Анастасія Канівець Перейти до переліку статей номеру 2020:#1
«Ступати заважають». Образ куркуля в радянському кіно


Як важливий ідеологічний інструмент, кінематограф у радянську, а особливо в сталінську добу активно долучався до створення негативного образу «ворогів радянської влади». Складно вповні вирахувати ступінь відповідальності «найважливішого з мистецтв» за подальші репресії, проте той факт, що воно мало налаштувати суспільну думку в «потрібному» напрямку і виправдати дії влади, лежить на поверхні.

Серед традиційних ворогів радянського ладу помітне місце посідає «куркуль». Постать його невизначена, і це було вигідно для влади, оскільки дозволяло найширші тлумачення. Саме поняття «куркуля» від початку було конструктом; характерна вже історія цього терміну. У словнику Бориса Грінченка 1907–1909 рр. «куркуль»: «пришлый, захожий из другой местности человек, поселившийся на постоянное жительство» (в Катеринославській губернії) або: «прозвище, даваемое в насмешку мещанами казакам черноморским» (Чигиринський повіт). А вже в 1920–1930-х рр. «куркуль» дістає нове значення: «заможний селянин», вужче – аналог до російського «кулак», себто «глитай», «жмикрут». Поняття це стало витвором ідеологічної радянської машини[1].

Кого зараховувати в «куркулі», і чи в принципі він існує після революції, в 1920-тих не було єдиної думки в самій партії; не знали й чисельності цієї уявної групи. Існували лише приблизні критерії, за якими можна було вирахувати «куркулів», причому по факту заможним вважався селянин, що володів 2–3 коровами і 10 га орної землі на родину[2]. До того ж, прошарок був розпливчастим: врожайний рік і успішний продаж вже могли перетворити середняка на заможного селянина, а то й куркуля. У 1920-х, з недовгим піднесенням сільського господарства, «куркулів» збільшилось. І боротьба з ними стала послідовною і безжальною. 27 грудня 1929 р. Сталін проголосив курс на «ліквідацію куркульства як класу» (насправді активне розкуркулювання вже відбувалося). 30 січня ухвалено постанову ЦК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» – притому, що навіть умовних «куркулів» вже не лишилося, і цим словом означували заможних (також умовно) селян, а то й середняків. Тобто відбулася відмова від економічного критерію; за заявою, опублікованою в 1930 р., «куркулем» називали «носія певних політичних тенденцій». Панувало уявлення про «маскування» після втрати зовнішніх прикмет і про те, що після збіднішання «куркулі» такими й лишалися, а отже, підлягали «викриттю» і «законній карі». Іще один момент, про який пам’ятали, особливо в Україні: поняття «куркуля» та «націоналіста» були пов’язані; зокрема, голова ОДПУ в Україні Балицький прямо згадував про «куркульські петлюрівські елементи на селі»[3].

Тож «куркуль», «сільська аристократія», лишався ворогом № 1 у селі. Не забудуть про нього і в роки Голодомору. Злісний класовий і ідеологічний ворог та шкідник у сталінській картині світу, він якнайкраще надавався на роль винуватця. Не стільки навіть голоду (якого не визнавали), скільки того, що хвилювало радянську верхівку значно більше – зриву хлібозаготівель. Так, у січні 1933 р. Лазар Каганович у своїй доповіді говорив: «Які основні вияви класової боротьби на селі? Передусім, організаційна роль куркуля в саботажі заготівель зерна та посівів»[4]. Будучи фактором спротиву радянській політиці на селі (яку там мало хто підтримував), та ще й, відповідно до марксистської теорії, «класовим ворогом», селянин-господар став об’єктом атак на різних «фронтах», включаючи художній. Міфічна постать «куркуля» стала квінтесенцією всього, що, з одного боку, влада ненавиділа і боялася, а з іншого – що хотіла б у ньому бачити і в чому намагалася переконати суспільство. Зажерливий, підступний, безжальний, розумний, впливовий і опозиційний – куркуль зі ЗМІ та художніх творів мав стати виправданням жорсткої політики уряду щодо селянства, неоголошеної війни проти нього. І кіно зробило тут свій внесок…

Образ куркуля з’явився в радянському кіно вже в 1920-х, але найбільш непримиренно зображували його в роки колективізації і переддня Голодомору – у 1930–1931 роках. В кінематографі України у заявках на 1929–1930 виробничий рік були протиставлені, з одного боку, активні, класово свідомі незаможники, з іншого – куркулі та «елементи», що підпали під їхній вплив – від «несвідомих» колгоспників аж до радробітників. Виникала загрозлива картина негативного впливу куркулів майже на всі сфери сільського життя – від створення колгоспів до землевпорядкування і організації МТС; ба більше: через вплив на відповідальних працівників діяльність ворожого класу позначалася навіть на «викривленні радянської політики». Одна з цих заявок: «Земля», що стане шедевром Олександра Довженка і увійде в історію як чи не найкращий український фільм, у плані значиться мало не як така собі антикуркульська агітка: «Боротьба двох світоглядів: куркулівського й незаможницького довкола тракторизації села. Вимирання реакційного, релігійно-патріархального світогляду. Буйне зростання радянсько-творчих сил у селі. Переможна пісня новому життю, заплідненому наукою й технікою соціалістичного будівництва»[5]

В цілому ж, на межі десятиліть кіно рясніло стрічками з промовистими назвами: «Новими шляхами» (або «Дві сили», реж. Павло Долина, 1928), «Колективістична весна» (реж. Я. Печорін, 1930), «Обличчя ворога» (реж. Андрій Кустов, 1931), «Чатуй» (реж. Павло Долина, 1931). Вони розповідали, як заможні селяни підступно і послідовно боролися проти колгоспів, підбурюючи народ, викрадаючи зерно та здійснюючи інші диверсії, а також виставляючи винними «щирих більшовиків». Саме «куркулі» поставали як основний, а подекуди чи не єдиний чинник, що сповільнює колективізацію. Взяти приховування зерна. Вимальовується образ злісного куркуля, що воліє знищити зерно, аніж здати державі, як у фільмі «Приймак», або «Так було» (реж. Олександр Штрижак, 1931). Сюжет, до речі, показовий з точки зору «переозначення»: показана ситуація в цілому не була нереалістичною (доведені до відчаю селяни, бувало, таки нищили своє майно, яке мали конфіскувати). Та трактовано її в ідеологічному ключі: антигерой, «куркуль», одержує зобов’язання здати двісті пудів зерна, озлоблюється і вирішує знищити хліб. Зять (колишній його наймит, симпатик більшовиків) намагається перешкодити, б’ється з ним і опиняється в ярузі; прийшовши до тями, герой доносить на тестя в сільраду, і «ворога» заарештовують. Як можна здогадатися, за переховування зерна, а не за спробу вбивства… Прикметно, що більшість таких стрічок створено в Україні – хоча «куркулів» не бракувало в кожній республіці. Це є свідченням того, наскільки значним був опір колективізації саме тут.

Поступово «сфера діяльності» куркуля розширюється. Його вплив може переходити і на промисловість. Таким є сюжет «Великих буднів» Анатолія Головні (1931): маючи авторитет серед сезонних робітників, колишніх селян, куркуль впливає на темпи будівництва великого тракторного заводу. Інший варіант, узбецький (хоча поняття «куркуль» асоціюється передусім зі «слов’янськими» теренами СРСР, особливо з Україною, такі сюжети розробляли і в інших республіках): куркулі – посібники шкідників, що працюють на фабриці. Вони за їх вказівкою скуповують бавовну і ховають її, щоб позбавити підприємство сировини (звернімо увагу на специфічно «куркульську» форму саботажу: він завжди переховує) («Підйом» Набі Ганієва, 1931). Цікаво, що й до цього мотиву можна прив’язати певний історичний факт-«прототип»: депортовані «куркулі» при нагоді тікали із заслання і намагалися знайти роботу на підприємствах. З цього виник радянський міф про куркулів-утікачів, що проникали в установи, підприємства, колгоспи і здійснювали там диверсійну діяльність. Зрештою їх викривали, і вони одержували «заслужену кару»[6].

Частина стрічок «застерігали», що куркуль може не лише виступати відкрито, а й діяти зсередини, наприклад, через більшовицький осередок. Мотив «замаскованого ворога», що став маркером радянського кіно 1930-х, психологічно налаштовував населення. Потенційний «підривник ладу» мав вбачатися всюди – навіть серед комуністів. Серед вигод такого підходу звернімо увагу на одну: непопулярні дії влади можна було подати як «перегини на місцях» місцевих активістів і урядовців; таким чином, їх переводили з системного на особистий рівень. Наприклад, у «Криголамі» Бориса Барнета (1931) голова сільради виявляється «підкуркульником» і, потрапивши під вплив «куркулів», працює в їхніх інтересах. Зрештою, істинними носіями влади стають головні опорні сили більшовиків на селі – біднота й комсомольці. Перші переобирають сільраду, другі забезпечують справедливий суд над викритими ворогами… Близьким є сюжет «Полудня» Олександра Зархі й Йосифа Хейфіца (1931): у глухе село для порятунку колгоспу прибуває робітник і бореться з куркулями.

повний текст читайте в паперовій версії журналу

  1. Масенко Л. Мова радянського тоталітаризму / Л. Масенко // НАН України. Інститут української мови. – K.: TOB «Видавництво «КЛІО»», 2017. – С. 64– 65.
  2. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Роберт Конквест. – К.: «Либідь», 1993. – С. 86–87.
  3. Там само. – С. 82, 131–150, 247.
  4. Там само. – С. 271.
  5. Росляк Р. В. Тематичне планування як засіб управління українським кінематографом (з досвіду 20-х років ХХ століття) / Р. В. Росляк // Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2014. – № 2. – С. 271– 275.
  6. Конквест Р. Жнива скорботи... – С. 140.


Корисні статті для Вас:
 
«Агент “Уманский” фальшивит, неискренен как обычно…»2020-01-01
 
Десять заборонених українських документальних фільмів2020-01-01
 
«В разоблачении двурушнической, националистической линии...»2019-11-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2020:#1

                        © copyright 2022