Леонід Анатолійович Анічкін (н. 1937) – кінорежисер. 1958 закінчив режисерське відділення КДІТМ ім. І.Карпенка-Карого (майстерня М.Верхацького), 1963 – Вищі кінорежисерські курси в Москві. З 1974 – на студії „Київнаукфільм”. Поставив науково-популярні, історико-біографічні, публіцистичні фільми: Ваш хід, ЕСМ – 1974, Вартові погоди; Селекція рослин, Погода та її прогнозування; всі – 1975, Зварювання вибухом. Машинобудування України – 1976, Стрес – зло чи добро? – 1977, Альтернатива колеса – 1980, Скільки коштує врожай? – 1982, Як козаки на весіллі гуляли (автор сценарію, анімація) – 1984, Будівництво мостів – 1985, Обличчя на полотні – 1986, Місто майстрів. На березі Понта Евксінського – 1987, Енергетика, електроніка, кібернетика; Зачароване колесо життя (художник-аматор Олександр Семерня), Прекрасне – явись! (Павло Тичина) – 1988, Жива легенда століть (острів Хортиця) – 1989, Шляхами Захара Беркута (Іван Франко), Драй-Хмара. Останні сторінки – 1990, Серія „Моя адреса – Соловки”: Пастка (Лесь Курбас), Тягар мовчання (Микола Куліш), Не вдарте жінку навіть квіткою (жінки – жертви репресій), Навіщо перекладати Вергілія? (Микола Зеров) – 1991–1992, Перехрестя одного роду (рід гетьмана Розумовського) – 1992, Анатема (Іван Мазепа, життя і смерть), Останній злет (останні роки життя Б.Хмельницького), Пилип Орлик. Пакти і конституції, всі три – 1993, Тарас Шевченко. Спадщина – 1994, Тарас Шевченко. Надії; Легенди Дніпрових круч. Пам’ять серця – 1995.

На телеканалі КГТРК – Академік Богомолець, на телеканалі ІСТV – телесеріал „Духовні скарби України”: Шлях до „Заповіту” (1995), Духовні співи Павла Тичини; Гіркі усмішки Остапа Вишні (табірна доля письменника), Володимир Сосюра. Любіть Україну (всі три – 1996), цикл мініатюр „Духовна спадщина” (духовна церковна поезія): Різдвяна поезія, Різдвяне благовістя (1996), Великодня поезія, Марійська поезія (1997). На І Національному телеканалі створив культурно-історичну програму „Остання адреса” (автор Юрій Шаповал): Перерване мовчання. Слідами Катинського злочину (Україна – Польща); „Невідомий Грушевський. Повернення. Протистояння. Розправа (хроніка, документи, архіви)”; Партійний націоналіст. Склад злочину. Підвищення у небутті; Сім пострілів в Україну (Симон Петлюра), усі – 1999, Тетяна Олексенко. Перші кроки – 2000.

Невтомний у праці

Розмірковуючи над поняттям „режисура”, доходиш висновку: суть її насамперед у тому, що ти хочеш сказати людям. Про режисера науково-популярного кіно багато скажуть вже назви фільмів. Щодо Леоніда Анічкіна, то вже в назвах його фільмів прочитується життєвий вибір. Узагальнено його можна сформулювати як єднання з часом, долання історичної несправедливості, тої, що набула масштабів пандемії в умовах тоталітаризму і яка має бути подолана в часи демократії і свободи.

Хоч як це сумно, але його фільми 1990-х років, що стали суворим і аргументованим вироком тоталітарній системі, залишаються актуальними сьогодні в нашому неоднорідному й суперечливому суспільстві, де частка населення продовжує сповідувати постулати збанкрутілої комуністичної ідеології. Суспільства, яке ніяк не визначиться зі своїм минулим. З цієї невизначеності випливають безліч конфліктів, якими вправно маніпулюють зовнішні сили. Про те, що може бути з таким суспільством, ще в часи Другої світової війни влучно висловив Олександр Довженко вустами гітлерівця-завойовника, одного з персонажів кіноповісті “Україна в огні”, – українців завоювати не складно, досить тільки розсварити їх між собою.

Фільми Анічкіна спонукають задуматись над історичною долею України, яка опинившись під більшовицьким пануванням, була катована голодом і репресіями, а потім стікала кров’ю в лещатах між Сталіном і Гітлером. Кількість людських жертв упродовж ХХ століття вимірюється мільйонами. Проте українці виглядають найпокірнішим і найзабудькуватішим народом у світі. Вони не прагнуть нікому мститися за невинно убієнних, вони навіть не називають винних, лише краща їх частина довготерпеливо чекає, коли дозволять відправити панахиду по мільйонах співвітчизників, поставити свічку й актуалізувати пам’ять про ті страшні часи. Ясно, що миролюбність забезпечує існування країни без воєн і насильства, але якщо саме існування її стає формою амнезії, тобто втрачається історична пам’ять, то таке явище не є благом.

Задавнена хвороба міжусобиць-ворожнеч набрала нині гострих форм – політичні спекулянти до колишніх карателів (зокрема, тих же гітлерівців) ставляться лояльніше, аніж до своїх співгромадян, які відстоювали незалежність своєї країни і цим, на їхню думку, провинились. У суспільстві неперервно точиться боротьба довкола базових постулатів державної незалежності: те, що для одних є виявом героїзму й жертовності, для інших – провиною.

У нас немає відчуття повного торжества справедливості щодо жертв репресій. Відсутнє юридичне визначення провини того ладу, який призвів до мільйонних жертв, осмислення його не набрало масштабів, аналогічних викриттю фашистського тоталітаризму та його злочинів. Безперечно, інтелектуальні сили країни працюють, аби долати амнезію: виходять праці науковців, видано чимало спогадів очевидців голоду й репресій (щоправда, поки що не зібраних, як мислилось, в одне ціле в Інституті пам’яті), є художні твори, які засвідчують масштаб злочину тоталітарної системи щодо українців, є, зрештою, скромні надбання і в царині кіно.

Той, чиєю особистою заслугою ті надбання з’явились, хто невтомно працював, утілюючи у фільмах пам’ять про загиблих, показував злочини влади в СРСР, розсекречуючи секретні документи, пов’язані з репресіями, - режисер Леонід Анічкін.

Його творчість можна поділити на два етапи: за радянських часів він зняв більше 25 фільмів, які були важливими для народного господарства – про зварювання вибухом, будівництво мостів, селекцію рослин і прогнозування погоди. Фільми охоплювали різні аспекти, але єднала їх послідовна відсутність ідеологічного навантаження.

Популяризація різних галузей господарства не затьмарила його інтересу до історії, тому з першим ковтком свободи він реалізовує своє бажання зануритися в минуле. 1986 року він закінчує фільм “Портрет на полотні” (про Дмитра Яворницького, який позував Іллі Рєпіну в картині “Запорожці пишуть листа турецькому султану”). Уже сам задум свідчить не тільки про креативність, а й про його дипломатичні здібності автора: Рєпін – російський художник, полотно художника, як і “Тарас Бульба” Гоголя, давно стало класикою. Однак влада не дуже вітала занурення в стихію рєпінського полотна. Коли здавав фільм у Москві в Держкіно, людина, яка його приймала, в пориві відвертості сказала: “Хороший ти режисер, Анічкін. Але ніколи тобі не бути народним артистом СРСР. І знаєш чому? Бо в тобі живе Україна!”.

З кінця 1980-х у його фільмах посилюється публіцистичне начало. У „Живій легенді століть” (1989 рік) йдеться про достовірну історію та легенди острова Хортиця, де кілька століть існувала Запорозька Січ, в 30-хвилинному фільмі чимало цікавих фактів про устрій, господарювання, побут, а головне, про військові подвиги запорожців. Тобто про те, що раніше замовчувалося тим, хто прагнув показати запорожців як найманців або просто гультіпак.

Українська історія заволоділа уявою талановитого режисера-просвітника і, як правило, була та історія персоналізованою. Скажімо, до періоду Київської Русі і монголо-татарської навали він звертається через знамениту повість Івана Франка „Захар Беркут”, в якому щедро задіяв фрагменти однойменного фільму Леоніда Осики. Таким чином розповідь про історію написання твору вводить глядача в конкретну історичну епоху, розкриває і велич русичів, тухольців, і прірву зради гонорового боярина Тугара Вовка.

Вмінням поєднати у просторі півгодинного фільму факти й історичну інформацію з плодом творчої фантазії режисер володіє віртуозно, задіюючи як квінтесенцію візуальної пам’яті образотворче мистецтво, а також музику, яка . До кожного сюжету він знаходить свій образний ключ, яким відчиняє емоційне пульсування давніх сюжетів. У фільмі “Анатема. Гетьман Іван Мазепа” таким ключем стає актор огдан Ступка, що в цьому випадку не тільки читає авторський текст, а й підбирає грим, вираз обличчя, яке б нагадувало Мазепу, чий портрет стоїть перед ним. У фільмі загадкова постать Мазепи вписана в історію України, тогочасної Європи.

Режисер працює без зупинок, усвідомлюючи важливість місії просвітницького кіно в Україні. Окремі його фільми – “Анатема”, “Останній злет (Богдан Хмельницький)” (у цьому фільмі, як і в багатьох інших, авторський текст читає Ступка, і серед влучних історіософських характеристик емоційно точно зазвучать рядки: “Повій вітре тихесенький з-за синього моря. Та принеси Україні козацькую волю”. Останнім злетом Хмельницького була спроба анулювати Переяславську угоду 1654 року й піти на союз із Швецією. Проте швецькому королю тоді не пофортунило. Крім того, агенти московського царя спровокували в козацькму війську заколот, тож козаки не захотіли воювати, що й прискорило смерть гетьмана й видатного полководця. “Пилип Орлик. Пакти і конституції” – кваліфікована стисла розповідь про наступника Мазепи, гетьмана-інтелектуала, котрий значно випередив свій час і чиїм прагненням вибороти незалежність України не судилося збутися. Всі три фільми гармонійно увійшли до масштабного серіалу „Невідома Україна”, випущеного Національною кінематекою України.

Серед дослідницько-кінематографічних творів – історія роду Розумовських, фільми про значення творчості Тараса Шевченка... Здавалося, що можна сказати нового про Шевченка? Анічкін знаходить нові, й що дуже важливо, влучні слова, органічно ув’язуючи обидві іпостасі генія – художника й поета, цитує фрагмент злої рецензії Бєлінського на “Кобзаря”, відповідь Шевченка на неї, нетерпиме ставлення до українського пророка, зрештою, слушно запитує: “Чи знали ті, хто розпинав його, що спадщина пророка безсмертна?”. Якщо в багатьох фільмах він виступає тільки як режисер, то тут він є й автором сценарію.

Учителі

Цікаво простежити – звідки в режисера цей потяг до української історії? Леонід Анічкін – потомственний київський інтелігент – може пишатися своїм походженням: його дід Михайло Георгійович Анічкін був відомим архітектором у Києві, працював у будівельно-інженерній конторі Гінзбурга. Збереглося давнє фото, на якому працівники контори, в тому числі Гінзбург й архітектор Анічкін зняті на тлі трамвайного депо і першого трамваю, що курсував Хрещатиком (в Російській імперії цей вид транспорту першим з’явився у Києві).

Батько Леоніда – також із світу мистецтва. Анатолій Моторний (псевдонім) був актором Київського обласного пересувного драматичного театру, заслуженим артистом УРСР, в 1950-1960-х багато знімався в кіно (помітні його ролі, зокрема, у фільмах „Іванна”, „Хліб і сіль”). Він, безперечно, був його першим учителем (сьогодні Леонід Анатолійович ретельно розбирає родинні архіви, серед яких знайшов невеликі й дуже цікаві спогади батька, як їхній театр у 1920-х роках мандрував по селах України). Коли Леонід після школи вирішив вступати на архітектурний, саме батько переінакшив долю сина – забрав документи й відніс їх до Київського інституту театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого. Тоді це було резонно, вуз престижний, театральне життя в країні стабільне, кіно на піднесенні.

Так Леонід Анічкін став учнем Михайла Верхацького. А це означає не тільки високий рівень професіоналізму, а й життєву й світоглядну позицію. Верхацький – один із найближчих учнів Леся Курбаса, змушений був тривалий час жити за межами України. Михайло Полієвктович передавав студентам найважливіше з творчої системи Курбаса, прищеплював естетичні засади й громадянські переконання видатного режисера і педагога. Учні виправдали сподівання свого учителя, зокрема, Микола Мерзлікін і Віктор Кісін уславилися як актори, режисери, педагоги. Немає змоги всіх називати, головне, що вони зробили вагомий внесок у розвиток українського театру й кіно. У книзі „Михайло Верхацький”, де вміщено статті й листування Верхацького і спогади про нього учнів, Леонід Анічкін пише: „Михайло Полієвктович на одній із лекцій закликав нас зрозуміти, що ми в українському театрі загубили. Деякі діячі театральної культури під прикриттям системи Станіславського агресивно нищили самобутню театральну культуру України. Так був знищений молодий, запальний Лесь Курбас, який підняв з попелу і стародавньої глибини, знищений „огнем і мечем” український театр. (...)

– Як створити театр, який стане релігією народу?

- Як розбудити культуру, яка заснула, приспана царем Іродом? – запитував Михайло Полієвктович, коли ми з Віктором Кісіним проводжали його додому

- Що відібрала „система” в українському театрі?

- Що зникло з українського театру після інтервенції системи Станіславського? Зникли інтермедії, елементи цирку, зник вертеп, зникли думи кобзарів, які ходили і співали по Україні”.

Коли Верхацький дізнався, що Анічкін іде працювати на студію „Київнаукфільм”, він попросив його зняти фільм про Леся Курбаса: „Його засудили до вищої міри „соціального захисту”. Так було сформульовано вирок. Лесь Курбас і його однодумці потрапили до сталінських таборів смерті. Лесь Курбас потрапив до найстрашнішого – на Соловки.

(...) Нам багато в чому можуть допомогти збережені кіноархіви, особисті записи, театральні архіви, архіви спецхранів, державні і партійні архіви. Можливо, залишились записи розслідувань, допитів. Те, чого боялися вбивці великого режисера, треба знайти і про це треба розповідати людям.

Слуги Ірода живуть і зараз.

А добро повино нищити зло і на сцені, і в житті. (...)Курбас заслуговує того, щоб про нього створили фільм.

Пообіцяйте, Льоню, що ви це зробите. Обов’язково зробіть!”.

Те, що збулося

Перебудова, а тоді Незалежності України принесли свободу творчості, в Анічкіна настає новий етап: режисер потроює творчу енергію – у його фільмах посилюється публіцистичне начало, він звертається до забороненої раніше національної історії, реабілітує українську інтелігенцію часів „розстріляного відродження”, з головою занурившись в недоступні раніше архіви і розкриваючи механізм дії пекельної машини, яка знищувала інтелектуальну еліту. Фільми про Михайла Драй-Хмару, Леся Курбаса, Миколу Куліша, Миколу Зерова, Остапа Вишню, Михайла Грушевського, Симона Петлюру, репресованих жінок – це вінок на могилу невинно убієнних. Зрештою, життя Володимира Сосюри й Павла Тичини – це також, якщо не фізичне, то моральне нищення талановитих особистостей. Фільми Анічкіна єднає шанобливе, особисте ставлення до своїх героїв. Саме тому й автор викликає повагу.

...1991 року на Соловках висадився кінематографічний десант з України. Автор сценарію Наталя Кузякіна, режисер Леонід Анічкін, оператор Анатолій Солопай, директор фільму Борис Гулян поїхали на Соловки, щоб зняти місця, де перебували в ув’язненні Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров і ще багато української інтелігенції. Соловецький монастир зняли навіть з вертольота. За підтримки науковців Інституту літератури стали доступними архіви КДБ, справи ув’язнених. На жаль, Верхацький не дожив до того часу.

Наталя Кузякіна розповідала в інтерв’ю для телебачення: „Наші знання про долю Курбаса і Куліша після арешту були надто приблизними. Нишком люди говорили, що їх розстріляли на Соловках. Але це були розмови, на які важко було посилатися а фактичні матеріали були неприступними. Знання це почало окреслюватись поступово і більше в останні роки. Так ми дістали можливість познайомитися з матеріалами судової справи М.Куліша, протоколами, підписаними Л.Курбасом...”

Фільм „Пастка” починається словами Наталі Кузякіної: „Химерна річ – прогрес. Коли будувались Соловки, був винайдений пристрій, щоб полегшити працю будівельників, а за Сталіна тутешні в’язні дістали назву „временно осполняющий обязанности лошади”. Людське життя тут було нічого не варте”.

Леонід Анатолійович Анічкін. Закінчив режисуру в КДІТМ ім. І.Карпенка-Карого (майстерня М.Верхацького) та Вищі режисерські курси в Москві.

З 1974 – на „Київнаукфільмі”. Пост. наук.-попул., іст.-біографічні, публіц. фільми:

1974 – Ваш хід, ЕСМ

1975 – Вартові погоди, Селекція рослин; Погода та її прогнозування

1976 – Зварювання вибухом; Машинобудування України

1977 – Стрес – зло чи добро?

1978 – Географія України

1979 – Вароатоз бджіл

1980 – Індустріальна технологічя вирощування сої; Альтернатива колеса

1982 – Скільки коштує врожай?

1984 – Як козаки на весіллі гуляли (автор сценарію, анімація)

1985 – Будівництво мостів; Технологія створення бурових свердловин

1986 – Обличчя на полотні

1987 – Промислові дослідження; Місто майстрів; На березі понта Евксінського

1988 – Енергетика, електроніка, кібернетика

1988 – Зачароване колесо життя (художник-аматор Олександр Семерня),

1988 – Прекрасне – явись! (Павло Тичина)

1989 – Жива легенда століть (острів Хортиця)

1990 – Шляхами Захара Беркута (Іван Франко)

1990 – Драй-Хмара. Останні сторінки

1991 – 1992, Серія „Моя адреса – Соловки”: Пастка (Лесь Курбас), Тягар мовчання (Микола Куліш), Не вдарте жінку навіть квіткою (жінки – жертви репресій), Навіщо перекладати Вергілія? (Микола Зеров)

1992 – Перехрестя одного роду (рід гетьмана Розумовського)

1993 – Анатема (гетьман Іван Мазепа, життя і смерть)

1993 – Останній злет (Б.Хмельницький), Пилип Орлик. Пакти і конституції

1994 – Тарас Шевченко. Спадщина

1995 – Тарас Шевченко. Надії

1995 – Легенди Дніпрових круч. Пам’ять серця

На телеканалі КГТРК – Академік Богомолець

На телеканалі ІСТV – телесеріал „Духовні скарби України”

1995 – Шлях до „Заповіту”

1996 – Духовні співи Павла Тичини

1996 – Гіркі усмішки Остапа Вишні (табірна доля письменника)

1996 – Володимир Сосюра. Любіть Україну

Цикл мініатюр „Духовна спадщина” (духовна церковна поезія):

1996 – Різдвяна поезія, Різдвяне благовістя, 1997 – Великодня поезія, Марійська поезія

На І Національному телеканалі створив культурно-історичну програму „Остання адреса” (автор Юрій Шаповал):

1999 – Перерване мовчання. Слідами Катинського злочину (Україна- Польща)

1999 – Невідомий Грушевський. Повернення. Протистояння. Розправа

1999 – Партійний націоналіст. Склад злочину. Підвищення у небутті

1999 – Сім пострілів в Україну (Симон Петлюра)

2000 – Тетяна Олексенко. Перші кроки (актриса і театр)