Безсумнівно, на події 11 вересня 2001 року зреаґували не тільки представники мас-медіа, а й масової культури. Очевидно, голлівудська стратеґія кіновиробництва зазнає деяких змін, оскільки терористичні акти у США - це плід віртуальної картинки, імажинативної системи - дежа вю, ми всі це вже бачили: те, що можна було уявити (і показати), сталося.

В репетиційній залі Київського театру російської драми імені Лесі Українки з 23 по 26 січня 2002 року діялися незвичні речі: молоді українські режисери представляли на суд київської публіки сучасну німецьку драматургію, найсвіжішу, створену здебільшого за останні 5 років.

Олег Ліпцин, режисер, який працює лише на театрі малих форм, - пішов на подвійний ризик, розпочинаючи роботу над п'єсою Олбі: він вперше "важить" на велику сцену репертуарного театру і вперше береться працювати з акторами трупи, які щовечора грають вистави і зайняті на репетиціях у інших режисерів. Але він не зраджує своїх принципів ані в роботі з акторами, ані у побудові вистави.

Осику знають насамперед як автора "Камінного хреста" та "Захара Беркута". Але є фільми і менш відомі. І, мабуть, найзагадковіша сторінка його фільмографії - "Дід лівого крайнього".

Минуло багато років відтоді, як було створено фільм "Дід лівого крайнього" (перша назва - "Пензель старого майстра"). На жаль, цей фільм і досі лежить на полиці

Наприкінці грудня 2001 у рамках Міжнародного арт-проекту "Ґранди мистецтва у Києві",відбулися гастролі Грузинського державного академічного театру ім.Шота Руставелі, представлені трьома виставами Роберта Стуруа - "Гамлет" та "Дванадцята ніч" за В.Шекспіром і "Чи людина він?" за І.Чавчавадзе.

Берлінале - це маніфестація публічності, і зовсім не абстрактної. Це і довжелезні черги за квитками на фестивальні покази, в яких вистоюють прості берлінці (ностальгійна картина для наших очей). І кілограми поліграфічної продукції, якими кожен з фільмів намагається привернути до себе увагу преси й ринку.

Коли наша делегація приїхала в Берлін, ми побачили у каталозі анонс нашого фільму, в якому було написано німецькою: "Українсько-російський фільм "Молитва за гетьмана Мазепу" про українського націоналіста Мазепу". Наступного дня вийшов щоденний бюлетень, де цей фільм уже подавався як "російсько-український". Ось вам і відповідь про враження! Ми не могли збагнути - звідки така інформація? Адже ні російських грошей, ні учасників з Росії у цьому фільмі немає. Він виключно український.

"Де є фестивалі, там є життя..." - так було проголошено на одному з попередніх кінофестивалів SEMINCI (Міжнародний Тиждень Кіно), який щорічно відбувається в древній столиці Королівства Іспанія Вальядоліді, ніби пристосованому для потужного кіносвята. Цього разу воно пройшло у 46-й раз, охопивши, крім "епіцентру" - Театру "Кальдерон", іще 8 найкращих кінозалів.

-.Якщо п'єса не втілена на кону - вона не народилася. Драматург - це "два в одному" - і режисер, і актор, і збірність усіх героїв. Якщо людина не мріяла бути актором, то ніколи не буде драматургом - вона повинна відчувати і акторську, і режисерську професію Частина трупи боїться страшенно. Але актор повинен отримувати гроші за те, що він робить на сцені зараз, а не за те, що він робив колись.

Мене привабила фотографія.Батько подарував мені свій фотоапарат, і я почав знімати. Ми родом з Черкас, а жили в Москві. Часто їздили на батьківщину в гості. Під час одного з таких візитів в Черкаси приїхала знімальна група з "Мосфільму" знімати епізод "Переправа через Дніпро" якогось художнього фільму. Ми жили поруч, біля Дніпра. Ну, ми, діти, звичайно, пропадали на цих зйомках. І коли я зблизька побачив камеру, оператора, режисера - на мене це справило величезне враження. Я цим захворів.

Наприкінці грудня в Будинку кіно проект "Російське кіно: прем'єра у Києві" розпочався показом фільму відомого московського режисера Сергія Соловйова "Ніжний вік".

Удар по голові - лейтмотив соловйовського фільму про долю молодого покоління. Вже у пролозі після "ніжної" назви, демонстративно контрастуючи з нею, йдуть різновиди ударів головою: падіння маленького хлопчика з бельетажа в оркестр прямісінько тім'ям у барабан, пробивання скла музейної вітрини головою у шкільній "грі в коней" і т.д., і т.ін., доки герой фільму, ламкий інтеліґентний "ботанік" Іван Громов, не опиняється врешті-решт у госпіталі з черепно-мозковою травмою, бо ж по голові у цій країні б'є не саме зло, а й навіть добро.

Істотну частину стрічки "В суботу я король!" (режисер В.Двинський, Росія, 2001) було знято в Україні. Серед героїв фільму - українські митці І. Гольдштейн, А. Рибачук, В. Мельниченко. Автором сценарію є секретар Спілки кінематографістів України Владлен Кузнєцов. Тож є підстави говорити про фільм як явище українського кінопроцесу.

Виступ на презентації книги "Поетичне кіно: заборонена школа". 2 листопада 2001 року в Українському Домі.
Книжка присвячена пам'яті Івана Миколайчука. Вчора я дивилася фільм Куросави. Ви запитаєте, а при чому тут Куросава? Та при тому, що це безсмертне. Що кожен народ шукає в геніях себе. Як японці знайшли себе в Куросаві, так Україна знайшла себе в Миколайчукові. Може, вона цього й не знає, її тепер спантеличують багато чим іншим, але фактично оце і є той геній, в якому нація знаходить себе.

В інших умовах усе відбувалося інакше. Поетичне кіно шістдесятих існувало в багатьох кінематографах (італійському, французькому, взагалі європейському); там воно, вирішивши свої завдання, не те щоби зійшло нінащо, але відійшло вбік, очікуючи на нові потреби, коли вони виникнуть. Західноєвропейська кінопоезія з експерименту перетворилася на складову тезаурусу культури, її прийоми зі "стилем" (якщо скористатися виразом її ж теоретика П.П.Пазоліні) стали "синтагмами", зі сфери поетичної суґестії пересунулися до сфери риторичної експресії, а далі - і до сфери потенційної кінограматики. Звідти їх іноді вилучають найрізноманітніші сучасні режисери, включно з голлівудськими, поглиблюючи чи й просто орнаментуючи свої наративи.

Вперше я побачила Сергія Параджанова не на кіностудії. В далекі 50-ті юні дівчата бігали до оперного театру з таким самим захватом, як тепер на концерти реперів і рокерів. Увечері ми сиділи на дешевих бокових місцях, стежачи не тільки за сценічною дією, а й заглядаючи в оркестрову яму, де серед музикантів також мали своїх кумирів. Та одного разу однокласниця смикнула мене за руку: "Поглянь-но!". В ложі бельетаж я побачила щось гідне пензля Моне. В першому ряду сиділа білява дівчина дивовижної краси. А за кріслом стояв молодий чоловік у чорному костюмі з метеликом і з уже помітною сивиною на скронях.

Автор сценарію Леонід Череватенко та режисер Аркадій Микульський за кінотрилогію "Я камінь з Божої пращі...", присвячену Олегу Ольжичу, удостоєні Національної премії імені Т. Шевченка за 2001 рік. Вручення премії відбулося в Національній опері 9 березня 2002 року.

На початку цього року, коли вузенькі вулички міста несподівано романтично занесло велетенськими кучугурами снігу, в кав'ярні "Лялька", знаменитому осередку львівського богемного життя, дивилися українське "паралельне" кіно.

До львів'ян, яким не часто випадає можливість побачити навіть той мізер повнометражної вітчизняної продукції, що займає лакуну "серйозного" студійного виробництва, такі "маргінальні" фільми, що їх збирає на фестивалі українського кіно "Відкрита ніч" Михайло Іллєнко, потрапили, мабуть, уперше. Та й про існування самого фестивалю, що вже п'ять років проходить просто неба на нічному Андріївському узвозі, який є немов київським філіалом львівської романтичної атмосфери, вони теж раніше, очевидно, й гадки мали.

"Знайшла сусідка на городі бумеранга і замахалася його викидати." Епічність цього сюжету давно вразила мене. Остаточно причарувала циклічність, штучна безконечність, невпинність, відстороненість самодостатнього руху, яка механічно розривала межі побутового тимчасового існування Сусідки і нахабно прямувала у бік вічності її перебування.