Якась утаємниченість у цей день спала на моє галицьке село Мацошин. Зазвичай до сільського клубу завжди ходила тільки молодь, старші люди шукали духовності у церкві, але тої неділі щось сталося, – на фільм «Білий птах з чорною ознакою» йшли старі й молоді, та ще й узимку, долаючи двокілометровий шлях до сусіднього села Сопошина, де вже був Будинок культури із широкоформатним екраном.

Дивилися «Білого птаха» сопошинці й мацошинці разом, стоячи, щоб поміститися, від подій на екрані в когось зривався здавлений стогін.

Після перегляду фільму, вийшовши на заметену снігом дорогу, мацошинська утаємниченість одностайно вибухнула повстанськими піснями про воїнів УПА, чиї сліди «лєнта за лєнтою» стелилися також і з кожної мацошинської хати. Після коляди «Сумний святий вечір у сорок сьомім році» мені, малому, здалося, що цього року Різдвяні свята прийшли до нас на місяць раніше …

Білий птах тої зими вибрав мою душу і почав звивати собі гніздо …

* * *

1977 рік. Перша студентська осінь у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого. Якось на одне з перших занять до аудиторії зайшла незнайома жінка. Уважно окинувши поглядом курс, поглядом звернулася до мене і попросила на хвилинку вийти з лекції. Далі вона відрекомендувалася помічницею кінорежисера Івана Миколайчука і запитала, чи знайомий я з твором Василя Земляка «Лебедина зграя». Зізнався, що роману не читав. Тоді вона порадила взяти у бібліотеці і за ніч прочитати, бо завтра на кіностудії ім. Олександра Довженка відбудуться мої кінопроби в Івана Миколайчука.

* * *

Він сидів у скромному кабінеті на тлі великої фотографії козла, що потім був прозваний Фабіяном, Івановим улюбленцем у фільмі «Вавилон ХХ».

Його проникливі й досвідчені очі з порогу побачили мою скутість, невпевненість і сільське походження. Останнє, мабуть, було тим єдиним, що і могло зацікавити в мені Івана. І він узявся «розкріпачувати» мене розмовами про те, як краще доїти корову, як замісити тісто на паску… Ці роботи з дитинства були добре знайомі мені і, чесно кажучи, набагато ближчі, ніж грати в кіно. І я, непомітно для себе, став гаряче доводити, що корову краще доїти двома руками, щоб у відрі пінилося молоко, бо ця піна зберігає його тепло, а в пасхальне тісто у нас, удома, не заведено бити так багато яєць, бо то вважається бабська паска, нею горілку не закусиш. Іванові ця розмова, видно, сподобалась, і ми пішли на фотопроби.

* * *

Звичайно, я усвідомлював свою неготовність до роботи в кіно, та й Іван це добре бачив. Але йому чомусь не хотілося мене втрачати, і тоді він вигадав для мене роль – молодого комунара. У фільмі є невеличкий епізод, де молодий комунар сповіщає вавілонян, коли ті вертаються з жнив, що вбито Поета. Власне, на зйомки цього епізоду виїхали у поле Київської області пізньої осені, вітер наганяв хмари, а потреба була в сонячному дні, тому Іван напружено вичікував сонця. Так допливли до полудня. Народ з «Вавилону» дістав хліб, сало і до сала. Обідали. Моя скромність вищипувала молоду траву з осінньої і теж обідала.

По обіді хмари обірвалися і сонце з безмежної холодної блакиті благословляло епізод кохання Мальви (Любов Поліщук) і Поета (Анатолій Хостікоєв). Іван знімав захоплено, дубль за дублем. І вже можна було здогадатися або інтуїтивно відчути: ти – голодний, як вовк, і в кадрі тобі сьогодні не судилося бути. І я тим часом вирішив бігти у село, що виднілося на горизонті, за печивом. Помічниця режисера, про всяк випадок, попередила про це Івана. І раптом на весь сонячний майданчик прозвучало: «Стоп!». Далі Іван когось шукав, вигукуючи «Гуцул!». Я, підстеливши шинелю, лежав на траві, очікуючи дозволу на печиво. «Гуцул! Ти чого не озиваєшся?..» – вже взяв мене за руку Іван і повів, вичитуючи за сором’язливість, до білої «Волги». Відкривши багажник, став нарізати варену ковбасу, яку я, мов бусол, ковтав прямо шматками, бо ж сонце, йому знімати треба… Поважно наливши склянку червоного вина, Іван заповів, щоб більше так не робив, і пішов знімати кіно.

* * *

За зйомки видали довгоочікувані гроші.

Мій гонорар перевищував усі сподівання…

Що робити – не знаю. Багато грошей і все!..

Тоді я відрахував свої, зароблені, що відповідали мінімальній кіноакторській ставці, решту в конверт і йду до Івана Васильовича.

– Це ваші, – кажу, – візьміть». А він сміється: «Відпрацюєш колись!»

* * *

Про смерть Івана я дізнався в Югославії.

Чому він так рано пішов, – я ж йому ще не відпрацював…

* * *

Тризна по Іванові в Чернівцях, рік по смерті.

На цьому сумному святі я познайомився з удовою України – Марічкою Миколайчук, а також з осиротілими Ніною Матвієнко й Валею Ковальською…

* * *

Марічка запросила на Іванове 60-ліття.

« У мене борг, Марічко, – відпрацюю... »

Напередодні вечора всю ніч монтували відеоряд з Іванових фільмів, десь під ранок уже майже закінчували, а тут комп’ютер раптом загув, як жорна.

– Полетіла система, – у розпачі каже оператор. – Усе, мабуть, стерто…

А я: –Іван неможливий без кінокадру!

Вийшли на вулицю. Перекурили.

Вертаємось мовчки до комп’ютера.

Вмикаємо. Із годинного відібраного матеріалу в наше напружене мовчання вилітає Іванова фраза: «Мудруєте, хлопці?!..»

Вечір називався «Грає сонечко на Йвана!»

* * *

Марічка запросила на Іванове 65-ліття.

– Відпрацюю!..

Вечір називався «Білий птах».

* * *

«…Пам’ять про Івана Миколайчука світла. У цьому могли пересвідчитися глядачі на вечорі в театрі ім. Івана Франка, підготовленому режисером Василем Вовкуном. На ошатно оформленому запрошенні – Іван Миколайчук в образі Фабіяна зі скрипкою в руках. Цей кадр з фільму «Вавилон ХХ» стверджував, що мудрість нерозривна з прекрасним, вона через нього проявляється. Постановник вибудував вечір концептуально і дуже влучно. На екрані, що розмістився в глибині сцени, йшли фрагменти з фільмів Миколайчука, які невимушено змінювалися живими артистами та виконавцями на сцені. Глядачі вечора «Білий птах», присвяченому 65-літтю Івана Миколайчука, були приємно вражені якісною і вдумливою режисурою.

Враження було таке, що Іван Миколайчук присутній на цьому вечорі.

Це була справді зустріч з тим, що творив Миколайчук, що він любив: високе мистецтво і красу національного духу».

(Лариса Брюховецька. Журнал «Кіно-Театр», №5,

2006 р.)

* * *

Білий птах вибрав мою душу і звив собі там гніздо…