67-й МКФ у Сан-Себастьяні, чи не найбільш мальовничому місті Іспанії, вкотре привернув до себе увагу кінематографічного світу як фестиваль номер один країни

і найбільш гламурний серед інших. Водночас він продемонстрував ще й тенденцію до авторського кіно та привернув увагу до жінок-режисерок.

Сан-Себастьян, місто-перлина Країни басків на узбережжі Біскайської затоки, береговою лінією утворює своєрідну мушлю, і саме так називається найголовніша премія МКФ – «Золота мушля». Ще одна назва Сан-Себастьяна – Доностія, тож так названо почесну премію, яку присуджують за видатний внесок у кіно. Цього року було три її лауреати: французький режисер грецького походження Коста-Гаврас, уродженець Канади актор Дональд Сазерленд і Пенелопе Крус, вітчизняна акторка, досить відома в Іспанії та за її межами. Саме вона стала «обличчям фестивалю»: головний плакат кінофоруму дивився з рекламних щитів на учасників, гостей і глядачів проникливими очима Пе... Після церемоній нагородження «Доностією» показали фільми за участю її лауреатів, відбулися пресконференції з кожним із них. Епіцентром фестивальних подій незмінно залишається палац Курсаль, споруджений 20 років тому, який нагадує велетенський камінь, один із тих, що стримують стихію припливів і відпливів, або великий пароплав, який готується до далекого плавання...

Пенелопе Крус народилась у Мадриді 1974 року. Мати була перукаркою, і дівчина, спостерігаючи за клієнтками, повторювала вдома перед дзеркалом їхню поведінку, копіюючи манери та інтонації. Щасливим для юної мрійниці виявився 1992 рік, коли вона знялась відразу у двох стрічках: «Прекрасна епоха» Фернандо Труеби, яка отримала «Оскара» за найкращу неангломовну картину, і «Хамон, хамон» Бігаса Луни. Саме на зйомках фільму Луни Пенелопе Крус познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Хав’єром Бардемом. Нині у творчому доробку акторки понад 60 ролей у фільмах, більшість із яких мала широкий прокат і касовий успіх. Крім згаданих, вона працювала з такими режисерами, як Педро Альмодовар, Алехандро Аменабар, Хуліо Медем, Ісабель Койшет, Вуді Аллен, Камерон Кроу. На МКФ у Сан-Себастьяні стрічки з її участю тричі змагалися в Офіційній програмі: «Все – брехня» (Альваро Фернандес Альмеро, 1994), «Хочу» (Бігас Луна, 1999), «Народитися знову» (Серджіо Кастельїто, 2012). 2017 року акторка приїздила в Сан-Себастьян на закриття позаконкурсної програми «Перлини з інших фестивалів» разом із Хав’єром Бардемом, із яким вони зіграли головні ролі у фільмі «Любити Пабло» Фернандо Леона де Араноа. А 2019-го Крус стала лауреаткою «Доностії». До неї цю високу нагороду отримували Фернандо Фернан Гомес (1999), Пако Рабаль (2001), Антоніо Бандерас (2008) і Кармен Маура (2013). Серед її численних нагород найбільш вагомі «Оскар» і BAFTA за найкращу роль другого плану у «Вікі, Крістіна, Барселона» (2008) Вуді Аллена, три премії «Гоя» за ролі у стрічках «Дівчина моєї мрії» (Фернандо Труеба, 1998), «Повернення» (Педро Альмодовар, 2005), «Вікі, Крістіна, Барселона», а також «Почесний Цезар» (2018). У фільмах Крус говорить іспанською, англійською, італійською та французькою мовами.

Коста-Гаврас – один із найяскравіших режисерів так званого політичного і кіно соціального запиту останнього півстоліття. У його фільмах ідеться про диктаторські режими, політичні чистки, расизм. А насамперед – про особистість, що стикається віч-на-віч із жорстокою машиною політичної влади, всеохопної і спустошливої. Константінос Гаврас народився в Греції 1933 року й у 22-річному віці поїхав до Парижа вивчати право в Сорбонні. Але 1956 року покинув університет і, закінчивши Інститут кінематографії, працював асистентом у таких видатних режисерів, як Рене Клер, Жак Демі, Рене Клеман. Дебютував у 1965-му поліцейським трилером «Рейки злочину» з Івом Монтаном і Сімоною Сіньйоре. Політична драма «Z» (1969) про вбивство депутата від лівих принесла Коста-Гаврасу дві перемоги в Каннах: «Спеціальна премія журі» і «Найкращий актор» – Жану-Луї Трентіньяну та два «Оскари» в категоріях «Найкращий неангломовний фільм» і «Найкращий монтаж». Серед численних нагород режисера – «Золотий ведмідь» у Берліні за «Музичну скриньку» (1989) та «Цезар» за найкращий сценарій до фільму «Амінь» (2002). З 2007-го Коста-Гаврас є президентом Французької кінематеки. Сан-Себастьян-67 показав його останню роботу «Дорослі в кімнаті», де він був співавтором сценарію і монтажером, як завжди у своїх фільмах.

Дональд Сазерленд (н. 1935 року в містечку Сент-Джон у Канаді) – талановитий актор, що яскраво виступає як у головних, так і в другорядних ролях. Він створив десятки персонажів у стрічках найрізноманітніших жанрів: від драми до епічних військових полотен, трилерів, науково-фантастичних та фільмів жахів. Академія Голлівуду не висувала його на «Оскар», проте 2017 року актора все-таки нагородили Почесним «Оскаром» за творчий шлях. У рідній Канаді ще 1978-го його відзначили найвищою нагородою країни – Орденом Канади. Його дебют на великому екрані відбувся 1964 року в італійському фільмі жахів «Замок живих мерців». Саме він постав Казановою в однойменному фільмі Федеріко Фелліні (1976). Того ж року створив образ фашиста Аттіли Меланкіні в історичному полотні Бернардо Бертолуччі «ХХ століття» (інша назва «1900»). Його творча біографія успішно продовжилась в Америці, де в 1980-му він зіграв одну з головних ролей у фільмі Роберта Редфорда «Звичайні люди». Його партнерами у фільмах були Аль Пачіно, Сільвестр Сталлоне, Марлон Брандо, Сьюзен Сарандон, Кевін Костнер і Демі Мур. Після вручення «Доностії» показали одну з останніх його робіт – трилер «Один шедевр» Джузеппе Капотонді, де він створив образ престижного, але усамітненого художника, полотна якого надзвичайно високо цінуються в усьому світі.

Міжнародне журі Офіційної програми цього разу складалося з шести видатних представників Ірландії, Мексики, Швеції, Іспанії, Аргентини та Ізраїлю. До неї увійшло 20 повнометражних ігрових стрічок (до 14-ти сценарії створено самими режисерами, як у співавторстві, так і одноосібно). Саме таким одноосібним автором є американський режисер Пекстон Вінтерс, фільм якого «Приборканий» («Pacificado», Бразилія) завоював «Золоту мушлю». Відомо, що перед Олімпійськими іграми у Ріо-де-Жанейро були створені поліцейські загони так званого «приборкання», завдання яких полягало в упокоренні кримінальних угруповань, що процвітали в маргінальних районах на схилах великого міста, промишляючи здебільшого наркобізнесом. Жака, головний герой фільму, афробразилець, у минулому один із авторитетів цього бізнесу, відсидівши термін у в’язниці, повертається в халупу, одну з багатьох, що притулилися на схилах гір, навислих над містом. Він важко знаходить спільну мову зі своєю 13-річною дочкою Таті, проте саме їм удвох належить прокладати шлях до нового життя: батько залучає доньку помічницею у своєму новому бізнесі – відкриває піцерію. Коли там потрібно встановити великий холодильник, Жака, не вагаючись, звалює його собі на плечі і так сходить на верхівку гори вузькими довжелезними сходами... Його щирому прагненню змінити життя перешкоджають «старі друзі», що нагадують про минулі «борги» і погрожують, розганяючи нечисленних відвідувачів піцерії, які наважуються піднятись у цей район. Невдовзі з’ясовується, що його малолітня дочка вагітна. Коли батько дізнається про це, то не стримує гніву: «Я вб’ю його!», на що інтровертна, замкнена в собі Таті відповідає: «Вже... Вже вбили!..». Батьком її майбутньої дитини виявляється молодший брат Жаки, який загинув під час міжкланових сутичок. Після прем’єри «Приборканого» виконавець головної ролі Букасса Кабенгеле спускався високими сходами Курсалю під оплески численної публіки. Зійшовши донизу, повернувся обличчям до публіки, став на коліна і поцілував підлогу палацу. Саме цей актор отримав «Срібну мушлю» за роль у фільмі, присвятивши нагороду всім чорношкірим та індіанцям. Під час пресконференції Пекстон Вінтерс розповів, що група відчувала велику відповідальність, прагнучи правдиво відобразити маргінальний світ насильства. Премія журі за найкращу операторську роботу дісталася операторці цього фільму Лаурі Меріанс. У ньому особливо запам’ятовуються сцени самотніх прогулянок Таті, зовсім ще дівчинки і водночас майбутньої матері-одиначки, береговою лінією океану на тлі великого міста, що починає засвічувати вечірні вогні, сцени в так званому «режимі», тонкому стані в природі, який непросто передати. Операторка висловилась, що вражена перемогою і вдячна за відзнаку її роботи. Один із двох продюсерів фільму Маркос Тельєчеа сказав: коли прийшла звістка, що фільм запрошено на Сан-Себастьян, то вони вже відчули себе переможцями, а три такі визначні нагороди роблять їх абсолютно щасливими і винагородженими за роботу в складних умовах.

«Срібну мушлю» для найкращої актриси поділили Ніна Госс («Прослуховування», Німеччина–Франція) та Грета Фернандес («Дочка злодія», Іспанія). Ніна Госс зіграла вчительку музичної школи (клас скрипки). На відміну від інших педагогів, вона вбачає в одному з учнів неабиякий талант і готує його до вступу. Вона настільки захоплюється цим завданням, що не звертає уваги на власного сина і дистанціюється від свого чоловіка. «Прослуховування» поставила німецька режисерка Іна Вейссе за власним сценарієм, написаним із Дафні Чарізані. Грета Фернандес у фільмі «Дочка злодія» молодої іспанської режисерки Белен Фунес зіграла 22-річну матір-одиначку, яка ще й опікується молодшим братом. Жінка має дбати про цю неповну сім’ю, погоджуючись на будь-яку роботу, тоді як її батько повертається з ув’язнення. Героїня Грети Фернандес розуміє, що батько може стати лише перешкодою у налагодженні її життя, тож приймає непросте рішення віддалитися від нього. Її партнером у фільмі став відомий іспанський актор Едуард Фернандес, батько Грети Фернандес у житті. З цього приводу молода акторка заявила під час нагородження: «Не відчуваю ніякої незручності бути дочкою свого батька. Можу лише подякувати своїм батькам, що не заважали мені стати актрисою.

повний текст читайте в паперовій версії журналу