 |
|
|
| Зміст номера 2006:#4 |
|
|
|
Оксана Мусієнко
Кіно — патріарх серед аудіовізуальних мистецтв, у сім’ї традиційних — наймолодше. Йому пішло лише друге століття, тоді як історія музики і театру, живопису і скульптури сягає в глибину віків. І археологи в надрах землі шукають і знаходять залишки артефактів, відтворюючи за ними образи цивілізацій.
 |
|
|
Володимир Миславський
У червні минулого року вийшла моя праця «Кіно в Україні 1896 — 1921 . Факти. Фільми. Імена». Монографія включає три розділи: про зародження і становлення кіно в Україні; фільмографічний розділ, до якого увійшли 1120 анотованих статей про ігрові фільми та хронікальні сюжети; а також біографічний розділ, що включає 187 біографічних статей.
|
|
|
Лариса Брюховецька
Серед численних видань 1920-х років, як правило, короткочасних, щомісячний журнал «Кіно» протримався найдовше. Його було засновано 1925 року як орган ВУФКУ (державна установа, яка об’єднала всю галузь, включаючи кіностудії, кінопрокат, кінопромисловість, кіноосвіту та кінопресу).
У журналі знаходимо інформацію не тільки про кінематограф України в усьому комплексі: виробництво, прокат, творчі проблеми (сценарії, режисура тощо), а й про кіно інших республік та зарубіжних країн — журнал мав своїх кореспондентів у Франції, США, Німеччині, Чехословаччині. Коло авторів як для молодого мистецтва, що тількино ставало на ноги, було досить широким. До нього входили не тільки журналісти, режисери, актори, письменники, котрих активно залучали до співпраці в кіно, а й працівники виробничої та адміністративної сфер.
|
|
|
Ольга Папаш
Відомо, що степ для України та українців був завжди чимось більшим, ніж кліматичний пояс. Степ, поряд із Запорозькою Січчю, українським селом та іншими символічними національними ландшафтами, належить до своєрідних «місць пам’яті», довкола яких формуються різні репрезентації української нації та які циркулюють в національному кінематографі. Із засвоєння диких земель, з просування за Дніпрові пороги, на схід та південь народилися козаки. Саме тут, на уявному кордоні з цивілізацією українське національне «я» зустрічається зі своїм Іншим, явленим в образі «татар» або «басурманів».
|
|
|
Нонна Капельгородська
Фільм Івана Кавалерідзе «Прометей» (1935) викликав негативну реакцію Йосипа Сталіна, який, як відомо, формував кінорепертуар СРСР на власний смак. Особливо йому не сподобалися сцени, де розкривався героїзм чеченських горців, зокрема епізод, в якому під поступово затихаючий гомін голосів людей, що йдуть в атаку, з’являються і пливуть бурхливою рікою солдатські та офіцерські фуражки, шапки, кіраси загарбників.
Розвінчання непереможності російської зброї не залишилось непоміченим вождем. За його розпорядженням 18 лютого 1936 року на шпальтах газети «Правда» вийшла написана М. Кольцовим редакційна стаття під назвою «Грубая схема вместо исторической правды». У ній автора «Прометея» звинуватили у формалізмі, натуралізмі, буржуазному націоналізмі.
|
|
|
Михайло Собуцький
Перш за все треба пояснити, що ми розуміємо під «сучасністю» та її комізмом. «Сучасним» для кіно радянської доби був час, починаючи з революції й громадянської війни, наслідки яких відчувалися як актуальні. Водевільна традиція, теж присутня в українській кінематографії, порівняно з цим виглядає історичною, «костюмною», і має бути предметом окремої розвідки. Тож фільм «За двома зайцями» (1961), наприклад, залишиться поза розглядом.
|
|
|
Лариса Брюховецька
1977 рік видався для української історії важким. Дисидентів арештовували, неугодних не друкували. Сергій Параджанов був ув’язнений. В кіно — жодних помітних подій, студія справно випускала ідеологічно правильну продукцію. Залишились у минулому блискучі перемоги на міжнародних фестивалях, захоплені статті в пресі, зрештою масовий інтерес до українських фільмів — про переповнені зали на сеансах фільму «Білий птах з чорною ознакою» можна було тільки згадувати. Всюди запанувало усереднене, безбарвне, ідеологічно правильне кіно й непосвяченим у перипетії ідеологічних битв було незрозуміло — куди ж поділося мистецьки винахідливе, захопливе кіно? Було прикро: ще недавно в нас виходили чудові фільми, то чому ж тепер про них не згадують? От Юрій Іллєнко – визнаний майстер, оператор «Тіней», режисер загадкового «Вечора на Івана Купала» і вражаючого «Білого птаха з чорною ознакою» – поставив зовсім не схожий на попередні фільм під назвою «Свято печеної картоплі», в якому важко було його впізнати.
|
|
<< previous page next page >>
|
|
|
|
Гарячі новини на Facebook
|
|
|
|
|
|
|
