Мар’яна Марченко Перейти до переліку статей номеру 2007:#4
Про сім’ю, зоряне небо і замки України


Нещодавній показ короткометражних документальних фільмів молодих українських режисерів у Будинку кіно виявився черговою мистецькою акцією, що проводилась для вузького кола посвячених і жодним чином не охоплювала більш широке коло глядачів. Вкотре можна було спостерігати присутність людей, для яких фільми, що демонструвалися на екрані, не були новинкою чи відкриттям, адже більшість з них безпосередньо працювала над ними, а іншій частині аудиторії (переважно критикам та кінознавцям), вірогідно, доводилося бачити ці стрічки, відзняті кілька років тому, і раніше.

Цього вечора демонстрували «Аксіому кохання» Інни Дернової, «Під тінню мансард» М.Воротинцева та «Замки України» Артема Сухарєва. Безперечно, кожна зі стрічок має власну мистецьку цінність, яка прямо залежить від творчого та інтелектуального потенціалу режисера, але мають місце й певні недоліки. Так, «Аксіома кохання», яку автор представляє як соціальний проект, на жаль, жодних соціальних проблем не порушує, а навпаки - завуальовує існуючу дійсність. Під гучною назвою фільму, що був спеціально приурочений до року сім’ї в Україні, маємо звичайний нарис із життя заможної сім’ї. Справді, на прикладі родини успішного банківського працівника важко розкрити наболілі проблеми соціуму, більше того, режисеру навіть не вдається висвітлити проблеми однієї, обраної ним, родини. Через те, що на екрані глядач бачить лише один бік їхнього життя, а інший чомусь затушовується. Тож виникає відчуття казковості та неправдоподібності побаченого. Режисер свідомо уникав акценту на негативних сторонах, тож фільм і вийшов одностороннім. Хоча в ньому є намагання дістатися до справжньої суті героїв. Яскраво це проявляється у крупних зйомках самого глави сімейства, що самовдоволено розповідає про свою сім’ю, ретельно добираючи слова, довго роздумуючи, що і як краще сказати, безперечно, вважаючи себе головною, можливо, навіть єдиною, складовою сімейного благополуччя. Іншою є його дружина – енергійна та жвава, творча (за кадром звучить її поезія), розповідає багато і охоче, і, напевне, як і більшість жінок, мету свого існування бачить у дітях, а їх троє, при чому різниця між старшою і молодшою дитиною 25 років. Їх виховують з радістю та завзяттям, тому не дивно, що цю сім’ю пропонують як певний еталон родинних цінностей.

На відміну від традиціоналізму попередньої роботи фільм «Під тінню мансард» позначений нетиповим баченням режисера. У ньому постають люди різних соціальних верств, професій, а найголовніше – світоглядів. Їх режисер об’єднує навколо теми дахів як людських доль, розкриваючи цілий життєвий спектр. Ми знайомимося і з шукачами старовини, які розповідають про свої знахідки на горищах старих будинків, і з театральною трупою, яка обрала репетиційною базою один із київських дахів, і з юними астрономами, які вивчають зоряне небо, і навіть з бомжами, які змушені жити на горищах. Цікавими є спостереження за героями, їхні монологи, особливо молодих безпритульних хлопців, які спонукають до усвідомлення того, що їхнє жебрацьке життя є нелегким, що вони теж мріють про власну домівку, але доля змушує їх виживати в такий спосіб. Крім обмірковування філософського підтексту фільму, по-новому відкриваєш для себе сам Київ, адже, хоча більша частина зйомок проходила в центрі Києва, ловиш себе на тому, що з першого погляду не впізнаєш, здавалося б, знайомі місця.

«Замки України» Артема Сухарєва вже отримали свою заслужену нагороду на фестивалі короткометражних фільмів «Контакт 2006». Стрічка, справді, варта глядацької уваги. Сам режисер називає роботу вчорашнім днем, але вона, безперечно, є досить цікавою й актуальною для сучасного глядача. Схарактеризувати її можна як настроєву, в якій навколишні пейзажі відіграють вагому роль в загальному сприйнятті. Оскільки кожен із замків знімали відносно в різні періоди часу, а відповідно і за різних погодних умов, то й на екрані вони постають у досить різних амплуа: один – сірий та дощово-похмурий, другий – залитий вранішнім сонцем, третій – оповитий величчю і непорушністю ранкового туману. З Олеським, Кам’янець-Подільським, Хотинським укріпленнями режисер знайомить глядача в певній визначеній послідовності. Спочатку він звертає його увагу на навколишні ландшафти, на настрій природи, і вже потім камера охоплює саму оборонну споруду, фіксуючи деталі, що видають її старовинність, статичність, яка долає століття. Динамічний показ інтер’єрів поєднується з обігруванням творів українського та західного живопису, зображення на яких немов оживають завдяки комп’ютерній графіці і таким чином стають частиною життя замку. У фільмі А.Сухарева знаходимо творче бачення теми, сучасну інтерпретацію минулого. Без слів, а лише завдяки професійному вмінню образної передачі та майстерному звуковому оформленню, українські замки постають перед глядачем у несподіваному ракурсі.

Отже, попри песимістичні висловлювання щодо подальшої долі українського кіно, щось таки в ньому відбувається. Нехай це лише короткометражні фільми та все ж приємно, що з’являються нові імена, отже маємо привід з нетерпінням чекати від них нових робіт (звичайно, за умови, що на молоді таланти зверне увагу не лише мистецьке коло режисерів та критиків, а й відповідні державні інституції, обов’язком яких є підтримка українських талантів, зокрема у сфері кіно).


Корисні статті для Вас:
 
Протистояти Голлівудському більшовизму2004-02-11
 
Париж-Монреаль-Торонто2004-02-11
 
Алла Бабенко: «Там багато позитивної енергетики»2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2007:#4

                        © copyright 2023