В одній з анкет, які, як було заведено, роздавалися після прем'єри вистави в театрі «Березіль» («Жакерія» за Проспером Меріме, 12 листопада 1925 року), робітник, член КП(б), 22 роки, на питання: «Що вам сподобалось у грі акторів?» - писав: «Рух, відсутність зайвих дрібниць – підкреслено головне» [1].

Чітка несподівана інтонація, перенаголошене слово, «перетворений» (термін Курбаса), гіперболізований і експресивний жест створювали пластичний та інтонаційний малюнок ролі, так звану партитуру. Вистава немовби витанцьовувалась й проспівувалась у дусі пісенно-танцювальної традиції класичного українського театру. Метод фіксації мовлення на точних інтервалах, укрупнений план, деталізація, несподівано гострий ракурс дозволяли створювати своєрідні стоп-кадри, які дискретно монтувалися за принципом контрасту (контрапосту). "Всесвіт, — говорив Курбас на засіданні Режисерського штабу 4 лютого 1926 року, — побудований за принципом безкінечних співвідношень" [2, 13]. (Зазначимо, що фотографування вистав у театрі «Березіль» було постановочним. Курбас виставляв мізансцени. Фотографами в Києві були Михайло Єзерський і Данило Демуцький, у Харкові – Микола Савченко.)

У "Молодому театрі", а пізніше в "Березолі" в роботі над класичною і сучасною драматургією виховувався універсальний високопрофесійний актор-інтелектуал, який досконало володів духовною спадщиною минулого й усіма засобами сучасної сценічної виразності. Використовуючи яскраві і гострі художні прийоми, березільський актор грав у трагедії, комедії, музичному й сатиричному ревю, агітаційному політичному видовищі. У творчості Курбаса і його акторів відбулося схрещення різних театральних стилів. Поєднання національної пародійно-бурлескної традиції та експресіоністської загостреності дало театральному мистецтву своєрідний український гротеск.

Акторська школа, створена Курбасом, є мистецьким втіленням ідеї соборності українських земель. Бучма, Гірняк, Крушельницький, сам Лесь Степанович - галичани. Мар’яненко й Сердюк — з Наддніпрянщини. Різниця між галицькою і наддніпрянською акторськими школами — це, власне, результат могутніх багаторічних впливів західноєвропейської та слов’янської культур. Традиція графічного ліплення ролі, нервовість і гострота йдуть із Заходу України, мистецтво психологічного живопису, замріяність і широта — зі Сходу [3, 136-137]. Та об’єднує їх спільне історичне коріння відкритості й полістилістичності української художньої традиції, ігрової природи яскраво театральної романтичної української акторської школи, відповідно до нашої культурологічної концепції ігрового полістилізму як консолідуючої суспільно-художньої ідеї, втіленої у різноманітних формах і субстанціях [4].

У 1930-1950 роках відбувається помітна бюрократизація та уніфікація театру, сценічне мистецтво відіграє неабияку роль у створенні оптимістичного образу епохи. Заідеологізована безформеність побутового реалізму, здавалось, назавжди позбавляє театр курбасівської філософії перетворення дійсності засобами сценічної виразності. Мистецьке життя України на довгі десятиліття стає одноманітно парадним та відчуженим від досягнень світової цивілізації.

Водночас, ситуація у вітчизняному кіно виглядає дещо інакше, ніж на театрі. Художня традиція Леся Курбаса знаходить своє продовження у фільмах таких режисерів як Сергій Ейзенштейн, Олександр Довженко, Ігор Савченко. Навіть без загублених німих кінострічок Курбаса, знятих ним у ВУФКУ у 1924-1925 роках [5], стає очевидним вплив режисерської естетики Курбаса, зокрема його акторської школи, на розвиток українського кіномистецтва. Тим більше, що більшість акторів Курбаса успішно працювали в кіно: Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Олександр Перегуда, Ханан Шмаїн, Семен Свашенко, Петро Масоха. Романтична окриленність та експресіоністька загостренність їх акторського тривання в кадрі свідчить насамперед про бездоганний акторський вишкіл, який досягався Курбасом за рахунок наполегливої студійної праці не лише над голосом і пластикою, а й мімодрамами, в яких акторові потрібно було створювати виразний зовнішній малюнок ролі. Таким чином, професійна вправність курбасівського актора вдосконалювалась, немов у своєрідних сценках-епізодах німого кіно. «Стараючись не випадати з наміченого образу й виконувати завдання дії,… я вперше усвідомив користь від мімодрам, над якими доводилося мучитись у березільському вишколі,» - зазначав славний актор театру «Березіль» Йосип Гірняк, згадуючи свою роботу над роллю старого попа у фільмі Леся Курбаса «Вендетта» (1924) [6].

Отже, пантомімічна гра, побудована на підкреслено виразному малюнку рухів, розвивала виконавчі принципи березільської акторської школи. Колишня студійка «Березоля» О.О.Бартошевич (пізніше позашлюбна дружина сина В.І.Качалова Вадима Шверубовича та мати відомого московського театрознавця О.В.Бартошевича), згадуючи про акторську стилістику цього театру, про методику викладання акторської майстерності, розповідала мені у 1985 році, що основними предметами у них були «Мімодрама» і заняття на оволодіння технікою контрапосту – «Просторовий план». «В етюдах з «Мімодрами» ми шукали таку пластичну форму виразу змісту, яка б не тягнула на слово. «Просторовий план» - це мовби скульптура, що ожила. Курбас використовував ефект контрапосту – художнього прийому, поширеного в образотворчому мистецтві. Ці вправи розвивали тіло, давали яскраве бачення образу, привчали до відчуття форми, до фіксації, до того, що на сцені все повинно бути виразне, чітке» [3, 90].

Щодо української культури наступних десятиліть, насамперед, необхідно згадати поетичні фільми С.Параджанова та Ю.Іллєнка ("Тіні забутих предків", "Білий птах з чорною ознакою"), самобутні філософські поезії Л.Костенко та симфонічні вистави С.Данченка. У 1960-х роках до нас повертаються не лише Л.Курбас, М.Куліш і В.Мейєрхольд. У російських перекладах приходять Ж.-П.Сартр, А.Камю, Ф.Кафка. У цей час виходять епічні романи "Людина і зброя" О.Гончара, "Правда і кривда" М.Стельмаха, перші збірки космічних поезій І.Драча ("Соняшник") та М.Вінграновського ("Атомні прелюди"). Вишукана зображальна естетика кадру й метафоричність мовлення українського поетичного кіно, безперечно, завдячує творчим урокам Леся Курбаса.

1970-ті — перша половина 1980-х років — то період стагнації і прагнення союзної та української партократії загнати національне мистецтво в глухий провінційний кут. Здавалося, назавжди оніміла, українська культура на порозі 1990-х прокинулась і почала згадувати своє славне минуле, пізнавати творчість української діаспори, знайомитися з близькими і далекими сусідами. Повністю знімається ідеологічне табу з імені Леся Курбаса й одного з найталановитіших його акторів — Йосипа Гірняка, який після ІІ світової війни жив у США.

Сучасне українське мистецтво відчуває гостру потребу у відродженні й розвитку національного наративу, у зверненні до системи світової культури. Спадкоємність ідей дасть невичерпний запас творчої енергії нинішнім і прийдешнім поколінням.