– Розкажіть, будь ласка, як ви стали актором?

– Небайдужість до акторського ремесла я «отримав» від мами. Вона мріяла стати актрисою і в роки війни, не маючи й п’ятнадцяти, звернулася до адміністрації Харківського театру ім. Т.Шевченка з проханням дозволити займатися в театральній студії. Успішно склала іспити – її прийняли. Але оскільки мого дідуся, її батька, репресували ще до війни, і сім’я потребувала годувальника, мама, щоб більше працювати й таким чином допомагати рідним, змушена була залишити театр.

Мабуть, мені на роду було написано стати актором, бо з пологового будинку мене принесли на вулицю Театральну, наша родина тоді мешкала в будинку номер п’ять.

Мрія стати актором зринула ще в дитинстві. У Харкові в дитячі роки я займався в драматичній студії в БК «ХЕМЗ». «Мама Євгенія» – так називали ми керівника студії Євгенію Андріївну Манжелей. Стільки світла вона подарувала своїм вихованцям! Це світло, як, власне, й материнська любов моєї рідної мами, супроводжують мене й донині. Євгенія Андріївна деякий час навчалася в студії МХАТу (разом з О.Табаковим, Є.Євстигнєєвим), а потім, очевидно, маючи серйозні причини, залишила театр, переїхала до Харкова й почала навчати прекрасному дітей. Сьогодні я з теплотою пригадую щасливі миті спілкування з нею.

– У дитинстві Євгенія Андріївна зацікавила вас акторською справою, а згодом у Києві доля подарувала зустріч із Миколою Івановичем Мерзлікіним?

– Микола Іванович дивовижно поставив «Сто тисяч» І.Карпенка-Карого в ТЮГу, ця вистава – подія в Україні щодо сценографії, гри акторів. До того, як остаточно залишитися в репертуарі ТЮГу, її в 1968 році грали на сцені Київського українського драматичного театру ім. І.Франка. Я ж уперше побачив її саме на сцені ТЮГу, куди в 1978 році прийшов працювати. Після перегляду був вражений, зокрема й грою Володимира Олексієнка. І нині, з відстані років, коли є можливість порівнювати «Сто тисяч» Мерзлікіна з іншими постановками, я розумію, що ця робота стала, дійсно, явищем у театральному житті. Та, оскільки зроблена вона була в ТЮГу, критики її не пестили увагою.

Микола Іванович був моїм другом. Водночас ми, котрі прийшли до нього хлопчиськами, можемо вважати вчителя ще й хрещеним батьком. Коли я вперше його побачив, подумав, що він не схожий на режисера. Це був, швидше, директор будинку для безпритульних підлітків. Макаренко! Простий у спілкуванні! «А де ж театральні атрибути?», – дивувався я, бо сподівався побачити його з краваткою-метеликом.

Він, як ніхто, міг визначити події у виставі, перевернути їхню енергетику. Микола Іванович Мерзлікін – не тільки режисер... Біля нього завжди було сонячно, й акторів, з якими він працював, хотілося називати сонячними.

– І п’єси він обирав із такою ж світлою енергетикою?

– Він був небайдужий до драматургії з цікавими і глибокими характерами. Коли працював із нами, вчорашніми студентами, це були п’єси про героїв-юнаків, у яких чимало проблем у сім’ї, школі, з близькими. Так з’явилися: «Любов, джаз, і чорт», «Ми не віримо в лелек», «Вибір». Взагалі ж, Микола Іванович обирав п’єси, де герої, проходячи через випробування, переживали катарсис і приходили до світла.

– 1999-й рік у вашій долі чи не най-яскравіший: вас нагородили премією ім. А.Бучми, «Київською пектораллю». Як до й після цього складалося життя?

– У 1989-1990 роках через хворобу, я півтора року не займався театром. То був нелегкий час для мене й моїх рідних (стояло питання: житиму я чи ні). Повернувшись у ТЮГ, я відчув потребу відмовитися від деяких із ролей і поділився цим із режисером, мені пішли назустріч – дозволили певні ролі не грати.

Взагалі після випробування почалося переосмислення не тільки життя, а й професійних речей – спершу однієї драматургії, потім іншої, і в певний момент мені стало важко водночас шукати Царство Боже й перебувати в атмосфері, де не завжди все гаразд, де чимало інтриг і бракує щирості.

Я змінював театри: після Київського ТЮГу – театр російської драми ім. Лесі Українки; і часом навіть думав, що слід закінчувати з акторською справою, та несподівано отримав запрошення з театру ім. Івана Франка.

– І фактично всі ролі, які ви зіграли в цьому театрі, висували на «Київську пектораль». Вас Сергій Данченко запросив?

– Дійсно, запросив Сергій Володимирович, його існування в театральному середовищі вирізнялося від інших – воно було мудрим. Він ніколи не підвищував голосу, не вигадував інтриг, коли заходив у кімнату, де йшла репетиція, всі актори (люди, котрі вміють дотепно пожартувати, влучно висловитися) миттєво виструнчувалися, мовляв, «Тато прийшли».

– У інших колективах, сказати б, «нетворчих», на ваш погляд, таких негараздів, як у мистецькій громаді, менше, чи вони там просто не так помітні?

– Думаю, в інших колективах багатьох неприємностей у певні моменти можна уникнути, тоді як у театрі ти – заручник, по-перше, драматургії, написаної невідомою людиною, почуття котрої в момент написання для нащадків залишаються невідомими; по-друге, режисера, який говорить, що так і не інакше потрібно робити те й те, при цьому він може бути професіоналом-режисером, але духовно – дитям ще ненародженим. Схожа ситуація була, коли в театр ім. Івана Франка принесли п’єсу Ніни Садур «Брате Чичиков» за творами Гоголя. Мені було некомфортно з цим матеріалом, і я запитав у Олександра Дзекуна, який ставив виставу, чи не експериментувала Садур із силами зла – надто відверті закляття в п’єсі. Режисер відповів: «Можливо, можливо…». Я відчув, що не зможу працювати в цьому матеріалі. Виникла проблема.

– Акторська професія настільки залежна?

– За своєю сутністю вона – язичницька. Сьогодні актор може говорити про високе, виголошуючи біблійні притчі, а завтра він грає щось цілком протилежне. Драматургія, наче губка, вбирає в себе все – чисте й брудне, напівфабрикат і фабрикат.

– Але, мабуть, актори, як ніхто, відчувають масштаби тих колізій, що нуртують усередині людської душі. Від них нерідко чекають особливих одкровень, вважаючи акторську роботу особливою, навіть ближчою, порівняно з іншими, до неба.

– Це – ілюзія, бо актори – своєрідні жерці (але жерці служать і в язичницьких храмах), тому є відчуття, що вони служать високим, духовним цілям. Актор – категорія радше душевна, ніж духовна, бо духовне – це не декламація ролі, не гра, хоч би й геніальна, а те, що з великої літери, – заповіді, чистота, святість. Артист – це той, хто імітує почуття. Певних речей він не в змозі уникнути: після вистави виходить на аплодисменти й, бажає того чи ні, слухає, як глядач до нього ставиться, як йому аплодують. Так актор стає залежною істотою, яка змушена регулярно підгодовувати своє марнославство. Коли ж він відганяє від себе думки на кшталт «Що про мене сказали?», «Що подумали?», значить, уже помер, згас для акторської справи. Пригадую сцену в одному зі спектаклів театру ім. Івана Франка, де я грав, яка супроводжувалася шквалом оплесків… Щоб не ввійти в стан ейфорії, я мусив, нехай на нетривалий час, але залишати той, внутрішній, необхідний на сцені, кураж і таким чином на якусь мить умертвляти себе …

Були часи, коли в молитвах я просив, щоб мені було дозволено піти з театру спокійно й без шкодувань. І одного дня я сказав Сергію Володимировичу: «Залишаю театр». Він був шокований: «А хто гратиме Пер Гюнта?». Попереду була пора відпусток, а після відпустки Данченко більше не повернувся в театр – захворів…

– А за рік до цього, восени 2000-го, в Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва відбулася прем’єра вашої моновистави «Заметіль». Її ви граєте вже сьомий рік. На ваш погляд, у чому запорука успіху «Заметілі»?

– Цю виставу глядачі мають змогу бачити завдяки Миколі Івановичу Мерзлікіну. Мабуть, вона – особливий подарунок усім її учасникам, подарунок, де гармонійно поєдналися драматургія, музика, досвід режисера, а також диригента Анатолія Бойченка, який, треба сказати, давно мріяв про такий спектакль. Коли Микола Іванович пішов із життя, в мене з’явилися підозри, що виставу знімуть, проте директор тоді запитав: «А чи могли б ви ще щось подібне поставити?», і я зрозумів – вистава буде жити. І живе. Вона не має вікового цензу. Ми граємо її не тільки вдень, у розкладі є й вечірні години. Публіка приходить різна, й часом у залі чимало дорослих глядачів. Знаю людей, які не один і не два рази переглянули цей спектакль.

– Перша «Заметіль» і та, яку ви сьогодні даруєте глядачеві, наскільки різні?

– Безперечно, різні. Стрижень щоразу залишається один і той самий, проте жодна з вистав, незважаючи на те, що в ній задіяний лише один актор і оркестр, не є копією вже зіграної, і мізансцени народжуються залежно від того, як іде спектакль. З усіх зіграних вистав кілька можу пригадати як особливі: вони залишили по собі відчуття професійної цілісності, яке можна порівняти з відчуттям, що з’являється, коли вельми вдало забив цвях (сміючись).

– Тож сьогодні ваш акторський фах задіяний лише в одній виставі, а ще в Національному університеті театру, кіно і телебачення, де ви викладаєте акторську майстерність майбутнім телережисерам?

– На момент, коли Микола Іванович набирав курс, ми були настільки зрозумілими один для одного, настільки переплелися наші світовідчуття, що для вирішення того чи іншого питання нам вистачало обміну поглядами. Я викладаю завдяки йому. Разом ми випустили два курси, і тепер, залишившись без нього, я зобов’язаний довести до випуску третій, який ми набирали вдвох.

Водночас викладаю «Історію і християнську етику» в християнській школі, сьогодні моє життя тісно пов’язане з церквою.

– Є втома від викладання? Студенти не розчаровують?

– Втоми немає, навпаки – викладання приносить втіху, зі студентами склалися хороші взаємини, вони повірили мені. Потрібно дати їм новий зір, пояснити, що не варто зважати на шаблони – є інші знання, цінності, координати.

– Серед молоді є небайдужі, такі, котрі шукають відповіді на питання стосовно сенсу буття?

– Такі студенти є в мене на курсі. Вони готові віддавати себе справі на всі сто, наче затворники (в кращому розумінні цього слова), і все робити чесно.

Коли сьогодні в моєму житті з’являється той чи інший момент виховання, відчуваю: він приходить не задля того, щоб я когось навчав, а, мабуть, тому, що існують у світі речі, між якими ми повинні навчитися робити вибір. Актор, як ніхто, має усвідомлювати необхідність вибору, адже глядач зчитує все.

– Чи почуваєте ви себе зобов’язаним «відсікати» просто здібних студентів і спрямовувати тих, у кого вочевидь дар бути актором?

– У мене не піднімається рука на таке «сортування», відчуваю, що мені не можна бути настільки категоричним. Для мене важливо, щоб студент через спілкування з педагогом народився не тільки як актор чи режисер, але і як духовна особистість – осмислив себе, а свою професію він знайде, тому що талант – це не професія.

– А що?

– Талант – це стан душі. Свій талант можна використовувати в будь-якій професії. Часом говорять: «Людина народжується людиною, а помирає продавцем. Коли ж не продавцем, то артистом». Талант – це вміння прощати, любити і вміння говорити також, бо ти можеш виголосити проповідь – необов’язково виходити на оплески.

На мій погляд, не кожен усвідомлює, в чому його талант, людина, скорше, передчуває, на що спроможна. Іноді ж щось тобі підказує: «Зроби ось це». Усвідомивши свій талант, мусиш його використовувати, навіть тоді, коли хочеться відпочити, а в цей час десь потребують твого вміння, чекають на тебе. Ти йдеш, і це вже – служіння. А згодом те, що віддав, повертається до тебе. Сьогодні, коли я майже залишив акторство, я не кажу, що ті, котрі зосталися в ньому, – погані люди, серед них є різні, як і в церкві. Каяття – річ особиста.

– Чи допомогла акторська професія в сьогоднішньому вашому покликанні?

– Однозначно, допомогла! Викладаючи в християнській школі, я так само, як і в «Заметілі», тримаю тему, драматургію (але вже уроку), я – одночасно режисер й актор, а учні – мій глядач.

– Що можна назвати найвищою нагородою викладача?

– Іноді працюєш-працюєш із дітьми, й здається, нічого не виходить, вони не приймають те, що ти віддаєш… А потім настає хвилина, несподівана хвилина, впродовж якої все, що ти говорив, сіяв, раптом показується. Це і є чудо, найвища нагорода й неабияка радість. Не можна елементарно проговорити перед студентами, учнями важливі слова, значуще потрібно пояснювати через світлі моменти, підводити до нього не прямолінійно, а крок за кроком. Молоді люди мають знати, де джерело їхньої сили, не боятися випробувань і того, складеться в них щось у професії чи ні, вміти довіряти. Не має значення, який навчальний заклад людина обрала. Та коли вочевидь туга за популярністю… Хтось дивиться на свого ідола, на його дороги до слави й повторює їх, нерідко в театральний приходять, щоб мати популярність. Своє власне майбутнє я не пов’язую з викладацькою роботою в театральному. Хочу повністю присвяти себе християнській школі. Коли мистецтво, яким ми займаємося, може пробудити таку особливу енергію, як прагнення гармонії, це – хороше мистецтво, якщо ні – воно мертве. І варто не забувати, що каміння, яке відкидають будівничі, стає наріжним каменем, бо ми і є ті нещасні, котрі відкидають…