Існувати під постійним прицілом камер і роками уникати настирливих репортерів. Не мати права на найменший промах, а тим паче, серйозну помилку. Жити так, немовби тебе не хвилює вся ця увага, та насправді стежити за найменшими змінами в суспільній рецепції. Бути дипломатом настільки, щоб про твої вагання та сумніви ніхто не здогадався. Пам’ятати, що не можеш говорити від свого імені ніде, крім власного дому. І, зрештою, так досконало й гідно грати свою роль, щоб з роками забути, що ти її лише граєш…

Кінематограф не вперше обирає своїм об’єктом «великих світу цього», показуючи їх, так би мовити, з іншого боку – того, який ми (читай: звичайні люди) ніколи не зможемо побачити, як і зворотну сторону Місяця.

Шляхом найменшого опору йдуть ті режисери, які б’ють насамперед по емоціях глядача, показуючи своїх «великих героїв» у моменти звичної людської слабкості чи якоїсь життєвої кризи. Обираючи не документальну, а радше художню стратегію, вони показують маловідомі або не до кінця з’ясовані факти, витворюючи за їх допомогою власну, альтернативну, версію історії (так, в американському кінематографі існують вже десятки кіноверсій смерті Мерилін Монро чи Джона Кеннеді, які нерідко суперечать одна одній і часом дуже далекі від реальних фактів).

Та вже значно складніше показувати події, не надто віддалені від нас, у яких, до того ж, фігурують досі живі й, головне, досі активно дієві постаті: тут не так багато простору для фантазій та інтерпретацій. Італо-франко-британський фільм Стівена Фрірза «Королева» (“The Queen”) – про події десятилітньої давнини у Великій Британії, пов’язані з загибеллю принцеси Діани, обранням Тоні Блера прем’єр-міністром і конфліктом консервативного королівського двору з готовим до модернізації англійським суспільством.

Гелен Міррен – британська акторка з російськими коренями, що прославилася різноплановістю своїх ролей (відомою вона стала після участі у фільмі Пітера Ґрінуея «Кухар, злодій, його дружина і її коханець») – отримала за роль Елізабет ІІ відразу дві найпрестижніші «іжнародні відзнаки за найкращу жіночу роль: на Венеційському кінобієнале та від Американської кіноакадемії. І без сумніву, нагороди ці заслужені.

Можна говорити і про зовнішній образ (зовсім не схожа на англійську королеву в житті, на екрані Гелен Міррен стає по-суті її копією), і про неймовірну «іметичну точність жестів, рухів, ходи, інтонацій, акценту тощо. Та значно суттєвіше, що акторка зуміла дуже тонко передати на екрані те відчуття, яке в англійській мові має назву «dignity» (це слово позначає водночас і почуття власної гідності, і певність у вчинених діях, і усвідомлення своєї значимості, та при цьому цілковиту відсутність дешевого марнославства). Важко утриматися від патетики: акторці вдалося не зіграти королеву, а насправді нею стати …

Якщо існують міфи про англійське суспільство, то один із них – той, що британці справді люблять своїх королівських осіб. І екранна Елізабет ІІ таки викликає в глядача коли не любов, то принаймні велику симпатію. Та це зовсім не та симпатія, яку можуть пробудити на короткий час вправні демагоги. Радше навпаки: це симпатія до вищого від тебе. Елізабет ІІ зберігає свій авторитет попри власну «антидемагогічність» і відмову загравати з публікою. До речі, в цьому вона виявляється протилежністю до Тоні Блера (його у фільмі зіграв Майкл Шин), який уважно стежить за суспільними настроями і швидко на них реагує.

Проте в певний момент любов британського народу до королеви таки опиняється під загрозою. Це стається тоді, коли відчуття власної гідності переважує в королівської особи над усвідомленням свого королівського обов’язку: їй важко вдавати перед публікою любов до померлої Діани, й до останнього моменту вона відмовляється від участі в публічних акціях скорботи, провокуючи гнів преси та читачів.

Фільм приємно дивує виваженістю і обережністю в тлумаченні подій. Всі найконфліктніші моменти – в тому числі, неприйняття королівською родиною принцеси Діани – подано дуже обережно, без загравання до якоїсь зі сторін.

З одного боку, нам показано Діану (в сюжет вмонтовано шматки документальних зйомок, зроблених за її життя), якою її бачили в світі: чарівна принцеса, що присвячує себе доброчинству, допомагає знедоленим, стає втіленням «своєї» для мільйонів (в промові Тоні Блер називає її «People’s princess»/«народна принцеса», і ці слова повністю відповідають тодішнім відчуттям людей, що пережили її смерть як приватну втрату). З іншого боку, нам натякають на існування якогось внутрішнього конфлікту в її житті: принцеса постійно переховується від папараці, хоча дедалі частіше окремі «пікантні» знімки з’являються на шпальтах жовтої преси, її конфлікт із королівською родиною та колишнім чоловіком стає все гучнішим.

Фільм відмовляється називати винних у цій ситуації. Режисера більшою мірою цікавить реакція королеви, проте й тут він лишається дуже тактовним: Елізабет ІІ стримана навіть у гніві. Лише одного разу вона мимоволі зізнається, що, мовляв, нема нічого спільного між Діаною, яку любить публіка з вулиці, і Діаною, яку знала королівська сім’я.

Недоговорювання, використання різноманітних еліптичних фігур видається плідною стратегією, особливо для фільмів із документальними амбіціями. Тим паче, показ життя живої особи накладає на режисера неабияку моральну відповідальність. І межа в показі приватності в кіно таки існує, хоча вона й не завжди збігається з дверима спальні (існують-бо й приватніші речі).

Колізія, яку переживає Елізабет ІІ, не є лише внутрішнім конфліктом політика й приватної особи. Це криза особи, яка звикла бути першою в державі, звикла почуватися виразником інтересів свого народу, та яка в певний момент усвідомлює, що перестала його розуміти. Після хвилини вагання (чи не минув її час?) з’являється готовність змінювати себе відповідно до потреб суспільства. Тож уже наступного дня королева виходить назустріч тим, хто ще вчора її звинувачував. І виходить із таким виглядом, немовби нічого не сталося. Конфлікт із британцями ніби й вичерпано. Та чи до кінця?..

У силовому полі королеви опинився й екранний Тоні Блер. Його симпатична недолугість на початку фільму (з типово британським почуттям гумору показано його перший візит у ролі прем’єр-міністра до королеви) поступово зникає, і бачимо політика, хоч і схильного до демагогії, але такого, який готовий шукати спільну мову з опонентом.

Єдиним притягнутим за вуха моментом видається той, коли дружина Тоні Блера пояснює несподівану прихильність свого чоловіка до королеви тим, що Елізабет ІІ нагадує прем’єрові його маму. Маємо таке собі необов’язкове психоаналітичне уточнення в дусі американських фільмів: мовляв, жодне почуття не може виникнути на голому місці, його передумови закладено в нашій підсвідомості, а сліди її завжди тягнуться в дитинство…

Та насправді магнетизм Елізабет ІІ має інші корені: вона – монарх від Бога, справжня королева, аристократична й владна, недосяжна, та водночас «своя». З її рішеннями можна не погоджуватися, її одяг можна називати старомодним, а її саму – впертою старою (десь у такому дусі про неї висловлюються помічники й однопартійці Блера). Проте ніхто не зважиться заперечити, що за всіх обставин вона лишається справжньою Королевою…