Рецензуючи фільм «Між Гітлером і Сталіним: Україна в Другій світовій війні — нерозказана історія» досвідченого американського режисера-документаліста Славка Новицького («Писанка», «Жнива відчаю» та інші фільми) — виникає питання — чому через 12 років (фільм вийшов у 2003 році, але роботу над ним було розпочато ще в 1993-му) після проголошення незалежності України в українській діаспорі виходить проект такого типу, тим паче, що в останні роки відбувається «ревізія» української історії, здійснювана також українськими кіно- і телережисерами. Відповідь режисера така: «Воєнні події в Україні ігнорувалися або обминалися, факти перекручувались, і в результаті Україна часто представлена в негативному світлі. Настав час для виходу фільму, який чітко пояснює і дає відповіді на непорозуміння або навмисні викривлення».

Таким чином, Славко Новицький продовжує традиційну роботу української західної діаспори, а саме, представлення Заходові «альтернативної» (до провідної версії русистів та совєтологів) історії України. Проекти такого типу мають призначення як інформаційних засобів, так і захисних — у минулому західна діаспора неодноразово страждала від «непорозумінь і навмисних викривлень», про які згадує Новицький. Наприклад, зловісні пошуки в Америці, Канаді та Англії «воєнних злочинців» українського походження. Щоб оминути закиди необ’єктивності, у фільмі доречно залучено голоси провідних західних науковців-спеціалістів — Збіґнєва Бжезінського, Нормана Дейвіса, Роберта Конквеста, Джона Армстронга, — саме вони ведуть розповідь про історію України ХХ століття.

Фільм озвучений знаменитим американським актором українського походження, лауреатом «Оскара», Джеком Пеленсом (Палагнюком), який нещодавно відмовився від звання народного артиста Росії, запропонованого йому російським урядом. Чи не найперші слова у фільмі, промовлені Пеленсом, звучать так: «Ні жодна інша європейська держава не зазнала глибших ран, завданих її містам, індустрії, землі і людності». Це твердження посилюється словами американського воєнного кореспондента Едґара Сноу, який у 1945 році писав: «Тільки опинившись у витверезуючій мандрівці в сутінки війни, я усвідомив ціну, яку заплатив 41 мільйон українців за перемогу совєтів і союзників Альянсу. Ця титанічна боротьба була перш за все українською війною. Не менше 10 мільйонів людей втрачено в Україні з 1941 року.»

Подібна україноцентричність проходить накрізною лінією у розповіді Новицького — розкритті незнаних сторінок історії: «Століттями історія України писалася її завойовниками. Ми хотіли показати, що Україна не була тільки жертвою. У Другій світовій війні, навіть опинившись між двома найбрутальнішими режимами в історії, вона змогла обстояти своє прагнення до незалежності». Україноцентричні сентенції підтверджуються у фільмі фахівцями зі світовим іменем. Коментує Збіґнєв Бжезінський: «Українська незалежність — життєво важливий геополітичний факт. Це означає, що Росія вже не може бути імперією. Це змінює природу міжнародної політики і в Європі, і навіть у Євразії».

Щоби розповісти північноамериканському глядачеві те, що досі не розповідалось про Україну, фільм спирається на чотири головні джерела: нові архівні матеріали, секретні документи, досі не показані зйомки та інтерв’ю з очевидцями. Так, глядач чує переклад таємного німецького документа від 25 листопада 1941 року, адресованого «Айнцкоммандо» в Україні: «Організація Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті України з метою встановлення незалежної української держави. Всі члени організації Бандери мають бути арештованими і, після прискіпливих допитів, таємно страченими під виглядом простих розбійників». Або документ, підписаний рейхскомісаром України Еріком Кохом: «Наша мета — висмоктати з України всі можливі товари, без огляду на людські почуття чи приватну власність. Я сподіваюсь від вас якомога більшої жорстокості до автохтонного населення». Звучить голос за кадром: «Дивно, що чоловік, відповідальний за мільйони українських жертв, був єдиним з головних нацистських воєнних злочинців впійманим, але не страченим». Особливо боляче слухати свідченя Миколи Кудеми, який вижив у луцькій катівні, де було розстріляно і підірвано гранатами НКВД більше двох тисяч жертв: «більше того м’яса, ніж цілих тіл».

У фільмі послідовно представлений український рахунок Другої світової війни — страждання під час двох років радянсько-нацистської колаборації (1939 — 1941), знищення земель совєтами під час відступу (підпали, пограбуваня, мародерства), руїна, залишена німецькими і радянськими наступами, розстріли обома сторонами і страждання воєннополонених. Втрати України були численніші, ніж у будь-якого іншого народу — понад 8 мільйонів жертв. Половина з них — українці, що полягли у бойових діях, друга половина — втрати поміж мирним населенням. Ще два мільйони перевезених, засланих та втікачів. Разом — це чверть населення тогочасної України. Знищено 28 мільйонів сіл та 1270 міст і містечок. Коментує історик Норман Дейвіс: «Вбивство, геноцид, репресії існували по обидва боки (німецький і радянський), нікуди було тікати».

Фільм також торкається перекручень, які прийнято не лише у радянській історіографії, а й в історичній думці деяких представників західного наукового світу, наприклад, що УПА тісно співпрацювала з нацистами, та що УПА та українська дивізія Ваффен СС «Галичина» були спрямовані на винищення єврейського населення Західної України з масовою підтримкою і задіяністю населення. На цю тему, окрім представлення списку діячів УПА та ОУН («б» і «м»), закатованих нацистами (між ними Олег Ольжич, Олена Теліга та два брати Степана Бандери), фільм показує зворушливе свідчення раввина Дейвіда Кахане (головного раввина повітряних сил ізраїльської армії), котрий розповідає, як йому особисто врятував життя митрополит Андрій Шептицький, а його дворічну доньку переховували сестри-студитки.

Подається статистика, що українці посідають четверте місце з 33 народів у числі праведників «Яд вашему». Про дивізію «Галичина», з якої у 1947 році британці повністю зняли будь-які звинувачення, Норман Дейвіс говорить, що це була формація «Ваффен», призначена для бойових дій, а не для інших послуг.

Через посередництво Нормана Дейвіса, який впродовж фільму коментує становище України, західний глядач фільму бачить перед собою зовсім іншу картину народу, про який він мало що знає, а коли чує, то переважно в негативному контексті. Велика перевага фільму — прагнення різнобічно, і не оминаючи контроверсійних тем, викласти українську історію. Так, мова йде не тільки про українську трагедію, а й про винищення євреїв в Україні, про Бабин Яр (знайдуться жертви єврейські, українські та циганські), про Катин і про розкол в ОУН.

У фільмі постійно звучить думка, що сьогоднішня незалежність є наслідком жертв мільйонів людей. Говорить режисер: «Ми хотіли показати, що Україна завжди прагнула до незалежності, що Україна не стала незалежною «без пролиття крові», як дехто твердить, а що загинуло багато, безліч людей». Цю думку підтверджує Збіґнєв Бжезінський: «Так що кров не була пролитою без причини, навіть більше. Життя нації та її відданість волі виховується поняттям пожертви, що стає міфологією, яка править цим життям».

Технічно фільм бездоганний, хоча не претендує на новаторство. Головним технічним завданням режисера було поєднати матеріали, які знаходились у восьми різних форматах, професійних і аматорських: «Звести все це разом, щоб не разили переходи з одного кліпу в інший, виявилось нелегкою штукою». Ще раз варто похвалити вибір коментатором Джека Пеленса, чий баритон гідно супроводжує глядача крізь болючий матеріал фільму. Новицький каже: «Я завжди вживаю актора замість диктора, тому що актор вміє читати, його голос не монотонний». Вже готовий український переклад сценарію, і можна сподіватись, що незабаром фільм з’явиться озвучений українською мовою.

Чи потрібен сьогодні фільм Новицького? Поки на Андріївському узвозі безжурно продаються футболки з серпом і молотом, поки у західній пресі спотворюється історія України, такі фільми, як цей, не тільки потрібні, а й необхідні.