Час, коли театральні зали в Україні безнадійно потерпали від безлюддя, минув. Сьогодні театри заповнюються практично ущерть, і не надто важливим є «місце їхнього розташування, мова виконавців, громадянство акторів, і навіть художня вартість вистави. Звісно, подібна глядачева всеїдність не від добра: у країні елементарно не вистачає культурно-мистецьких закладів саме театрального спрямування, а людності, як і колись, у докомп’ютерну епоху, хочеться подивитися на живих акторів зблизька та послухати житейські байки зі сцени.

Іще не ставши повноцінно ринковим продуктом, оскільки стовідсотково успішно продаються лише вистави з кіноформатними зірками та кумирами радянського часу, театр в Україні вже почав діяти за законами бізнесу: самотужки сегментувати театральний процес і ділити території культурно-естетичного впливу. Відчувши, що попит на нього таки є, театр став працювати не сліпо, а точно визначаючись, на кого розрахована вистава, яким буде її сценічне життя і чи варто сподіватися на закордонний успіх.

Стихійне сегментування театрального простору, до якого не долучилися ані чиновники, ані науковці-фахівці, переконало театральних керівників, що принаймні в шаленому мегаполісі Києві, можна завойовувати глядача не за принципом зіркових ролей та мистецьких шедеврів. Цілком усвідомлюючи, що в нерівній боротьбі зі «статусними» національними та академічними театральними установами вони неодмінно програють, малі театри Києва, як-от майстерня театрального мистецтва «Сузір’я», «Колесо», Новий театр на Печерську, винайшли свої способи заохочення публіки.

Ідеологія театру як затишної домівки, куди приходять за позитивними емоціями, і не стільки для споглядання вистави, скільки для спілкування, вирішує для подібних міні-сцен практично все: й інтер’єр, і репертуар, і манеру акторської гри. Крім того, Центр сучасного мистецтва «Дах» та новостворений «Театріон» на Оболоні займаються вирощуванням власного глядача в буквальному сенсі слова – тут діють театральні студії, а повсякденне приватне життя глядача приватизується за рахунок спільних клубних інтересів.

Локально впливаючи на театральний процес, міні-сцени, тим не менш, віддзеркалюють майже всі його сучасні прикмети. Любов до театру-домівки на практиці засвідчує, чому в Україні так і не прижилася форма антрепризної мандрівної трупи. Глядач просто звикає час від часу навідуватися до одного й того самого театрального приміщення, воліє передивитися практично увесь репертуар трупи і пересвідчитися в універсалізмі улюблених акторів, які можуть зіграти все. І що прикметно, київській публіці практично байдуже, що напишуть про її улюбленців професійні критики і чи визнають вони цю виставу естетично вартісною.

Формуючись стихійно, зсередини і поза нормативно, визначальним чинником для себе сучасний театральний процес зробив глядацькі пріоритети, які, в свою чергу, великою мірою залежать від привабливості конкретної людини на сцені. Обличчя, які легко упізнаються завдяки рейтингам ТВ, стали найпопулярнішим живцем, на якого ловлять глядача у сучасному театрі. В Україні з’явилося навіть кілька театральних спецпроектів, уся цінність яких полягала в участі серіальних зірок.

Але справжні преференції в цьому сенсі здобули якраз ті колективи, де учасники телевізійної продукції є не випадково запрошеними і мають свій різноманітний репертуар, а отже, й постійного глядача. Серед київських сцен перед тут веде театр ім. І. Франка, де прописані батько й син Ступки, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Наталя Сумська і Лариса Руснак, а також Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, серед акторів якого суперпопулярні Володимир Горянський та Володимир Лінецький. Присутність завсідників телеекрану Ірми Вітовської та Олексія Вертинського в Молодому театрі, Олесі Власової в Новому театрі на Печерську та Віти Смачелюк в «Ательє 16» додають зацікавленості й до вистав саме цих колективів.

Втім, питома вага телевізійної маси на театральній сцені дає змогу театрам лише більш-менш стабільно функціонувати, підлаштовуючись під забаганки глядача. Ризикнути й поставити щось незвичне, експериментальне, або навпаки – архаїчне та патріархальне, можуть лише театри, стабільно підтримувані державою, яких в Україні одиниці. Дражливе, епатажне видовище, де глядача не улещують, не пестять, а відверто дратують і провокують, в Україні, на відміну від Європи, не прижилося зовсім.

Фіаско київських гастролей Андрія Жолдака з виставами його колишньої харківської трупи, на покази якої збиралися переважно фахівці-критики, студенти й знайомі, недвозначно засвідчило, що подібний гамівний фізіологічний театр із жорстоким вивертанням людських проблем назовні не викликає зацікавленості в української публіки. Відверто непривабливість людського буття на сценах театрів України можна показувати хіба що вкупі зі значною часткою іронії. Інакше зась: скандально-гнітючий театр протипоказано сучасному українцеві навіть психотерапевтично.

Практично повна відсутність експериментальних полігонів, а власне пошукової режисури, як і в усякій іншій галузі, зрозуміла річ, веде до стагнації, творчої безвиході. Наче усвідомлюючи це, практики театру інколи дозволяють собі щось сміливіше, як наприклад «Соло-мія» в театрі ім. І. Франка або «Черга» в Театрі на лівому березі Дніпра. Загалом же театри не ризикують репутацією затишного дому, яка для них важливіша, ніж імовірний успіх експериментатора. І єдине, що ладні беззастережно відкинути на своєму шляху творчі лідери – режисери, – це драматургія.

Для сучасного театру принадність драматургії як справжнього літературного тексту, який має власну позатеатральну цінність, – мінімальна. Написаними, мов сценарії, сьогоденними п’єсами А. Крима, О. Марданя, Н. Неждани, які грають на багатьох сценах України, та переробленими в сценарії текстами В. Шекспіра, Ф. Шиллера, А. Чехова, сучасний театр беззастережно хизується. Зрештою, це і є його головна творча фішка: триваюча акція зі знецінення персон та знеособлення облич, що загрожує перетворитися на малоцікавий нудний серіал.