Ця історія почалася ще 2005 року, що проходив під знаком геніального роману Мігеля де Сервантеса Сааведри. Саме тоді Іспанське посольство висунуло пропозицію Національному театру російської драми імені Лесі Українки взятися за постановку «Дон Кіхота». Однак цей театр запропонував нашій увазі зовсім іншого «Дон Кіхота» – не за Сервантесом, як цього можна було очікувати, а за Михайлом Булгаковим. Окрім булгаковської п’єси «Дон Кіхот», у текст вистави еклектично вплетені уривки з його «Кабали святош» та «Життя пана де Мольєра». А якщо згадати й про легковпізнавану музику з «Фауста» Шарля Гуно та часові переходи із ХVІ у ХХ століття, то стає одразу відчутно, наскільки переобтяжена сюжетними нагромадженнями вистава. Однак – варто визнати – такого проробленого спектаклю художній керівник театру російської драми Михайло Рєзнікович не продукував уже давно.

Можна говорити про ясність і чіткість режисерського висловлювання Рєзніковича, характерне для химерних часів українського радянського театру середини ХХ століття. Режисер не лишає простору для міркувань: перед нами – історія приниження, перемоги над мрією. Безперечно, це вистава-маніфест режисера. За кілька місяців до прем’єри «Дон Кіхота» так само програмний спектакль з’явився і в стінах Київського театру драми і комедії. У виставі Едуарда Митницького герої чеховського «Лєшого», немов сновиди, блукали заплутаними лабіринтами незручних «26 кімнат» – Едуард Маркович поставив песимістичне, ледь не апокаліптичне, марудне дійство про мерзенний, бездуховний світ, у якому ми існуємо... Однак, якщо на Лівому березі ховали сучасне суспільство, то в російській драмі нарешті з ностальгією розпрощалися з радянською дійсністю.

Сценографічне вирішення «Дон Кіхота. 38 року» – типова номенклатурна квартира радянських часів: повні полиці книг, зелений абажур, радіоприймач, з якого періодично лунають політичні спічі вождів, протоколи судових засідань, «правильні» новини... Цей світ часом заворожує фешенебельним декором, все тут відбувається у чіткому карбованому ритмі. А інколи звучить чарівливо-попсовий голос:

Ах, краса твоя, без спора,

Ярче солнечного дня!

Где же ты, моя сеньйора?

Иль забыла ты меня?...

Спершу в ту, дещо глянцеву дійсність вриваються середньовічні герої «Дон Кіхота». Вони, мов навіжені, бігають з однієї кімнати в іншу... Коли сценічний час під звучання «Пісні Буревісника» зміщується остаточно – священик багатозначно викидає книги, тим самим абсолютно оголюючи зміст та результат сильних рефренів співця революції Максима Горького. Містична атмосфера дедалі більше розпалюється: щось раптом викидає на сцену монахів; лицар, що водить Дон Кіхотом, незбагненним чином нагадує карателя-Невідомого з російськодрамівського «Маскараду» Лермонтова. Коли ж Дон Кіхота – Олександра Гетьманського хапають у полон, тужливо звучить чергова радянська мелодія... А завершиться вистава тихим запаленням безлічі свічок. Сумна пісня та численні вогники у фіналі запалюють на честь борця з владою Михайла Булгакова.

Ім’я письменника стає тут наріжним каменем. Весь пафос, навіть непритаманні досі цьому театрові закиди проти влади породжені як захист міфічної героїчної особи Михайла Афанасійовича. Це гіпертрофоване обожнювання Булгакова виглядає дещо комічним, пафос, який роздуває Олександр Гетьманський, здебільшого породжує лише посмішку подивування. Б’ється в істериці Булгаков Олександра Гетьманського, дізнавшись про закриття Театру імені Мейєрхольда, трусяться руки Михайла Афанасійовича, вихлюпується вода з так і не донесеної до вуст склянки, любляче огортає чоловіка ковдрою Олена Андріївна (Анна Наталушко), – але це викликає чомусь комічний ефект. Особливо коли Олена Андріївна вибухає пафосним монологом на кшталт чеховського «Ми побачимо небо в алмазах»! А от спостерігати за нескінченно довгим фіналом уже не смішно, а боляче, адже режисер з останніх сил бодай на кілька хвилин намагається відтягнути смерть свого улюбленого героя.

...У театральному середовищі ходять чутки, що ідея поєднати світ Сервантеса і Булгакова належить не режисеру, а сценографу – величному Давиду Боровському, для якого «Дон Кіхот», на превеликий жаль, виявився останньою роботою у житті. І – варто додати – роботою гідною. Вишукана детальність, з якою вималювана Боровським розкішно вмебльована квартира Булгакова, вражає. Так само, як зачаровує елегантна лапідарність правої частини сцени: на фіолетовому тлі – кілька зірок, білі двері та просторе вікно у вічність... Однак цей вишуканий простір акторам вдається обжити не так просто: їхні персонажі з ХVІ століття, вперше опинившись у столітті ХХ, на нього ніяк не реагують. Телефонний дзвінок, звуки, що линуть з радіоприймача тощо – акторам звичні і знайомі, вони не відпрацювали реакцій персонажа на середовище іншого століття, а тому ефект плідної сценографічної ідеї втрачається.