 |
|
|
| Зміст номера 2006:#3 |
|
|
|
Читачі
Від широко розвиненої кіномережі в Чернівцях залишилося лише три кінотеатри.
Посаду директора кінотеатру, який з 1991 року носить ім’я славетного буковинця Івана Миколайчука, В.В.Павлик обійняв 2000 року. Він не тільки об’єднав зусилля невеличкого колективу на збереження закладу культури як комунального підприємства міської ради, а й, працюючи в умовах майже повного госпрозрахунку, вивів його на гідні позиції серед кінотеатрів області.
 |
|
|
 |
|
Редакція журналу
КІно за Михайлом ІллЄнком
2004 року в перекладі російською вийшла книжка «Кіно» Жіля Дельоза. А тепер маємо «КінО» Михайла Іллєнка – авторське тлумачення цього виду мистецтва.
3 березня в Блакитній вітальні Будинку кіно відбулася презентація книжки Михайла Іллєнка «КінО», на якій виступили кінодраматург Богдан Жолдак, доктор філософських наук Ганна Чміль, кінорежисери Олександр Коваль та Борис Савченко, редактор видавництва «Нова книга» (м. Вінниця) Євгенія Колесник, коректор цього видавництва Л.Шутова, менеджер і письменник Дмитро Капранов, кандидат філософських наук Ірина Зубавіна, кінорежисер, професор Юрій Іллєнко, міністр культури і туризму Ігор Ліховий, керівник департаменту кіно Міністерства культури і туризму України Ярослав Голинський.
|
|
|
|
|
Бесіду веде Тетяна Бєсєдіна
Розмовляти з Петром Панчуком тільки про творчість неможливо, та й чи варто? У нього за плечима майже двадцять років масовки й епізодичних ролей, і лише сім років серйозного театрального життя. Серйозного в тому розумінні, що нарешті режисери помітили його талант, а глядач почав ходити у Національний театр ім. Івана Франка на вистави з Панчуком. Він навчився не думати про нереалізовані роки й живе лише теперішнім, бо майбутнє — ще не написана п’єса.
Освіта: 1976 рік — Луцьке культурно-освітнє училище, режисерський факультет самодіяльних театрів, 1980 — закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого.
|
|
|
|
|
Олександр Безручко
Сучасний етап розбудови української держави характеризується пильною увагою суспільства до свого минулого, до відновлення історичної справедливості, заповнення «білих плям» не лише у суспільному й мистецькому житті країни, а й творчих біографіях видатних її представників.
Дослідження життя і діяльності видатних українських кінематографістів є одним із актуальних напрямів розвитку національного кінознавства. До митців, які залишили визначальний слід в українському кінематографі, належить О. П. Довженко (1894 – 1956).
Довгий час побутувала думка, що О. Довженко зумів виразити себе як режисер і сценарист, і лише наприкінці життя почав передавати власний досвід студентам у ВДІКу. Розсекречення і відкриття архівів дозволяє змінити цю думку.
Незважаючи на велику кількість дослідницької та мемуарної літератури, присвяченої О. Довженку, його педагогічна діяльність висвітлена лише частково і охоплює сорокові — п’ятдесяті роки.
|
|
|
|
|
Роман Бучко
Протягом останнього століття світ з логоцентричного потужними темпами перетворився в екраноцентричний завдяки кіно, телебаченню та комп’ютеризації. До Гуттенберга світогляд формувався фольклорними та юдохристиянськими текстами в Європі, буддійськими й ведичними легендами в Азії та вченням Магомета в арабських країнах. Лише вузьке коло освічених людей знало античних авторів. Друкарство, освіта, природничі науки, а також література і театр розширили відомості про навколишній світ, а екран поглибив інтеграцію людства з усім розмаїттям культур, перетворивши їх формально з вербальних на образно-пластичні, і водночас став знаряддям конкуренції, реклами та інформаційної боротьби, а подекуди й війни. Ми приходимо в цей світ з різними потребами: фізіологічними, комунікативними, соціальними; наражаємося на перешкоди, горнемося до близьких нам людей, шукаємо однодумців, земляків; формуємо симпатії й антипатії і часто не можемо уникнути протистояння з іншими антагоністами наших устремлінь і прагнень, тому боремося за гарантії реалізації змодельованого нами майбутнього.
|
|
|
|
|
Ольга Брюховецька
Чим більша організація, тим більше плутанини в ній буває. Великі фестивалі — не виняток. От цього разу мені видали бедж, в якому замість моєї була фотографія якоїсь корейської дівчини, зовсім не схожої на мене. Історія завершилась щасливо. Жоден контроль не помітив підміни. При такій кількості інформації, яку доводиться переробляти контролерам, котрі впускають глядачів у зали, максимум, що вони здані помітити — це колір беджів і його наявність чи відсутність. Щось схоже відбулося і з рішенням цьогорічного журі на чолі з британською актрисою Шарлоттою Ремплінг.
Присудження «Золотого Ведмедя» боснійському фільму «Грбавіца» Ясміли Жбаніч здивувало навіть найбільш незворушних кінокритиків. Це явно «не той» фільм. Про аномальність цього вибору свідчить вже те, що він збігся з рішенням екуменічного журі, яке славиться повною зневагою до мистецьких якостей на догоду моральним цінностям. Збіг симптоматичний, свідчить про ідеологічне засліплення, яке здатне розрізняти лише найгрубіші і прямолінійні послання.
|
|
|
Анастасія Гайшенець
Можна з повною впевненістю додати ще одну дефініцію до цієї події, а саме: фестиваль європейської театральної культури. Тому що така географічна конкретизація сформувала ідеологічне підгрунття мистецької події.
Взагалі, обмежень у жанрі чи стилі учасники фестивалю не мали, єдине що від них вимагалося, це європейськість, усвідомлення різноманітності ментальності та світосприйняття народів Старого світу, котрий поступово трансформується у Євросоюз.
Репрезентанти ж від європейських культур були досить- таки переконливими: Крістіан Люпа (Польща), Арпад Шиллінг (Угорщина), Люк Персіваль (Бельгія), Алвіс Германіс (Латвія), Крістофер Марталлер (Австрія), Стефан Пухер (Німеччина). Україна у фестивальній програмі, на жаль, представлена не була.
|
|
<< previous page next page >>
|
|
|
|
Гарячі новини на Facebook
|
|
|
|
|
|
|
