козина.

«Василь Симоненко» (1968 –1971; сценарій Олексія Дмитренка і Миколи Шудрі)

Після смерті поета, наприкінці 1963 року, між владою й активною проукраїнською молоддю в СРСР та за її межами розпочалася боротьба за «справжнього» Симоненка. Перші хотіли зобразити його відданим комуністом, другі – українським борцем із радянською системою. Вже 1968 року Комітет з кінематографії запланував створити фільм про «українського поета-комуніста Василя Симоненка», який «можна використовувати для кінопропаганди серед зарубіжних глядачів». На початку 1969-го сценарій Олексія Дмитренка та Миколи Шудрі затвердили на «Укркінохроніці». Проте нічого в ньому не нагадувало про Симоненка-комуніста. За задумом у фільмі мав звучати живий голос Симоненка та розповіді його найближчих друзів: зокрема літератора Анатоля Перепаді. (Його ще недавно таврували за те, що начебто він разом із Іваном Світличним передав щоденники Симоненка на Захід.) Загалом сценарій мав великий потенціал, і його аж ніяк не можна звинуватити в заідеологізованості та конформізмі. Та зйомки фільму ніяк не розпочиналися. Ми знайшли газету «Комсомолець Полтавщини», в якій автори фільму на початку 1970 року опублікували скорочений варіант затвердженого сценарію. На звороті останньої сторінки машинопису, знайденого в архіві письменника Феодосія Рогового (який на час публікації працював у редакції), ручкою зазначено – «фільм знімається в лютому». Та вже наприкінці того місяця Київська студія просить Комітет кінематографії перенести зйомки на наступний, 1971 рік. Більше у планах студії фільм про Василя Симоненка не з’явився. Співавтор сценарію, вже покійний Олексій Дмитренко, вважав, що фільм не вийшов «через перестрахувальників». Яких саме, не уточнив.

«Дума – доля» (1969; режисер Олександр Криварчук, сценарист Микола Шудря, оператор Юрій Ткаченко)

Фільм «Дума – доля» розповідає про легендарного кобзаря, автора «Запорозького маршу» Євгена Адамцевича. Знімальній групі вдалося знайти його в Ромнах на Сумщині й записати стародавні українські думи в його виконанні. Образні зйомки степів, сіл, старих вітряків, кам’яних баб, аккерманської фортеці та могил запорожців мали доповнити враження про героїчне козацьке минуле України. Однак з кіно «Дума – доля» вийшла лише «Дуля дома», із сумом жартували творці фільму. Згідно з архівним документом, у березні 1969 року режисера Олександра Криварчука звинуватили в розтраті 5200 карбованців, які він використав для зйомок матеріалу «на низькому ідейно-художньому рівні». Йому оголосили сувору догану і залякували звільненням, що означало повне вилучення із суспільного життя.

Виробництво стрічки закрили, а все відео та аудіо знищили. Але, щоб виконати план, знімальну групу змусили відзняти інший фільм на тему кобзарства. Так з’явилися «Струни моєї землі» (1969) – типовий звіт-концерт, присвячений «50-річчю Державної заслуженої капели бандуристів УРСР», який теж закінчувався думами. Щоправда, не тими, записи яких знищили, а зовсім іншими: «Ленінові слава, слава, партії хвала. / Леніну хвала, /Великій партії хвала!».

«Анатоль Петрицький» (1970; режисер Роман Балаян)

«Ви що, антирадянські картини тримаєте у своєму сейфі?» – почув улітку 1972 року вже колишній директор «Укркінохроніки» Віктор Шкурін від її нового очільника Геннадія Іванова. «Це був шедевр, а не фільм! – згадує Шкурін стрічку про українського авангардного художника Анатоля Петрицького. – В українському Держкіно стрічку не прийняли. Назвали збоченням, формалізмом, антирадянщиною та наказали знищити. Єдину копію фільму я ховав у своєму сейфі. Коли передавав справи, вирішив показати її новому директору. Після перегляду Іванов її знищив». Фільм без дикторського тексту, зі складним відеорядом та авторськими художніми прийомами був новаторським для тогочасного українського документального кіно. «Я попросив художника, щоб він намалював картину “Тарас Бульба”. У кадрі вона горіла під українську народну пісню. Я хотів показати цим щось таємне, те, що не можна описати словами про долю України, а в картинах Петрицького – знайти потаємний смисл», – розповідає режисер Роман Балаян. Така творча свобода була неприйнятною. «Тодішній заступник голови Держкіно сказав мені, що це страсті Балаяна за Петрицьким, а нам треба страсті Петрицького», – каже Балаян. Держкіно України фільм заборонило. Режисерові наказали перезняти стрічку. «Ми робили її просто, щоб здати. Тому це неможливо дивитися: суцільний дикторський текст із слайд-шоу картин Петрицького», – з іронією говорить Балаян. Саме ця, друга, версія фільму є в українському кіноархіві. Першу, авторську, втрачено.

«Прогулянки по Києву»(1970–1972; сценарій Віктора Некрасова, оператор Едуард Тімлін)

Повнометражний документальний фільм за сценарієм класика військової прози та критика радянської влади Віктора Некрасова – це нестандартний погляд на Київ та його мешканців. У сценарії Некрасов прагнув через оригінальний відеоряд передати настрій та атмосферу сучасного міста з його багатовіковою історією. Невеликі вкраплення тексту мав начитувати сам письменник. У 1971–1972 роках оператор Едуард Тімлін відзняв «купу фантастичних планів, особливо з верхніх точок Києва». Та несподівано українське Держкіно велить надати для перегляду весь відзнятий матеріал. Плівку довго не віддають. «Мене викликає директор студії і говорить: “Ніякого прізвища Некрасов у фільмі не повинно бути”», – згадує редактор фільму Світлана Васильєва. Незадовго до того КГБ провело обшук у Віктора Некрасова. Радянська влада намагалася видворити його з країни.

повний текст читайте в паперовій версії журналу