Три роки тому ми вже повідомляли читачів про першу в світі ретроспективу видатного кіноавангардиста, українця за походженням Євгена Деслава (Є.Слабченко, 1899-1966), що відбулася тоді в Парижі, в Центрі Помпіду (див.: Кіно-Театр. – 2004. - №6. – С.47). З нагоди тогочасної ретроспективи було видано (французькою) книжку авторських та критичних текстів, де зібрано власні декларації кінематографіста й критичні відгуки на його сміливі експериментальні стрічки.

За час, що сплинув, архівна скарбниця збагатилася чималою кількістю кіно-, фото- та паперових документів, пов’язаних із ім’ям Деслава. Нова публікація (теж, на жаль, французькою), здійснена, як і попередня, невтомним дослідником історії українського кіно п. Любомиром Госейком, містить перш за все таку нову інформацію. Близько десятка текстів, написаних самим Є.Деславом , не менша кількість свідчень про нього, серед яких – уривки неопублікованих спогадів Юлії Солнцевої, що, як зазначено, зберігаються у Київському музеї Довженка, а також втричі об’ємніша, ніж попереднього разу, біографія митця, - такі здобутки нинішньої праці. Ми значно більше дізнаємося тепер і про французький авангард, експерименти в царині якого, „попри загальноприйняту думку, насправді не припинялися ніколи” (С. 34), і про контакти французької кінематографії з українською, можливі до моменту застигання сталінського тоталітаризму в середині 1930-х. Вже в попередній публікації повідомлялося, наприклад, що 1930 (!) року Деслав розпочав спільну з ВУФКУ роботу над фільмом „Людина і хліб”, присвяченим голоду в українському селі. Три роки тому нічого конкретного про цей проект не було відомо, крім факту його заборони 1932 або 1933 року. Тепер знаємо, що зйомки розпочалися 1931 року, призупинялися й потім знов починалися 1932-го, аби потім припинитися зовсім; а до того ж, виявляється, збереглися три фотограми, одну з яких наведено на С,20 книжки. З симетрично скомпонованого кадру з подвійною експозицією, що добре вписується в обриси уявної літери Х, цілком у дусі Дзиґи Вертова, можемо судити про універсальність кіномови тодішнього авангарду. Здатність же автора бачити наперед тенденції так званої колективізації просто вражає (в дирекції студії тоді вона викликала паніку, й матеріал був знищений – С,23).

Книжку взагалі ілюстровано значною кількістю афіш, портретів, документів та – що важливо для тих, кому переглянути фільми Євгена Деслава вдасться не скоро, - якісно зробленими фотограмами з його стрічок від 1928 року („Марш машин”, „Електрична ніч”) до 1957 („Фантастична візія”). Естетика деславівських кадрів така, що вони цілком спроможні існувати як окремі, взяті у своїй статичній фіксації фотокомпозиції, нічим не гірші за роботи майстрів Баугаузу. Отже, нова книга, присвячена митцеві, здатна привабити читача-глядача навіть і без перекладу, в якості візуального об’єкта.