 |
|
|
| Зміст номера 2006:#5 |
|
|
|
Людмила Черняк
Обличчя українського
кінематографа
Серед холодного дощового літа прийшов неповторний день 15 червня. Про відзначення ювілею знаменитого буковинця, що став символом українського поетичного кіно, на державному рівні не йшлося. Україна півроку була зайнята виборами парламенту і створенням коаліції демократичних сил, тому їй не світочів української нації. Однак напередодні пам’ятної дати Чернівці облетіла звістка: на день народження до Івана Миколайчука їдуть його друзі й побратими, добрі знайомі та щирі шанувальники, щоб схилитися в пошані його рідній Чорториї, причаститися від геніальної української душі.
 |
|
|
Валентина Грицук
20 червня в Будинку кіно відбувся круглий стіл «Іван Миколайчук як феномен української культури». Кіномитці та кінокритики, що зібралися у Синьому залі Будинку кіно, сперечалися, виступали, всерйоз аплодували один одному, але чи не кожні 5–10 хвилин перебивали самі себе жартами. І так годин із чотири. Кіношники того покоління, яке причетне до поетичного кіно більш, ніж до сучасного телебачення, несуть у собі відлуння іншого настрою та іншої сміхової культури і вона більше нагадує специфічну «романтичну іронію» німців у їхніх казках або гіркий сміх польських драматургів-романтиків, ніж нездорово оптимістичні стилізації осіб, причетних до справжнього соцреалізму. Адже цей «реалізм», з його королями-нелюдовіками та сірими кардиналами-відвертими політруками, схожий на якесь збочення французького класицизму. Політруки цього соцкласицизму одразу побачили ворога у своєму таборі — Івана Миколайчука. 1970 року була опублікована стаття московського кінознавця, редактора Держкіно СРСР Михайла Блеймана «Архаїсти чи новатори?» в «Искусстве кино», де автор офіційно оголосив на увесь Союз, що «школа» поетичного кіно не відповідає вимогам методу соцреалізму і що притчевість українських поетоманів занадто архаїчна для сучасного мистецтва. (Чи він не чув ніколи, що пошуки нових форм у другій половині ХХ ст. і художник Пабло Пікассо, і режисери Єжи Гротовський, Тадеуш Кантор та багато інших всесвітньо відомих митців вели саме в архаїчних шарах культури, у релігійних та магічних практиках древніх етносів?) 1973-го, коли було завершено роботу над «Пропалою грамотою» Бориса Івченка і фільм поклали на полицю, заарештували й ув’язнили на п’ять років Параджанова, заборонивши згадувати публічно його прізвище.
|
|
|
Лариса Брюховецька
Микола Іванович Мерзликін був широко освіченою і духовно багатою людиною. У нас час, коли широкому загалу гучно рекламують і нав’язують бездарних і фальшивих кумирів, було щось протиприродне в тому, що відома людина, актор і режисер, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка, залишається скромним, без найменшого натяку на саморекламу чи хизування своїм талантом. Коли пишуть про українських шістдесятників, забувають згадати про вистави «Сто тисяч» І.Карпенка-Карого в Київському українському драматичному театрі ім. І.Франка (1968) та «Чортів млин» І.Штока і Я. Дрди (1969) у Театрі юного глядача, які поставив Микола Мерзликін. А вони, розкуті й оригінальні, тоді стали подією.
|
|
|
Віталій Юрченко
Про Леоніда Бикова написано досить багато, але для більшої частини його біографії вистачить кількох рядків. Саме для біографії, тобто життєпису, а не для творчості. Бо ця біографія являє собою пряму вертикальну лінію.
Свого часу він вступив на акторський факультет Харківського театрального інституту, закінчив його, залишився у Харкові, в театрі, був запрошений на Київську кіностудію, зіграв невелику роль у фільмі Віктора Івченка «Доля Марини», його відразу помітили глядачі, критики та режисери, досить скоро переїхав до Ленінграда, де вже присвятив себе кінематографу цілком. Вертикаль закінчилася.
У 1969 році, через 25 років після свого дебюту у «Долі Марини», він повертається до Києва. На постійне проживання. Його зараховують до штату кіностудії ім. О. П. Довженка.
Чому він так вирішив, сказати важко. Адже Ленінград став для нього майже другою батьківщиною. Квартира, робота, родина, слава — усе це було пов’язано з північною столицею. У сорок років зважитися на такі кардинальні зміни в житті не просто.
|
|
|
Ірина Матяш
«Комедійний актор мусить бути оптимістом»
Микола Яковченко
Микола Яковченко — одна із найяскравіших постатей українського театру і кіно 1930-1970-х років. Олександр Корнійчук свого часу влучно назвав його «по-справжньому народним артистом», а Микола Зарудний — «найнароднішим серед усіх заслужених і найзаслуженішим серед усіх народних». Утім, офіційне звання народного артиста УРСР актор отримав незадовго до смерті, 1970 року. Чекав, сподівався і часто повторював, коли його оголошували під час чергового концерту як заслуженого артиста: «Подали на народного…». Сергій Параджанов бачив у ньому українського Чарлі Чапліна. У цій небезпідставній аналогії — всесвітнє визнання (на що він, безперечно, заслуговує) і водночас елемент вторинності (другий після Чапліна), тоді як Микола Федорович Яковченко був особистістю неповторною, самобутньою. Порівнювали українця також із французькими акторами — Фернанделем і Жаном Габеном (режисер Іван Пир’єв називав його Габенком) — за переконливу народність і щирість у грі. Англомовний журнал «Український канадець», що виходив у другій половині XX ст. у Торонто, ілюстрацією до рубрики українського фольклору подавав дружній шарж Арутюнянца на М. Яковченка як уособлення українського дотепу. Втім, Яковченко завжди залишався самим собою — «блазнем із сумними очима» (за його власним визначенням), ніби відчуваючи, що лише під ковпаком блазенства може піднятися до «вільної святкової мудрості, яка не залежить від норм та утисків офіційного світу» (М. Бахтін).
|
|
|
 |
|
Михайло Захаревич
Терміни «багатонаціональний радянський театр» чи «український радянський театр» треба розуміти як соціомистецький й ідеолого-політичний експеримент радянського уряду і Комуністичної партії зі створення сценічних колективів як ідеологічно слухняних загонів. Цей діалог влади і мистецтва тривав понад 70 років. Система передбачала пильну увагу до індивідуальних моральних і творчих якостей митця, його безвідмовну відданість державному ладу, по-військовому чітке виконання вказівок згори.
|
|
14.
| |
|
ЮвІлейнІ DVD
2006 рік — рік ювілею видатного українського митця, кінорежисера, кінодраматурга і кінооператора Юрія Іллєнка. Відштовхуючись від цього факту, редакція журналу «Кіно-Театр» повідомила своїм читачам, що до цієї дати «...Національний центр Олександра Довженка готується випустити 8 його фільмів на DVD». Далі пояснювалось які саме фільми зможе придбати кіноман. Це було травневе число журналу.
Але фільми на DVD не з’явилися.
Редакція, вирішила таки дізнатися чому митець і його шанувальники не отримали обіцяного.
І от що з’ясувалося.
|
|
<< previous page next page >>
|
|
|
|
Гарячі новини на Facebook
|
|
|
|
|
|
|
