Олександру Довженку — 110

Щось ніяк не можу забути доволі дивне ювілейне святкування на честь славетного 50-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Не кожен герой минулої війни з фашизмом був тоді допущений до святкового параду на Червоній площі. Фронтовиків із милицями, одноруких та інших скалічених завбачливо відсортували, відвели вбік, щоб не псували своїм виглядом загальну картину святкових урочистостей. А протупотіли бруківкою в урочистому марші тільки найстрункіші та найміцніші...

За тим самим методологічним принципом у нас пишеться історія вітчизняної кіномузи. У нас їх, як і раніше було, дві.

Історія кіно №1 — світла, переможна, промениста. Це таке наше кіно ВДНГ, де для показу представлено найкращі, найвдаліші фільми, тріумфи наших картин на міжнародних кінофестивалях й інші приємні, особливо переможні дати та події. Ця історія — аж ніяк не вигадана, складена з реальних художніх та історичних фактів — здавна й по сьогодні у всіх нас перед очима. Ми справедливо нею пишаємося. Вона й сьогодні нас підтримує, втішає, хоч якось підсолоджує ту гіркоту, котра охоплює при вигляді вбогого й жалюгідного сучасного кінопейзажу.

Історія кіно №2 — зовсім інша. Гірка, страшна, часом зовсім ганебна. Там до самого обрію неозорі ряди покалічених, спотворених або зовсім зламаних доль, ненароджених великих фільмів. Ця історія й досі залишається для нас табуйованою територією, прикрашена грифом «Цілком таємно». В роки перебудови й гласності на деякий час відкрили цей страшний кінопростір, та не довго потинялися лиховісним кладовищем: якось неприємно, тяжко, не пішовши у танок...

Між іншим, чим більше вдивляєшся в те, що було понівечене, зрізане під корінь, нещадно скинуте радянською інквізицією під укіс, тим міцнішає в душі відчуття, що, можливо, ця, така непоказна й неприємна з вигляду, Історія кіно №2 насправді багатша, змістовніша й, очевидно, навіть важливіша ніж перша. Бо саме тому й було все це затоптано й занапащено, що була тут інша концентрація новизни, більш сміливих, більш радикальних кінематографічних поривань і мрій.

Саме тому кожне нове повернення до трагічних сторінок нашого кіноминулого — це не хвороблива пристрасть до роз’ятрювання ран, не жага кінознавчої «чорнухи», а бажання зрозуміти, вгадати, куди саме, в які далечінь і простір воно поривалося з такою невтримною силою, що навіть страх невідворотної загибелі й страти не міг перекрити й загасити творчий імпульс.

Скажу відверто: мені здається, що доки ми по-справжньому не усвідомимо масштаби втраченого, не спробуємо в тому чи іншому вигляді пройти ці нездійснені маршрути, доти наше кіно не зможе повноцінно розвиватися далі, ніколи не підніметься хоча б на ту висоту, куди воно видряпувалось у відшумілі часи.

І ще одну річ хотілося б зазначити у цих вступних нотатках. Не можна не визнати, що в усіх наших історичних публікаціях періоду перебудови та післяперебудови наша увага була дуже помітно скособочена. В центрі більшості досліджень — так уже вийшло — опинилося здебільшого російське кіно, фільми з маркою ленінградських або московських студій.

Але ж давили всіх! Як у пісні: «Если радость на всех одна, на всех и беда одна...»

У долях ледве не абсолютно всіх радянських фільмів, що були пропущені через режим радянської цензури, занадто багато спільного, незалежно від того, де, в якій саме республіці, вони мали нещастя бути знятими. Тут працювали універсальні закони радянської цивілізації, єдина система ідеологічного контролю, загальна типологія цензурних табу й загальноприйнята технологія «краснозвездной» репресури. Через це, власне, якихось уже зовсім особливих, принципових відмінностей у тому, за що карали й спотворювали фільми, які були зняті в столиці радянської імперії та на її «національних» окраїнах, бути просто не могло.

Але особливі нюанси, специфічний колорит регіонального й республікансько-національного заборонництва мали місце.

Навіть у республіках одного й того ж регіону — у Прибалтиці, наприклад, або в Закавказзі — режим сік і виховував кіномузу часом по-різному та за різне. За картину, котра, скажімо, спокійно запускалася й проходила в Грузії, в сусідньому Азербайджані могли б запросто відкрутити голову. В Латвії ідеологічний контроль місцевих комунарів над національним кінематографом був набагато суворішим, ніж у сусідній Литві чи Естонії. Навіть у самій Росії проявлялася ця «нерівність»: в Ленінграді місцевий партійний князь Романов розпоряджався долями ленфільмівських картин набагато жорстокіше, ніж московські змії-гориничі.

Але в цілому місцеві й центральні структури управління «найважливішим із мистецтв» суперничали одна з одною не в гнилому лібералізмі, а здебільшого в закручуванні гайок. Щодо цього майстри заплічних справ в Україні були нічим не слабшими і не жалісливішими, ніж на інших радянських просторах. А в деяких моментах були ще більш дуболомні.

Доля Олександра Довженка, можливо, найяскравіше тому підтвердження.

«менІ хоЧетьсЯ померти...»

Фільм про Щорса Олександру Довженку особисто замовив Сталін, коли кинув фразу на адресу Довженка: «За ним борг — український «Чапаєв».

Щоб репліка не була сприйнята як жарт або просто як побажання добра, 17 квітня 1936 року Політбюро ЦК ВКП (б) не полінувалося прийняти навіть спеціальну постанову: «За Довженком числити як сценарій картини про Щорса, так і сценарій картини про Жовтневу революцію».

Здавалося б, при таких високих замовниках попутний вітер дме в усі вітрила. Сталося навпаки.

26 листопада 1936 р.

Москва, Герцена, 47/24

Вельмишановний Йосифе Віссаріоновичу!

Дуже важко й страшно мені судити, що викличе у Вас прочитання мого листа — гнів чи іронічну посмішку. І незважаючи на це, я вже не можу не написати Вам про те, що мене буквально гнітить і заважає працювати над виконанням «Щорса».

Під час вручення керівництву ГУКу1 сценарію, я сам заявив, що образ Щорса в мене недостатньо закінчений. А вийшло це не через необережність чи легкодумність, а від неправильної поради, котру дало мені українське керівництво у зображенні Щорса як борця з Троцькістським командуванням. Ця помилка призвела до збіднення образу Щорса, до збіднення драматичної колізії. Я це відчув, але мені вже була потрібна допомога й узгодження тут у Москві.

У ГУКу існує порядок, за яким автор-режисер отримує письмовий висновок, на основі якого робота продовжується далі. Товариш Шумяцький2 протягом майже двох місяців не давав мені цього висновку й, нарешті, 3-го листопада заявив, що мій сценарій будете затверджувати Ви, бо Ви його замовляли, і що думка т. Шумяцького в даному випадку є нібито особистою. Крім того, т. Шумяцький повідомив мені про Ваш намір особисто мене прийняти, що й тримало мене в Москві.

Я наважусь вважати цей метод керівництва ГУКу недостатньо досконалим. В цьому є, я би сказав, певне боягузтво. Керівництво повинне саме допомогти режисерові виправити сценарій, уже виправлений представити Вам, якщо ви будете вважати це за потрібне.

Те, що товариш Шумяцький, котрий мислить, очевидно, світ, як ворожу субстанцію, перебуває в перманентних негараздах із робітниками ЦК партії, Комітету Мистецтв, союзу преси, письменників, установ, все це якось недобре й важко. Не потрібно.

Я мав нещастя виступити в Будинку кіно на дискусії з низкою критичних зауважень щодо причин відставання нашого кіновиробництва, про що відомо ЦК. Я думаю, це мене й занапастило. Тов. Шумяцький, котрий ненавидить критику, особливо з боку своїх робітників, не прийшов на дискусію, але на відкритих партійних зборах у себе в ГУКу розгромив мене й дискредитував політично, коли заявив зібранню, що мій сценарій так довго пророблявся внаслідок наявності в ньому низки найкрупніших пороків аж до протягнення есерівської ідеології, даючи зібранню зрозуміти, що це не тільки його особиста думка, але і думка найвищого керівництва.

У цей час у ГУКу вже знали, що Ви сценарій читали.

Зараз у мене два письмових висновки ГУКу, точніше, три, якщо рахувати й перше, видане мені «помилкове» й відібране наступного ж дня, тобто в день Вашої вимоги надати сценарій. У третьому висновку, додатковому, говориться, що «збідненість образу Щорса» й велика кількість фарб і уваги постаті Боженка справляють таке враження, коли не без підстав здається, що автор, очевидно, більше співчуває Боженкові, ніж Щорсу.

А на зібранні режисерського активу, куди мене вже не було запрошено, це формулювання було викладене в більш обтяженому вигляді. І ось із ГУКу пішло твердження — есерівська ідеологія, співчуття не Щорсу й, не без підстав, спроба Вас обманути, ввести в оману, але Ви не прийняли.

Редактор газети «Кіно» знімає з набору хоч і критичну, але в цілому позитивну оцінку — звіт про сценарій після обговорення у себе.

Я не певний, що все це дійшло до Києва й не перебільшено там багатократ.

Йосифе Віссаріоновичу, неправда це все. Неправда.

Жодного теплого слова про жоден шматочок сценарію я не чув в ГУКу. Холодом віє від працівників керівництва, й працювати невесело.

«Ви перебільшуєте свою роль, — сказав мені в кабінеті т. Шумяцький, коли я прийшов його привітати з успіхом «Чапаєва» у Вас, — Зробити фільм — це дуже небагато. Найголовніший, так би мовити, наркомінсправівський період полягає в умінні його вчасно показати, де потрібно».

Це вбивче зауваження не йде в мене з голови, й особливо зараз. А що, коли Ви не прийняли мене через недобре слово? Що мені думати? Я думав уже тисячі разів і заплутався.

Щодо Вашої думки т. Шумяцький сказав мені тільки: «Свої критичні зауваження я виказував товаришеві Сталіну. Хоч він нічого конкретного мені й не відповів, але в мене склалося враження, що він зі мною погодився».

Вибачте мені, дорогий Йосифе Віссаріоновичу, але я не вірю, що Ви побачили в моїй недосконалій праці протягування есерівської ідеології.

Я радянський працівник мистецтва. Це — моє життя, і якщо я щось роблю не так, то через нестачу таланту або розвитку, але не через лють.

Вашу відмову прийняти мене я тримаю в собі, як велике горе.

А «Микола Щорс» буде чудовим, глибоко хвилюючим. У сценарії я зараз уже це зробив й у мене ще багато хороших думок попереду.

З глибокою пошаною

О. Довженко

(Архів Президента РФ, Оп. 35, Спр. 75, Арк. 43 – 50.)

Коли відправляв цього листа, Довженко не знав і не відав, що своїм сценарієм фільму про Щорса він не догодив не тільки Шумяцькому, а й самому вождю.

9 грудня 1936 р.

Тов. Шумяцький!

1.Щорс вийшов занадто грубим і малокультурним. Потрібно відновити справжній образ Щорса.

2.Боженко не повністю вийшов. Автор, очевидно, більше співчуває Боженкові, ніж Щорсу.

3. Штабу Щорса не видно. Чому?

4. Не може бути, щоб у Щорса не було трибуналу, інакше він не став би сам розстрілювати бійців через дрібниці (табакерка та ін.)

5.Недобре, що Щорс виглядає менш культурним і грубішим, ніж Чапаєв. Це неприродно.

Й. Сталін

(Архів Президента РФ, Ф3, Оп. 75, Спр. 75, Арк. 56)

Наприкінці лютого 1937 після безкінечних переробок сценарія Довженко врешті-решт розпочав зйомки фільму. Але незабаром його було зупинено.

Дорогий друже3.

Ніжний весняний дощик. Перед вікном великий-великий, гіллястий чорний вогкий клен. Коли дивишся трохи вгору, здається, що він не один, а ціле покоління, — так багато у нього гілок. А на гіллі тисячами сузір’їв рясно розпускаються ніжні зеленувато-жовті маленькі букетики листя й квітів. Кричать горобці, синиці, діти й аероплани.

На столі ваша фотографія. Очі в тебе сміливі й правдиві. На фотографії товсте скло. На склі цей лист паперу. І я тобі пишу.

Мені хочеться померти. Я вже місяцями думаю про це. Я думаю — я почав думати (бажати) смерті весною на 43-му році життя. Раніше за жодних життєвих обставин я про це не думав, не вмів, був поза цією сферою думання. Значить, щось-то є. Словами «дорогий друже» у наші роки не можна кидатися, як формою звертання, й пишу тобі це через те, що давно, майже від самого початку знайомства з тобою, звик так про тебе думати.

Я, Всеволоде, не Маяковський. Я не збираюся зводити рахунки з життям. Мені здається, що це не момент занепадництва, а дія суми якихось причин, у результаті яких мій психофізичний апарат почав давати збої. Перше — це фізичний стан. Хоч як мені соромно, припускаючи, що Соня може прочитати цього листа (цей Сашко, вічний нюня), писати, у мене зі склерозом судин, особливо головних й аорти, справи кепські. Я швидко стомлююсь і вже не завжди ясно думаю, за що себе мимоволі ненавиджу.

Але головне інше. Головне — Шумяцький, і все в моїй роботі, що пов’язане з ним.

Я почав знімати «Щорса» до затвердження режисерського сценарію з метою зняти зимову натуру, щоб не переносити на наступний рік. Це мені з великими зусиллями майже вдалося. Далі у зв’язку з історією Ейзена4 був наказ Шумяцького про незаконність цих дій до остаточного затвердження режисерського сценарію, проб, декорацій та ін. Я призупинив зйомки.

Мій режисерський сценарій не було затверджено без пояснення причин. Я скоротив його, ще доробив і відіслав інший.

Досі ні слуху, ні духу. Я опинився у тенетах і поступово, усвідомивши це, я зрозумів, що це не на добро. Дійсно, приїхавши до Києва, Оттен5 повідомив мені, що десь у тісному колі підлабузників Шумяцький поговорював про необхідність ліквідації мене «як ставленика Постишева»6. Ці чутки ширяться гнилою кіноземлею, і мені це огидно.

Факт неприйняття Шумяцьким Юлії7 з моїм листом і вага впливу Деріфінева8 й ще чорт знає що, й «алгебра» про яку ти пишеш, а найголовніше, це злочинне зволікання, що має, безперечно, якусь задуману спрямованість, а замислює він завжди зле, все це й відсутність відповіді на виправлення, що я зробив на основі тих його резолюцій і директив, які я тобі ще тоді в Москві показував, знищує мене, як майстерні садистичні тортури на час, розтліває і засмічує мій мозок дурними думками, сумбуром і хисткістю недобрих здогадів і непевністю, незнайомою мені, як особистості, як характеру, й невластивою мені від народження. І все це в той час, коли навіть ти визнав мою роботу хорошою. Так зі мною не було ще ніколи. Через це мені й не хочеться жити. Що ж це за життя, хіба це життя. Життя без руху й без усвідомлення своєї гідності й соціальної користі, життя, обумовлене тиском над ним шахрая і дрібного маніяка, — це не життя.

Ти знаєш, що трапилося зі мною три дні тому? Я читав Українському Політбюро останній режисерський сценарій. Засідали вони, треба віддати їм належне, хоч і з неймовірним запізненням, але найвищою мірою сумлінно. Виявляється, Косіор обурений, що Шумяцький не показав мені записку Сталіна, а перекрутивши й заплутавши її, виклав мені її зміст, як додаток до його постанови. Що його (мовляв) постанова, зокрема, стосується й смерті Щорса в результаті діяльності Троцького. Це смішна натяжка і т.д. і т.д. Що, словом, мені зараз багато що потрібно переробляти наново. І я думаю, що якби мені тоді одразу показали ту записку, скільки було б збережено душевної ясності, сили, часу, державних грошей і хорошого творчого тонусу. Я не буду детально зупинятися на нісенітності його «серйозної, глибокої» маячні підлабузницьких вимог. Факт, що я за це все зараз розплачуюсь.

Я відчуваю смертельну ворожнечу ГУКу до мене, як до громадянина нашої країни, і я знаю, що її нічим не затоптати, не прикрити й не загасити, скільки б він не виступав на зборах і якими б лайливими словами себе не називав9.

Знаєш, Всеволоде, мені здається, він виграв навіть на самобичуванні й на тому, як його сварили. Я не тільки не розумію механізму цієї справи, а й відчуваю, що виграв найстрашніший звір — це тхір.

Критика сценарію в Політбюро була жвавою, гострою, але дружньою і вельми для мене корисною. Тільки я дуже шкодую, що це не відбулося десь у лютому.

За тебе я дуже радий. Коли остаточно виправиш свій сценарій, надішли мені почитати. І за всього листа в цілому я тобі дякую. Я не хочу сказати, що мені соромно відповідати на нього таким листом. Але я хочу бути з тобою завжди відвертим. Виправленого Щорса я тобі пришлю після закінчення. Я надумав написати ще один дуже цікавий розділ, де Щорс битиме петлюрівських офіцерів і польських (панів), це буде відбуватися у Вишнівці над Горинню у палаці Вишневецького. Це все я думаю розкопати від кінця 16 століття до Дмитрія (Байди) Вишневецького, смерті від поляків Богунового діда полковника Богуна, самого Богуна... і взагалі (час) розрахуватися з панками україно-польською зброєю Щорса за триста років. Матеріали ці вже отримав майже всі, й буде це дуже цікаво й повчально. Розмір цього розділу — близько друкованого аркуша. А загалом буде, очевидно, вісім друкованих аркушів. Але попередньо я повинен закінчити з режисерським і знову почати якось знімати.

Артиста Боженка, який тобі не зовсім сподобався, знімав у Москві мій асистент. Я його хохландію виправлю. Щорс мені подобається також, але я побоююсь, як у нього буде з українською мовою10. Знімати наказали два варіанти двома мовами. О, Великий Німий, де ти?!

Був восьмиденний актив робітників мистецтв. Блідо. На низькому рівні. Люди зводили особисті рахунки, думаючи, що мислять. Часто думаю про нашу Конституцію й про те, як довго доведеться людей до неї привчати. «Ага! Дозволили й нам рота розкрити!» А це перш за все повага радянської людини й шляхетне прагнення нести у собі достойні якості своєї прекрасної держави.

Війни в цьому році, гадаю, не буде. У Гітлера й Муссоліні не вдалося. Не вважай це за тенденцію до втрати пильності, але мені часом здається, що якщо ще місяців 15 пройде тихо, питання вирішення початку війни цілком буде належати нам. А втім, тобі там видніше.

Бувай здоровий і всіх благ. Ще раз вітаю кожен творчий крок. Обіймаю й цілую тебе та Соню.

Напиши мені! Сашко.

1937–22–IV. Київ.

Дорогий друже Всеволоде, здрастуй.

Не можу перед тим, як писати тобі про свою роботу, не висловити свого гніву на адресу банди підсудних11. Письменники кажуть — ось колись-то буде тема... До бісової матері цю тему! Потруїти б їх власними ж бактеріями сапу й свинячої чуми, і хай вони помруть і будуть забуті, і не залишиться хай і сліду на землі.

А що далі, то більше згадую тебе, наші розмови. Я іноді думав, зізнаюсь, що ти часом згущуєш фарби через свій темперамент бійця. Тепер я бачу, що ти не перебільшував. Війна, страшна, яку важко навіть уявити, на яку наразиться людство, близька. Вона вже почалася. Перед нею блякнуть усі історичні аналоги, немов старі вицвілі оліографійки, і її страхітливому масштабу, вочевидь, відповідають і страхітливі ракові нарости на людській спільноті, у людській душі. Від читання свідчень підсудних мене нудить у найбільш прямому значенні цього слова й паморочиться в голові, як у госпіталі, коли бачиш яку-небудь огидну хірургічну операцію.

Як мені готуватися до початку війни з моєю аортою (мені вже знову важко ходити)? Тільки словом й екраном. Правда? Але все ж таки шкода, що я так постарів і не можу бути таким універсальним, як ти.

Знову не вистачає трошки зими, вовк її знаєш. До речі, про вовків. Днями під Черніговом вовки з’їли жінку, а вчора два мої міліціонери ледве врятувалися від вовків. Вони везли з лісу дрова, довелося відсікти посторонки й тікати верхи. От прив’язати б тут Рикова12 до дерева мотузкою, хай би поричав на них. Утім, не варто. Раптом пронюхають, дізнаються й потоваришують.

Зараз я багато думаю й працюю над літературним сценарієм. У світлі нових подій, а також і часу загалом я вносив безліч різних змін і, головне, — доповнень, розширень, поглиблень, що стосуються й особисто Щорса, й народу, й окремих образів, і ліричних, і філософських, й історичних мотивів. Я зараз упевнений уже в тому, що це не тільки не зруйнує повість, яка тобі так подобається, а зробить її набагато багато кращою.

Мені хочеться вкласти в неї все найкраще, що є в мені самому, і покласти перед народом річ міцну й достойну його праці й гордості. Я хочу, щоб у багатьох чубатих чернігівських хлопців богунців димілися не тільки коні на морозі, а й власні ніздрі й губи і не від морозу, а від внутрішнього полум’я, що випалює героям стежку в безсмертя. Потерпи трошки, друже.

Дякую тобі, але потерпи трошки.

А я напишу тобі й як чули люди, [...] тужили вдови, як несли хлопці працю й страх бога й приймали смерть, як бився на Пасху коло церкви у священний момент і як свічки до неба освітлювали гнівні степи. Як складалися пісні народні, як бив комроти Нещадименко офіцера по голові бюстом Станіслава Понятовського. І про Наливайка, й про Вишневецького, й про багатства нашої плодючої щедрої України, про її красу й про багатство народів.

Як шкода, що я один. Самотній. Це не в моїй натурі. Це мені заважає. Знаєш, Всеволоде, я жахливо шкодую, що живу не в Москві. Я там був продуктивнішим. Я якось не прижився на Україні. Мені часом здається, що я тут і не потрібен нікому. Можливо, після фільму я поживу знову, рік хоча б у Москві, якщо, звичайно, події не спланують наше життя по-іншому.

Фільм рухається, гадаю, що вивезу як слід. Знайшов Щорса й заспокоївся. Чи брати Майорова? Я трохи побоююсь, що «сорежисура» поставить його одразу у важке й дещо фальшиве становище. А на асистентуру хоч і з максимумом прав і можливостей працювати й готуватися до наступної самостійної постановки (адже це його мета) він може не піти. Усе ж таки після повернення з Чернігова викликаю його для остаточних розмов і не місячної проби, а роботи. Як ти гадаєш? Порадь мені. Напиши мені в Київ. Я буду тут, у Чернігові, не більше трьох днів. Моя київська адреса — Лібкнехта, 8, кв. 24.

Напиши мені про свою роботу й коротенько про все найголовніше. Я зрозумію все. Не забувай мене. Я тебе ніколи не забуваю, і мої нечасті листи — це сумний плід поганої звички, а не поганих думок чи поганої пам’яті. Ніжно цілую Соню. Привіт Катаєву.

Шкода, що мені так і не вдалося побачитись із ним. Напиши мені, будь ласка, де Есфір13: на курорті чи в Москві, й чи довго вона буде в Москві. Я хочу їй написати.

Бувай здоровий. Міцно обіймаю тебе, дорогий. Твій Сашко.

6–ІІІ–38. Чернігів.

(РГАЛИ, Ф. 1038)

Але всі жахливі муки, які довелося скуштувати Довженкові під час роботи над багатостраждальним «Щорсом», пізніше могли видатися лишень лоскотом у порівнянні з тією страхітливою карою, якою його було відзначено за кіноповість «Україна в огні».

Не виключено, що сигналом до розправи була тодішня таємна епістула чекістів на виявлених ними оскаженілих «антисовєтчиків» у середовищі художньої інтелігенції. У великому рапорті вищому керівництву наводилися висловлювання І.Уткіна, М.Свєтлова, К.Трєньова, А.Новикова-Прибоя, М.Нікітіна, К.Чуковського, В.Шкловського, К.Фєдіна і ще багатьох-багатьох інших. На жаль, серед «інших» був примічений чекістами й Олександр Довженко.

Зі спецповідомлення Керівництва Контррозвідки

НКДБ СРСР «Про антирадянські прояви й негативні політичні настрої серед письменників і журналістів»

За останній час [...] з боку окремих письменників і журналістів помічаються різні негативні прояви й політичні тенденції, пов’язані з їх оцінкою міжнародного, внутрішнього й військового стану СРСР.

Ворожі елементи висловлюють пораженські настрої й намагаються впливати на своє оточення в антирадянському дусі.

[...]

Довженко О.П., український літератор і кінорежисер: «...Необхідно видати і взагалі узаконити у нас усіх тих письменників, націоналістів-емігрантів, які не проявили себе на боці фашистів, щоб відвоювати їх і перетягнути на наш бік. Ми бідні, кожна творча особа для нас безцінна — навіщо нам грабувати самих себе?..

Українські дівчата, що покохали німців і вийшли за них заміж, не винні в тому, що в них немає патріотизму, а винні ті, хто цього патріотизму не зумів у них виховати, тобто самі ми, уся система радянського виховання, що не зуміла розбудити в людині любові до батьківщини, почуття обов’язку, патріотизму.

Ні про яку кару не може і йтися, повинно бути пробачено всім, якщо тільки вони не проводили шпигунських робіт...

Тема пророцтва радянського виховання, нікчемності радянського педагога, помилковості пропаганди й трагічних результатів цього повинна стати основною темою радянського мистецтва, літератури й кіно найближчим часом...

...Найбільше мене турбують втрати, ціною яких ми маємо змогу наступати. Сил у нас небагато, нам необхідно їх економити для ведення війни з Німеччиною, й для захисту власного престижу проти «союзників» по закінченню війни, й тому навряд чи є сенс витрачати ці сили в тяжкому наступі, чи не краще продовжувати тільки утримувати кордони до більш зручного часу — до зими чи наступу союзників на континенті Європи?

...Обурююсь, чому створили польську дивізію, а не формують українських національних частин?..»

[...]

Письменники, що проявляють різкі антирадянські настрої, нами активно розробляються.

За агентурними матеріалами, що свідчать про спроби організованої антирадянської роботи, прийняті міри активізації розробок і підготовки до їх оперативної ліквідації.

Заступник начальника 3 відділу 2 управління НКДБ СРСР

Майор державної безпеки Шубняков.

Сигнал «кінознавців із Луб’янки» був чітко вхоплений начальниками Агітпропу й опісля була відповідна процедура, про яку Довженко написав у своєму щоденнику наступне: «31 січня 1943 мене було привезено в Кремль. Там мене розсікли на шматки». Далі до справи долучилися й українські комунари.

Постанова Політбюро ЦК КП(б)У

«Про Довженка»

2 лютого 1944 р.

Цілком таємно

п. 50г. Про Довженка О.П.

У творах українського письменника й кінорежисера Довженка О.П., написаних за останній час («Перемога», «Україна в огні») мають місце грубі політичні помилки антиленінського характеру. У зв’язку з цим ЦК ВКП(б)У постановляє:

1. Рекомендувати Всеслов’янському комітету ввести до складу Комітету Української РСР замість Довженка тов. Рильського М.Т.

2. Рекомендувати Комітету зі Сталінських премій при Раднаркомі СРСР увести до складу Комітету замість Довженка тов. Юру Г.П.

3. Вивести Довженка О.П. зі складу редакції журналу «Україна».

Замість нього затвердити членом редакційної колегії журналу українського письменника Андрія Малишка.

4. Звільнити Довженка О.П. від обов’язків художнього керівника Київської кіностудії.

Просити ЦК ВКП(б) ухвалити дану постанову.

Секретар ЦК КП(б)У

М. Хрущов

(ЦХСД, Ф. 17, Оп. 125, Спр. 232, Арк. 9).

А наостанок, щоб надалі не видалося мало й урок не було забуто, начальник Головліту видав нагору ще й таке розпорядження:

Циркуляр №7/189

23 лютого 1944 року м. Москва

Усім органам цензури

Зобов’язую надалі не публікувати в громадській та військовій пресі твори українського письменника Довженка О.П. без особливого на те в кожному окремому випадку мого розпорядження.

Уповноважений РНК СРСР

З охорони таємниць у пресі та

Начальник Головліту

Н. Садочніков

(ЦХСД, Ф. 17, Оп. 125, Спр. 232, Арк. 4).

І ось епілог цієї історії, але, на жаль, далеко не всіх мук геніального художника. Запис у щоденнику:

11.VII. 1945

Сьогодні був у Комітеті в Большакова14. [...] «Ви будете працювати в Москві. Я не раджу Вам їхати на Україну. Вам не потрібно туди їхати. Вас там так скрізь проробили, що потрібен час чи зміна обставин. Багато зусиль доклали ваші колишні друзі», — казав мені Большаков. Я сидів, зігнувшись під вагою власного серця. Сум обезволив мене одразу так сильно, так боляче, що я не міг вимовити й слова. Я думав, дивлячись на нього, — що це? Невже прихована форма заслання? Я сказав йому: я знаю, що до мене краще ставляться в Москві, знаю, що зробили зі мною на Україні, й якби я був звичайним виконавцем сценаріїв, постановником-режисером, було б ще півбіди. Я хочу писати, хочу жити, і я повинен жити серед свого народу, й особливо зараз, коли здійснилася моя мрія — об’єднання українського народу. Невже я не можу жити на Україні? Хто мене вигнав, кому стояв я на дорозі, чому зрадів великий генералісімус, що саме так трапилось зі мною???

Важко мені жити. Навіщо мені жити? Роками дивитись, як закопують мене живим у землю? [...]

(РГАЛИ, Ф. 2081, Оп. 1, Од. зб. 595, Арк. 24.)

Схоже, що Олександр Петрович довіряв ці думки й почуття не тільки сторінкам свого щоденника, оскільки подібні рядки продовжували з’являтися в «кінознавчих записках» Луб’янки.

З інформації Наркома Державної безпеки СРСР В.Н.Меркулова секретарю ЦК ВКП(б) А.О.Жданову про політичні настрої й висловлювання письменників

31 жовтня 1944 р.

ЦК ВКП(б)

Тов. Жданову А.О.

За агентурними свідченнями, що надійшли в НКДБ СРСР, громадське обговорення й критика політично шкідливих письменників Сельвінського, Асеєва, Зощенка, Довженка, Чуковського і Федіна викликали різку, здебільшого ворожу реакцію з боку вказаних осіб і численні відгуки в літературному середовищі.

[...]

Кінорежисер Довженко О.П., зовні погоджуючись із критикою його кіноповісті «Україна в огні», в завуальованій формі продовжує виявляти націоналістичні настрої. Довженко у ворожих тонах відгукується про осіб, котрі виступали з критикою його повісті, особливо щодо т. Хрущова й керівників Спілки письменників України, які, за його словами, до обговорення повісті в ЦК ВКП(б) давали їй позитивну оцінку.

«Я не політик. Я готовий визнати, що можу робити помилки. Але чому в нас виходить так, що спочатку всі говорять — «добре, чудово», а потім раптом виявляється ледве не наклеп на Радянську владу».

«Я не ображаюся на Сталіна й ЦК ВКП(б), де до мене завжди добре ставилися. Я ображений на українців — л