 |
|
|
| Зміст номера 2006:#3 |
|
|
|
Редакція журналу
Валерій Башкатов (1940 — 2005) — кінооператор. Закінчив кінооператорський факультет ВДІКу (1968). З 1967 — оператор-постановник Київської кіностудії ім. О. Довженка. Зняв стрічки «З нудьги», «Тронка», «Стара фортеця», «Це було в Міжгір’ї», «Пам’ять серця» (телевізійний), «Спогад», «Багряні береги», «Розповіді про кохання», «Історія одного кохання», «Провал операції «Велика Ведмедиця», «Увійдіть, стражденні!», «Подарунок на іменини».
6 лютого в Будинку кіно відбувся вечір пам’яті Валерія Башкатова. Спогади, записані кореспондентом «Кіно-Театру» на вечорі, пропонуємо вашій увазі.
 |
|
|
 |
|
Лариса Брюховецька
Перший сценарій («В кожному з нас», 1960) Юрій Іллєнко написав ще студентом. Йшлося в ньому про похорон Сталіна. Та коли він показав його сценарно-редакційній колегії кіностудії ім. М. Горького, там порадили нікому більше його не показувати. Наступного року у співавторстві з Павлом Фінном написав «Стрілець з лука», який прийняли до постановки на Ялтинській кіностудії, але до реалізації справа не дійшла.
|
|
|
|
|
Редакція журналу
Новий проект ОлесЯ СанІна
16 березня відбулася презентація нового українсько-американського проекту кінорежисера Олеся Саніна «Кобзарі». Цей проект є першим в Україні зразком спільного кіновиробництва, до якого залучені приватний національний інвестор, державні кошти і закордонний партнер (Голлівудська фундація, США). У презентації взяли участь режисер Олесь Санін, віце-прем’єр з гуманітарних питань В’ячеслав Кириленко, міністр культури Ігор Лиховий, приватний інвестор кінопроекту, засновник і співвласник ІСД Сергій Тарута, голова Голлівудської фундації Пітер Борисів, технічний партнер фільму, директор компанії «Фільмотехнік» Анатолій Кокуш (лауреат двох технічних «Оскарів» Американської кіноакадемії) та ін.
Санін розповів журналістам, що ідея проекту виникла внаслідок тривалих роздумів над долею його дипломного фільму «Мамай», про який, за словами режисера, всі чули, але який так і не потрапив у широкий прокат. Відтак, проект «Кобзарі» (це лише попередня назва) має бути першим кроком у наближенні національного продукту до масового глядача, до тих, хто відвідує кінотеатри. Фільм планують випустити в двох версіях: одна, тригодинна, буде призначена для української публіки, друга, двогодинна, – для міжнародного прокату. Зйомки почнуться у травні 2006 року.
|
|
|
|
|
Лариса Брюховецька
Кіно вважається масовим мистецтвом, але українське кіно сьогодні стало елітарним. Мало хто з українців сподівається на те, що зможе де-небудь переглянути новий український фільм. Не показують їх ні по телебаченню, ні в кінотеатрах. Але запевняю вас: українські фільми виходять, щоправда останнійм часом короткометражні. Маю нагоду їх переглядати — чи на прем’єрах у Будинку кіно, чи в кіноклубі, чи в Міністерстві культури і туризму, тобто в місцях, не дуже доступних широкому загалу. Трапляється це не часто, бо фільмів за державні кошти виробляють мало: 2005 року лише два («Секондхенд» та «Украдене щастя») ігрових повнометражних. Зате щойно за державні кошти випущено низку короткометражок: 4 ігрові й 3 науково-популярні, з яких поки що тільки одна мала прем’єру (успішну) в Будинку кіно.
Хто прийшов?
|
|
|
|
|
Хоу Цзянь, аспірант НМАУ
Українські шанувальники театрального мистецтва вже мали нагоду ознайомитися з китайською народною оперою під час гастролей театру «Лі Юань» та оцінити широку амплітуду майстерності акторів, яким однаково підвладні акробатичні трюки, бойові мистецтва, танці, спів і перевтілення — сукупність прикметних рис традиційного музичного театру Китаю, що налічує понад два з половиною тисячоліття. Китайська народна опера — архаїчне синтетичне мистецтво, в якому володіння тілом і голосом доведено до досконалості.
|
|
|
|
|
Роксоляна Свято
«Нелегала Орфейського» поставлено спільними зусиллями Дюсельдорфського драматичного театру (художнім керівником якого і є Анна Бадора), Палермського театру Ґарібальді та Київського академічного Молодого театру в межах міжнародного проекту «Нова Європа — в очікуванні варварів?..».
Не важко здогадатися, про яких «варварів» може йтися жителеві пересічної заможної західної країни в умовах невпинного розростання об’єднаної спільноти. Всі фобії європейців, страх перед «східною» напівдикістю, економічними проблемами, еміґрацією, корупцією, а в далекій перспективі й загрозою втрати ідентичності, дають про себе знати, коли мова заходить про вже нинішніх, а також усіх потенційних «щасливців» — членів Євросоюзу.
|
|
|
Розмову веде Роксоляна Свято
— Розкажіть про історію виникнення вашого театру й про тих, хто до цього причетний.
— Насправді недавно з’явилася тільки сама споруда. А театр як такий засновано ще в 1927 році. Це найстаріший професійний ляльковий театр не лише в Україні, але й в усій Східній Європі.
Нову будівлю збудовано за рішенням київської міської влади, прийнятим ще 1997 року. До того часу ми перебували на вулиці Шота Руставелі, 13 (зараз це приміщення Центральної синагоги Бродського). Свого часу з’явився закон про повернення культових споруд, які використовують не за призначенням. Й історично було справедливо, що синагогу повернули віруючим.
Але після цього театр вісім років не мав стаціонарного приміщення. Ми орендували зали в школах, дитячих садочках, наймали малу залу Національної філармонії, актові зали Будинку культури МВС та Будинку проф-спілок.
І ось нарешті ми дочекалися — 19 грудня Президент України та Київський міський голова урочисто вручили золотий ключик від театру улюбленому дитячому персонажеві Буратіно. Й відтоді двері нового закладу відчинилися для радісних усмішок дітей. Це справді такий собі чарівний казковий палац.
|
|
<< previous page next page >>
|
|
|
|
Гарячі новини на Facebook
|
|
|
|
|
|
|
