Сценарій повнометражного художньо-публіцистичного фільму

Викладена в кіноесе концепція — лише моя авторська версія «цієї історії» (і, відповідно, сенс і тон закадрового коментаря). Буду навіть рада, якщо до кінця роботи над фільмом від неї мало що залишиться. Інакше буде не цікаво знімати, монтувати й хвилюватися: чим же все це закінчиться?

Досвід роботи над фільмом «Іван Миколайчук. Посвята» довів, що зовсім без авторського коментаря обійтися не можна (тим паче, при такій кількості доль і сенсів). Але він має бути лаконічний, ясний, легкий і емоційний. І обов’язково зрозумілий навіть недосвідченому глядачеві, який нічого не знає про наше кіно, але готовий ним зацікавитися (одне з побічних завдань фільму — представити українське кіно в його найкращих зразках, тобто прихована реклама). Хоча надмірно спрощувати наш сюжет теж не можна — фільм все ж таки про інтелігенцію.

На початку я обмовилася, що мій погляд на час і героїв почасти жіночий. Тепер додам, що й почасти російський. Чому ні? Адже поклав колись око Параджанов, спадкоємець трьох кавказьких культур, на західноукраїнське народне мистецтво, і влади його погляду ми не можемо позбутися й досі. Тим паче, живу в Україні вже майже три чверті життя, так що погляд мій ззовні і зсередини одразу.

І ще одне застереження. Автор, чий голос ми будемо чути за кадром, — анонімний свідок. Тобто не так учасник подій, як зацікавлений спостерігач, який відчуває себе людиною «з хору», з масовки. Це дозволить часом говорити з іронічною і самоіронічною інтонацією, коли мова піде не про солістів, а про «хористів революції», тобто в нашому випадку — не про художників, а про так звані художні натури з їхньою нереалізованою тугою за абсолютом. Саме вони найчастіше й ставали персонажами авторського кіно.

Висловитися ж у фільмі повинні, насамперед, наші головні герої-режисери. Запланувати чужу імпровізацію, а, тим паче, сповідь, не можна. Лишається сподіватися, що точними запитаннями, власною емоційною щирістю ми зможемо спровокувати відвертість співрозмовників. Ні на секунду не забуваючи про надзавдання фільму: створити портрет героя свого часу, типового для нашої культури інтелігента-аутсайдера, що пережив досвід свободи в невільному суспільстві. Одночасно це буде наша версія сорокарічної історії українського авторського кіно і його творців. Тобто історія буде сконструйована з готових чужих кадрів як новий цілісний сюжет.

Цього не треба боятися. Сьогоднішня постмодерністська поезія всуціль цитатна. Вирвана з тексту й вставлена в інший контекст цитата набуває нового сенсу й форми, часто іронічної. Те ж саме можна зробити і з кіно (Параджанов не раз виробляв таке з класичним живописом: дивіться наприклад, серію його колажів «Кілька епізодів із життя Джоконди»).

Будь-який спогад — уже художній образ, відстояний у часі. Пам’ять поетична за своєю природою. Дібрані з фільмів кадри теж мають виглядати не простими цитатами, а саме образами, що випливають із глибин пам’яті. Вони дещо хисткі — це спогад про спогади, уже багаторазово прокручені в уяві й перенесені колись на плівку. Їх супроводжує «шум часу»: чийсь шепіт і крики, зітхання, сміх, уривки суперечок, кінець популярного анекдоту, або короткий сплеск знайомої мелодії.

Багатоголосся не зруйнує емоційну цілісність і єдність нашої кіноісторії, тому що багатоголосся входить у її завдання. Це структурний хід, який пояснює, що відбувалося з нами в останні кілька десятиліть.

Композиція задумана як інтелектуальна драма — із зав’язкою, кульмінацією і розв’язкою, точніше, з відкритим фіналом. Драматургія будуватиметься на складних, часом парадоксальних, зв’язках і розривах між кіно і життям, «поезією і правдою», на конфлікті між екранною картинкою (хронікальною, у тому числі) і закадровим коментарем, на діалозі між персонажами вигаданими і реальними. Така собі система взаємовідображень і взаємовідштовхувань. (Щоб фільм не вийшов багатослівним, треба добирати кадри з дуже короткими репліками персонажів, а ще краще — такі, що говорять самі за себе пластично або музично.)

Режисер може іноді ніби оселятися всередині власного фільму і вступати в суперечку з героями, виходячи зі свого нинішнього «пізнього розуму», знаючи вже не тільки наслідки, а й першопричини багатьох явищ. Цікаво зіштовхнути його не тільки з його віртуальним alter ego, але і з чужим кіно, тобто з іншою художньою системою. Влаштувати естетичну дуель між ними. Можна, наприклад, спробувати звести в одному кінопросторі дві структури — реалістично-побутову, так би мовити, прозаїчну, і поетичну. Скажімо, в чорно-білому кадрі блукають персонажі з кольорового кіно, ігноруючи чужу реальність або, навпаки, вступаючи з нею в контакт.

Подолати небезпеку фрагментарності, мозаїчності можна тільки свідомістю цілого, закладеного не так у самих текстах, як у підтексті, в аудіо-візуальному вирішенні. Для цього, в першу чергу, треба створити щось на зразок єдиного емоційного поля або навіть умовного житлового простору, де зібралися всі наші герої, у тому числі й ті, кого вже немає в живих. Цей єдиний простір може виникнути з перехресних поглядів, обміну жестами, посмішками, або іронічними гримасами. Все відбуватиметься немовби тут і зараз, це тривалий у часі діалог живих і мертвих. Вони договорюють те, що не встигли, або не вміли, або боялися, або їм не дали договорити.

Мене, наприклад, завжди цікавило, що пов’язувало двох таких різних художників, як Балаян і Миколайчук, які дуже любили один одного? Перший мені здається втіленням душевного здоров’я, ясної, «денної» свідомості. У другого — таємний надрив, «нічні» болі й пристрасті, крихкість усього життєвого складу. Іван був патетично серйозний і тільки іноді вискакувало назовні лукаве, веселе чортеня, показуючи світові язика й ріжки.

Роман — закритий, нібито легковажний, заради комфорту ковзає по поверхні, майстерно травить анекдоти — і тільки час від часу визирає назовні суворий і сумний лик пустельника з давнього вірменського монастиря. І кіно в нього таке ж: оманливо легке, неуважно несерйозне, эстетично гарне — і раптом в одному короткому епізоді або навіть в окремому кадрі стільки неприкаяності й трагічного переживання, що холодком проймає душу.

Ніколи не бачила Івана й Романа разом, але мені подобається уявляти собі, як сидять вони де-небудь на кухні, п’ють чай або горілку, верзуть усілякі нісенітниці, посміюються, поглядаючи очі в очі з таємною ніжністю й розумінням. Нехай це добре місце в просторі й часі виникне в нашому фільмі.

Або, навпаки, над усе хочеться довідатися, що розлучило назавжди Балаяна та Іллєнка, два найсильніші чоловічі характери в українському кіно? У заочному діалозі-суперечці між ними третім хай буде Іван (у нього знайдуться відповідні репліки в фільмах).

Загалом, хочеться погратися і «в життя», і «в кіно», вдаючись до прийомів, уже знайдених нашими героями, і додаючи до них власні.

Окрім художніх, можуть бути використані й документальні стрічки, кінохроніка і телехроніка, давні й нинішні інтерв’ю; добре було б знайти старі аматорські домашні зйомки.

Є знята на плівку виставка в Києво-Могилянській Академії «Параджанов і його оточення» (Балаян зробив про це в 1996 році документальний фільм). Там наші молоді герої. Є магнітофонний запис тригодинної розмови Іллєнка з Параджановим після смерті Миколайчука. А також 69 годин (!) відеозйомки того, як створювалася стрічка «Молитва за гетьмана Мазепу». Сподіваюся, режисер пожертвує нам по кілька хвилин того й другого.

Є годинний магнітофонний запис репетиції, яку Іван проводить із тріо «Золоті ключі» у себе вдома. Там багато його реплік, які можуть придатися.

Треба розшукати в архівах МВС фільм Юхима Гальперіна «Завтра», знятий у 1977 році про зону, де сидів Параджанов (вихідні дані відомі). В цій же в’язниці знімалися епізоди картини «Лебедине озеро. Зона». Цікаво монтажно зіставити кіно документальне та ігрове.

Є колажі й малюнки Параджанова, Іллєнка, Кадочникової на теми ранніх спільних фільмів. Є фотографії, живопис і графіка тих часів, пісні й вірші, зібрання експонатів, театр маріонеток і пантоміма, колекція народних ляльок, зібрана професором Олександром Найдиним.

Зрештою, є унікальні інтер’єри тих майстерень, тих горищ і квартир (тобто естетично відстояна фактура часу). Просто вулиці великого Міста, ще не скрізь спотворені рекламою. Просто портрети тих людей — хочеться запам’ятати на плівці їхні «останні обличчя», вони відходять разом зі своєю епохою.

Уже немає Георгія Якутовича. Його я мріяла зняти першим. Але є останнє телеінтерв’ю. Як шляхетно і аристократично він виглядав у старості... Втішає, що ми можемо зняти Сергія Якутовича — гідного сина свого батька, справжнього духовного учня шістдесятників, несамовитого художника-постановника «Мазепи».

Ось на вибір ще кілька імен, не таких гучних, як уже згадані на початку кіноесе.

У 60–70-ті роки на нелегальних київських підмостках вражала розумом, талантом і красномовством Майя Брусиловська. Раз на рік вона друкувала рецензію в «Козі» (так ми називали газету «Комсомольское знамя») і раз на два роки міняла разом із шубкою ідейну орієнтацію: західництво — російський шовінізм — український націоналізм — сіонізм. Була подругою і музою юного, із задатками геніальності поета Леоніда Кисельова, що перейшов з російської мови на українську, коли довідався про свою смертельну хворобу. Майя нині, під своїм дівочим прізвищем Каганська, — визнаний інтелектуальний лідер російськомовної громади в Ізраїлї.

Їхні друзі — літературознавець Мирон Петровський і його дружина Світлана — хранителі культурних традицій у нашій древній столиці, ніколи — ні тоді, ні тепер — вони не зраджували себе і свій спосіб життя.

Їхній улюблений багаторічний співрозмовник «на кухні» — культуролог Вадим Скуратівський, людина тієї ж групи крові, хоча строкатішої долі. От кого справді можна назвати вічним аутсайдером або марґіналом — і не тільки тому, що він існує на перехресті різних культур і різних гуманітарних наук, а й тому, що взагалі не вписується нікуди до кінця, вільний від станових, партійних, національних, цехових та інших забобонів.

Художник Валерій Акопов, що змалював усі підворіття й завулки зникаючого старого Києва. В його дивовижній майстерні на одному з горищ Андріївського узвозу зберігається близько двох сотень таких малюнків. Його дружина колись вразила мене тим, що від руки переписала «Майстра і Маргариту»... Святі люди!

Скульптор і графік Микола Рапай, друг Параджанова, Балаяна і ще десятка людей, для яких його майстерня в центрі міста — салон, шинок і сповідальня.

Ігор Диченко, відомий мистецтвознавець, балетоман, справжній раритет епохи, її рафіноване екзотичне дитя. В його особистій колекції зібрано український авангард у живопису, починаючи з 20-х років, є і малюнки Параджанова.

Харківський робітник з діда-прадіда, а нині відомий народний майстер, що малює на бересті надзвичайно складні релігійні сюжети, ерудит і пустельник Борис Чурилов.

Його колишній духовний учень — блатнуватий підліток з робітничої окраїни Едуард Савенко, він же «молодий негідник», піжон і антисовєтчик, він же майбутній вільний громадянин світу й еротоман Эдічка Лимонов, а нині головний націонал-більшовик Росії, автор десятка книг, у тому числі документальної автобіографічної трилогії про харківське дитинство і юність. Усі його екстравагантні ролі-маски вийшли зі знайомої психологічної моделі: жити всупереч. І на рівні своїх екстазів. «Я — раб у власної свободи», — міг би повторити цей блудний син демократії услід за Гариком Губерманом, теж харків’янином за своїм корінням. (До речі, цей легендарний всесоюзний дотепник відсидів термін у середині 80-х приблизно в тих же краях, де нещодавно нудився в чеканні вироку лютий «антидемократ» Лимонов.) Хочеш плач, а хочеш смійся. Тільки в жанрі їдких «гариків» і можна перетравити цю рідну гримучу суміш химерного мудрування з дурницею... (Про Губермана зняв 7-серійний телефільм Юхим Гальперін, його можна використати.)

Колишнє подружжя Володимир і Тала Зуєви, близькі друзі Кіри Муратової, перші вільні люди в нашому місті, тепер би сказали, культові постаті, знакові для свого часу. У їхній мансарді, куди сходилася київська богема, була химерна суміш хіповості й аристократизму, радянсько-слов’янської убогості й модного західного шику. Ця виразна пара разом з їхніми квартирами так і проситься на плівку — тим паче, до кіно вони прямо причетні. Наприкінці 60-х Олександр Муратов за сценарієм Володимира Зуєва зняв чарівний фільм «Маленький шкільний оркестр», а за іншим його оригінальним сценарієм Кіра Муратова багато років мріяла зробити кіно — але, на жаль, «на життя свобода запізнилась». Зате вона зняла Талу в своїх пізніх фільмах — в «Астенічному синдромі», «Переміні долі» й «Чутливому міліціонері». Колишній фрондер і бабій, Володя Зуєв нині — ревний християнин, що виховує своїх п’ятьох дітей у строгій вірі (теж знак епохи).

Михайло Іллєнко в «Сьомому маршруті» розповів про долю ще одного невизнаного автора київського андеґраунду, але з середовища естетично убогішого. У героя є реальний прототип.

Постійний автор Муратової останніх років — Сергій Четвертков, що зіграв самого себе, одеського поета, який поневіряється в житті, в її короткометражці «Лист до Америки». Назва фільму, як і прочитані там вірші, змушують згадати відому ідіому «послати всіх... подалі». Це послання людству постарілого, озлобленого, спустошеного новою реальністю, але вірного собі шістдесятника.

Таким в останні роки свого життя був Вілен Калюта. Якась дивна душевна сором’язливість не дозволяла йому підноситися, прибирати поважні пози, грати метра. Академік поводився іноді як вуличний хуліган, — якщо хочете, з інстинкту чесності, зі страху лицемірства й фальшу. З остраху виявити свою незахищеність, відкритість до будь-якого болю, заподіяного людьми або обставинами. Із залишків куражу.

Можна назвати ще кілька імен, але поки що досить.

...Блукати в нашому просторі — тобто в просторі фільму, може ще один несподіваний персонаж. Якось хлопчина побачив, як танцює під музику дресирований півень, забавляючи публіку смішними колінцями. Купив він і собі розкішного червоного півня та уві сні бачив, як той літає високо над землею. Але хоч як смикав хлопчик за мотузочку, півень стрибати не бажав. З’ясувалося, що цих породистих красенів навчають мистецтва, присмажуючи їм лапки на розпеченій сковорідці. Застрибаєш мимоволі... Не сподобалася хлопчикові така бузувірська наука заради чиєїсь потіхи і відпустив він свого дружка на волю. Той погуляв, погуляв, та й повернувся додому. Справа півня курей покривати та кукурікати на світанку. Адже хтось повинен прокидатися першим і будити інших заради життя, заради безглуздої радості буття... (У цій притчі з раннього фільму Михайла Бєлікова «Червоний півень Плімутрок» — точний художній образ-метафора для нашого фільму.)

Дуже важливо дотриматися тону, особливої манери спілкування, що склалася між дітьми відлиги: суміш серйозності з іронією й самоіронією. Хочеться пройти наш Шлях (спробу самоосмислення і самоідентифікації), вільно балансуючи між драмою і балаганом. Гадаю, це найбільш відповідна інтонація для наших героїв.

От, наприклад, Роман Балаян — пропоную такий образ: лежить собі людина на полатях, спить, уві сні літає, або скарби знаходить і чомусь не здає їх державі, а влаштовує розкішний бенкет для друзів. Але позаяк наяву скарби відшукуватися не хочуть, доводиться «заради грошей» знімати кіно. А оскільки Роман — людина сумлінна, доводиться знімати добре. А оскільки насправді він людина жива й пристрасна, то в процесі захоплюється, й кіно знімає з насолодою і азартом. Що і видно в кожному його кадрі.

Якими засобами можна створити такий образ? А будь-якими. Наприклад, використати ляльку-маріонетку. Потім виявиться, що ляльковод — сам Балаян. Коли він обрізає ниточки, лялька падає. Це не моя вигадка, та для фільму вона слушна: наші герої режисують не тільки на знімальному майданчику, вони режисують життя, а головне — самих себе. Ляльок-двійників можна вигадати для кожного з них.

Можна використовувати цифрову анімацію. Або ще один варіант: мім у ролі Автора. Він створює пластичний образ героя і його головної внутрішньої теми — знижує, пародіює або, навпаки, піднімає до патетики й драми.

Та це вирішуватиме режисер. Може, він взагалі відмовиться від «барокових вигадок», і його влаштує найпростіше рішення: герої-режисери думають уголос; кадри з фільмів ідуть паралельно або впоперек слів; автор погоджується, сумнівається або пропонує свою версію. Це драма ідей, драма різних характерів, різних національних ментальностей, різного соціального і духовного досвіду, — тобто саме те, що і складає драму зламу епох.

Та хоч як би там було, цей фільм не може вийти нудним, тому що його герої — люди яскраві, розумні й артистичні, а їхнє кіно образне й чуттєве, майже як музика або вірші. Вони вміли самі бути святом. Одне вічне свято називалося Параджанов. Друге — Миколайчук. Третє свято — Балаян...

З досвіду роботи над фільмом про Івана знаю і те, що розписувати композицію заздалегідь — справа практично марна: все одно потім багато чого змінюється. Доведеться ж робити монтаж, виходячи не тільки з думки, а й з емоції. А її не заплануєш. Але щоб полегшити попередню роботу режисерові, пропоную приблизне коло загальних запитань до героїв (для кожного будуть ще й індивідуальні). А також робочу композицію з переліком уже дібраних мною епізодів і кадрів з ігрових фільмів, що відповідають темі, з відносним дотриманням хронології у нашій історії. Кадри пропоную на вибір, з великим запасом. Які з них залишаться, які нові знадобляться — з’ясується в процесі роботи. Я взагалі не хочу нав’язувати режисерові ніякої жорсткої структури. Це кіно імпровізаційне, сповідальне, медитативне, з колективним Автором і — в ідеалі — з колективним нападом натхнення.

Закінчення читайте в наступному номері.

Переклад з російської Віри Кандинської