Творчі лабораторії були звичними для «буремних двадцятих» минулого сторіччя, у тридцяті роки вони опинилися під підозрою. Здобутком тогочасної української мистецької педагогіки стали принаймні дві режисерські лабораторії: Леся Курбаса і його творчого побратима Олександра Довженка.

1935 року О.Довженко мав можливість повернутися на Україну, отримавши пропозицію викладати на Вищих курсах кінорежисерів (ВКРК) при Київському державному інституті кінематографії (КДІК), або, як його називали у російській пресі, «Українському інституті кінематографії» [1], проте з багатьох причин не захотів зв’язувати себе із досить жорсткою і дедалі догматичнішою офіційною кіноосвітою і обрав вільнішу у плані експериментування режисерську лабораторію (студію) при Київській кінофабриці (РЛККФ) та «залучив до роботи на студії молодих режисерів, переважно діячів української театральної культури» [2, с.98], більшість із яких пройшли школу «Березоля».

Прийнявши у свою лабораторію учнів репресованого на той час Л.Курбаса, О.Довженко врятував більшість із них від арештів. Разом із «березільцями» (Олександром Іщенком, Володимиром Дробинським, Юрієм Нікітіним та ін.) у РЛККФ прийшов і дух Леся Курбаса. Та чи була режисерська лабораторія Довженка повторенням курбасівської?

Лесь Курбас і Олександр Довженко дуже прискіпливо й уважно займалися відбором учнів серед численної армії молодих митців, які прагнули вдосконалювати свою майстерність під їх орудою. Слід відзначити, що були це пошуки людей зі схожими поглядами на мистецтво і життя, однодумців, але в жодному разі не «дублерів», не бездумних адептів, а братів по мистецькому духу: «Я вважаю, що майстерня окремого майстра повинна будуватися на... єдності принципів майстра й учнів» [3].

Крім того, обидва майстри навчали професії в умовах реального творчого процесу: Л.Курбас у театрі, О.Довженко – на кінофабриці [4].

Проте були й відмінності: режисерська лабораторія Курбаса, як випливає зі спогадів Б.Балабана, складалася з чотирнадцяти-шістнадцяти осіб [5, с. 204], а РЛККФ – спочатку з «тридцяти молодих театральних режисерів, письменників, працівників художньої кінематографії та художників» [6], а після повторних іспитів «списки порідшали і склад, чоловік дванадцять, наблизився до однорідності» [7, с. 185].

Відрізнялися вони й тим, що Курбас викладав теорію у значно більшому обсязі, ніж О.Довженко, який пріоритетною у навчанні режисерів вважав практику: «Треба зменшити до мінімуму різні дисципліни і весь вільний час – кинути на виробничу практику для того, аби студенти могли зробити дві-три картини» [4].

Крім того, в «Березолі» була розгалуженіша система навчання, збору і обробки матеріалу: «Для вивчення й узагальнення результатів побічних завдань у Мистецькому об’єднанні «Березіль», крім п’яти майстерень, діяло близько десяти станцій, де були зібрані групи акторів, що цікавились тієї чи іншою проблемою. Це станції фіксації і систематизації досвіду, сценічного слова, наукової праці в театрі, театральної термінології, репертуарна, дитячого театру, музейна та ін. Кожна з них вивчала вирішення відповідних побічних завдань у спектаклях, фіксувала ці вирішення і теоретично узагальнювала результати їх, створюючи цільне дослідження з даного питання» [5, с.206].

На превеликий жаль, РЛККФ не стала такою ж масовою мистецькою школою, як система «Березоля». Режисерська лабораторія у Довженка була лише першим етапом у подальшому розширенні системи мистецької кіноосвіти в Україні – аби зарадити розформуванню художнього відділу КДІКу, О.П.Довженко «пропонував організувати при Київському театральному інституті кафедру кінорежисури, свою майстерню. Уже було підібрано молодих режисерів, та почалася війна» [8]. В майбутньому Олександр Довженко планував об’єднати кафедру кінорежисури КДТІ зі Школою кіноакторів при Київській кіностудії (ШКККС), керівником якої він був [9] і реформувати їх у кіноакадемію: «Напередодні війни Довженко розмовляв особисто із Хрущовим про відкриття в Києві української кіноакадемії» [10, с.75].

Проте не потрібно забувати, що Курбасові пощастило провадити навчання у експериментальних лабораторіях двадцятих років, а Довженко виховував молодих митців у найнесприятливіший час – лихоліття репресій тридцятих.

Підсумовуючи, можна відзначити, що режисерська лабораторія О.Довженка є цілком оригінальним педагогічним експериментом, зважаючи на тогочасні уніфіковані норми навчання кінорежисерів, яка, тим не менш, має досить реальні корені у ґрунтовно розробленій системі театральної педагогіки Л.Курбаса.