Сьогодні прояснення будь-якої тези означає передовсім стирання межі між різними її тлумаченнями. Водночас існують речі, про які кожен намагається висловити моральну, на його позір, думку, приєднуюючись до того чи іншого табору. Немислимо стверджувати, що Америка – взірець чеснот для всього світу та встановлювач глобального порядку. Це звучатиме в ліпшому разі наївно. Але такі ж перспективи матиме й думка про тотальне зло, що його країна ґенерує. Наразі йтиметься не про політико-культурний аспект цієї справи, а про, так би мовити, гуманістичний, акцентований на проблематиці human. Незважаючи на глибинний зв’язок цих площин, цікаво прослідкувати «погляд збоку», до того ж спрямований не через призму 11 вересня чи аґресивної зовнішньої політики Штатів. Один такий погляд оминає вищезгадане, бо зафіксувався ще до трагедії – це фільм Софії Копполи «Незайманки-самогубці» (The Virgin Suicides, 1999). Інший погляд, із властивим йому іронічним антропоцентризмом, належить людині, котра жодного разу об’єкт свого аналізу не відвідала, – Ларсові фон Трієру з його стрічкою «Доґвіль» (Dogville, 2003).

Неважливо, що обидва фільми розтинають різні часові проміжки й розповідають докорінно різні історії. Вони, позатим, спрямовані на розкриття жахливості того, що криється за політикою («хорошою» чи «поганою») чи інтернаціональними стереотипами американців працьовитих, американців твердоголових, американців розбещених. Глобалізація торкається не лише економіки та стандартизації міжнародних відносин. Під цими процесами приховане узагальнення повсякденності. Про- чи анти-американськість тут мають однакову вагу та основу, якщо виходять з підтримки чи опозиції спільної Влади, виростають з однієї культури. Стандартизація у вигляді творення людини без хиб страшна.

Софія Карміна Коппола зображує Штати середини 70-х, діру приміського Детройта, де панують «протестантська етика» та пуританський консерватизм. П’ятеро сестер учиняють самогубство. Для більшості причина трагедії лишається невідомою. Тло оказії, зображуване Копполою, видається ненормальним саме через свою «нормальність», навіть відшліфованість – релігійна родина, середній клас, сестри-красуні. Це схоже на те, що С’юзан Зонтаґ у збірці есеїв «Про фотографію» говорить про світлини Діани Арбю, у якої люди з фізичними вадами не відлякують і не виглядають чудернацько,а повсякденні персонажі на їхньому тлі просто таки потвори. Авторка називає це специфічним гуманізмом 70-х. Стрічку Копполи знято «про 70-ті», але кіно – позачасове, в сенсі актуалізації сучасних феноменів у різних умовних площинах. За схожим на ефект від фоторобіт Арбю принципом, групове самогубство дівчат виглядає «нормальним» з усією своєю безглуздістю, а повсякденність бачиться якоюсь жахливою, перверзійною Причиною. Побутові речі панянок Лізбон, збирані сусідськими хлопчаками-спостерігачами, – платівки, записники, щипчики для завивки вій – перетворюються на таємничі артефакти, з котрих можна відтворити ненаявні мотивації. Чи не тому сьогодні ідеалізована глянсова «нормальність» здається якоюсь моторошною причиною сучасних катастроф, які не мають доступного пояснення? Американська дійсність через свою моральну квазіправильність породжує таку ж відразу, що й сувора та богобоязна поведінка матері сестер Лізбон у контексті їхнього суїциду.

«Доґвіль» фон Трієра абсолютно інший – з усвідомленим критичним задумом, умовністю та байдужістю до міметичності. Але з «Virgin Suicides» його пов’язує якийсь спільний знаменник невідомої Причини. Стандартизована повсякденність катує і сестер Лізбон, і протагоністку «Доґвіля» Ґрейс; і перші, й друга позбуваються її – сестри через заподіяння собі смерті, Ґрейс – через заподіяння смерті «винуватцям». Утім, ні та, ні інша акції не впливають на дійсність ніяк, окрім тимчасового шоку – не змінюється приміський квартальчик Детройту, виростають чи старіють свідки родинного лиха Лізбонів, щоб аналізувати її водночас ностальгійно та відсторонено; Ґрейс лишає живим собаку (якщо вийти поза межі змальованої історії – «повсякденність» продовжується у другій частині «Американської Трилогії» фон Трієра «Мандерлаї»). У «Доґвілі» силу впливу надано «жертві», утікачці Ґрейс, урятованій містечком від батька-ґанґстера, котрий у результаті стає її рятівником від того ж містечка, заглибленого в негаразди часу Великої Депресії та власну рутину. Тому цього разу інакше повертаються події в ситуації, де одна зі сторін мусить зазнати спустошення. Ларс фон Трієр через награність та перебільшення дуже прозоро демонструє, що пересічна «дійсність» одночасно любить, експлуатує, ґвалтує та виражає спроби морально наставляти. Показ «ненормального» поруч із нею знімає зачарування ідилією та викликає бридливе сприйняття цієї «нормальності».

На одному з інтернет-форумів, присвячених обговоренню кіно, глядач зі Штатів у своєму коментарі на рецензію «Доґвіля» написав, що американська дійсність є жахливою, тож суспільство заслуговувало чогось на кшталт теракту 11 вересня. Зі стереотипної точки зору, така думка є виявом прикрого цинізму, але глядач має рацію,віднаходячи зв’язок між способом життя та трагедією. Сутнісно ця подія справді нагадує «невмотивовану» помсту Ґрейс чи зворотно спрямований суїцид сестер Лізбон. Жан Бодріяр в есеї 1982 року «Америка. Кінець могутності» приходить до висновку, що «оскільки суспільство остаточно стало нагадувати проект, все подається за його реалізацію, і керівники мають працювати над створенням рекламного вигляду». Більше того – у підтримці образу бере участь усе суспільство цілком, тому воно поволі усуває невідповідні елементи. Сестри Лізбон є такими для усталеного образу приміських субдивізій через акцент на екстравагантній красі, надмірній еротичності. Ґрейс не вписується у звичний ритм Доґвіля фактично з тієї самої причини – усі її позитивні наміри та якості, з привабливістю включно, дають містечку надлишкове втілення його забаганок, матеріальних і не лише. Вже-стандартизоване суспільство використовує та витісняє те, що визнано «поза» - або, за Бодріяром «десоціалізує, не звільняє, а виганяє». У контексті глобалізації способу побутування людської спільноти відбуваються такі ж процеси. Невідповідне «американському» поступово самоусувається. Але цілком імовірно, що це невідповідне може теж бути наділене силою – і вже зрозуміло, що стається в такому разі.